Через три роки чернігівський журналіст Петро Антоненко знову провів кілька днів у знайомому Перемишлі. Це місто не лише стало одним із перших хабів допомоги Україні з лютого 2022 року, а й продовжує залишатися прикладом високої соціальної культури. Зустріч із головою Товариства інвалідів Анджеєм Берестецьким та відвідини осередків у Перемишлі й Коритніках показали: турбота про найслабших — це не «хобі», а колосальна державна й громадська праця, за якою стоїть майбутнє України в ЄС.
Повернення до Перемишля після трирічної перерви
Я не був у Польщі, в такому звичному мені Перемишлі, куди їжджу вже років 20, аж три останні роки. Хоч завжди запрошує мій добрий друг Станіслав Стемпєнь, директор Південно-Східного Наукового Інституту, відомий польський історик, професор місцевого університету. Правда, зустрічалися з ним три роки поспіль, у вересні, на щорічних польсько-українських конференціях в Яремче.
І ось нарешті побував кілька днів на початку липня на міжнародній конференції пам’яті Олександера Колянчука, про яку розповів на цій сторінці нижче.
Звичайно, як журналіст, прагнув підготувати й ще якісь публікації. Тож охоче зустрівся з моїм давнім знайомим Анджеєм Берестецьким, головою Міського Товариства інвалідів.
Перемишль як хаб допомоги Україні
Влітку 2022-го і влітку наступного року я був у Перемишлі, щоб розповісти, як поляки допомагають Україні з перших днів повномасштабної війни. Вже через день після її початку тут було створено громадський Комітет допомоги Україні. Сформував його згаданий Інститут Станіслава і це Товариство інвалідів. І в закладах Товариства приймали біженців, готували і відправляли Україні гуманітарну допомогу.
Я ті два роки поспіль побув у Товаристві. І, окрім цієї роботи по допомозі нам, був також вражений загалом діяльністю цієї організації. Нічого подібного, на жаль, не можна й уявити у нас в Україні. Наприклад, в Ніжині чи Прилуках. Хоч Перемишль — таке ж повітове місто, з тим же населенням у 60 тисяч людей.
У Польщі, як і скрізь, є знедолені, люди непростої долі, самотні, хворі, інваліди. Але нема забутих. Всі під опікою держави, церкви, ось таких громадських організацій.
Педагог за покликанням та українське коріння
Анджей Берестецький має і українське коріння. Він розповів мені, як у його прабабусі на Івано-Франківщині перед Другою світовою війною радянські окупанти-«визволителі» вбили всю рідню, лише вона врятувалася чудом, а також пограбували все майно.
Головою Товариства Анджей працює на громадських засадах. За фахом вчитель, має аж три педагогічні освіти, причому пов’язані якраз з навчанням і вихованням інвалідів — дають у польських вишах і таку спеціальність. Працює й далі вчителем у гімназії, також у міській раді, у відділі освіти.
Його дружина Анета Блонська теж педагог, має основну роботу. Але є і директоркою одного з трьох закладів Товариства — міського навчально-реабілітаційного центру в Суботках, на околиці міста. Другий заклад Товариства — школа для дітей, що відстають у розвитку. А в третьому, як і у згадані дві мої поїздки раніше, ми й побували з Анджеєм зараз.
Масштаби та фінансування: мільярдний бюджет для турботи
Він назвав своє керівництво Товариством як «хобі». Очевидно, жартома. Бо насправді це величезна робота, яка вимагає неабияких зусиль і часу. Ось її масштаби:
- Підопічні: Товариство обслуговує 320 інвалідів міста і повіту (від дітей до людей літнього віку).
- Штат: 112 працівників.
- Бюджет: 115 мільйонів злотих на рік (на наші гроші — близько півтора мільярди гривень). Можете порівняти з бюджетами деяких сфер та установ Чернігівщини.
На 90% і більше це фінансується з бюджету — державного, повітового, міського. Решта — за рахунок грантових програм та власних заробітків закладів.
Суть роботи Товариства — залучення людей з інвалідністю до активного життя через спілкування, посильну та цікаву працю й заняття. Людина не повинна самотньо сидіти вдома в чотирьох стінах.
Осередок у Коритніках: терапія працею та природою
…Їдемо в містечко Коритніки, за 14 кілометрів від Перемишля. Мальовнича місцевість Підкарпаття, вздовж ріки Сян. Анджей пояснює, що саме тут і обирали місце для повітового осередку. Терапія природою.
Цей осередок ще більший і розкішніший від міського. Великий двоповерховий будинок довго стояв занедбаний — у комуністичні часи тут був заклад, пов’язаний з «рольніцтвем» (сільським господарством). З розпадом «комуни» все занепало. Товариство попросило це приміщення у власності повіту. Тепер будинок і понад гектар території передано в постійне користування Товариству, а повіт фінансує та утримує заклад.
Анджей ділиться планами подальшої розбудови, реконструкції та ремонтів коштом держави й місцевої влади. Як і в міському осередку, парк ідеально доглянутий. Висаджування дерев, квітів, догляд за територією — все це роблять самі підопічні. Терапія праці і природи.
Навчання, творчість та інтеграція в суспільство
Тут усе подібно до міського осередку: такі ж класи, майстерні, найновіше обладнання (в тому числі комп’ютерне), актовий зал для зібрань і концертів. В холі та коридорах — численні нагороди підопічних з мистецьких виставок та спортивних змагань.
Люди постійно беруть участь у міських та повітових святах, ярмарках, де продають зроблені власноруч у столярному класі меблі, гарний посуд, прикраси, картини. Взагалі картинами завішені всі стіни.
В обох закладах підопічні не мешкають, а щодня приїжджають на заняття. Якщо до міського доїхати простіше, то до повітового в Коритніках п’ять днів на тиждень осередок спеціально звозить понад 80 людей з 50-ти сіл повіту! Є села, де живе лише один чи два інваліди, але їх обов’язково привозять, а увечері розвозять по домівках. Для цього є три спеціальні мікроавтобуси.
Щодня автобуси «намотують» по 400 й більше кілометрів. Це величезні витрати на пальне та обслуговування, але, як каже Анджей, усе це робиться для людей — знедолених, та не забутих.
Уроки європейського підходу до людини
Екскурсія по знайомих класах знову була дуже цікавою. Всі займалися справою: столярничали, шили, ліпили, малювали, працювали за комп’ютерами. Я розпитував їх про перебування в закладі, розповідав про Україну та дякував полякам за підтримку у цей тяжкий час.
І по-доброму позаздрив тому, якою турботою оточені в Польщі люди, обділені долею. Мабуть, ще й тому, що країна вже 27 років у НАТО і 22 роки в Європейському Союзі, де сповідують саме такий підхід до людини. І де є значні фінансові можливості для такої підтримки.
Це те, що не менше потрібне і чого, звичайно б, хотілося й нам.
Петро АНТОНЕНКО, редактор чернігівських газет «Світ-інфо» та «Струна»