Похід по гриби може бути не лише гастрономічним задоволенням, а й захопливою подорожжю в часі. Читайте атмосферний репортаж краєзнавця про тихе полювання стежками, де переплелися історія древніх поселень, сліди війн та спогади поколінь.
Тихе полювання та роздуми в дорозі
Перший вересневий вихід на тихе полювання виявився хоч і не дуже вдалим, однак фаршем грибного делікатесу для котлет та начинки картопляників забезпечив. Шлях до грибів виявився не таким уже й довгим.
Хочеш скоротити дорогу — візьми із собою супутника. Цього разу ними стали власні спогади та думки, які то поверхнево окреслювали все бачене довкола, то поринали в глибину десяти- чи й століть.
Сільський вигін і давні поселення
Першим зустрічним був сільський вигін, який поглинув своєю територією частину древнього поселення Кобилиці. Знайденим тут нерозкритим енколпіоном нещодавно хизувався один із «чорних» копачів.
Уздовж поєднаних поміж собою заболочених кружків років двадцять тому чи й більше була прорита широка та довга канава для напування худоби, яка впирається у сучасну круглу копанку. Візуально вкупі вони нагадують круглого льодяника на паличці. Тодішні дітлахи з початку існування обох водойм дали їм відповідну назву — «Чупа-чупс». По всьому вигону аж до підлісного березнячку милують око рясно вкриті плодами дикі груші та яблуні. «Висранками» називали їх старі люди, бо насіяні вони були безпосередньо худобою, а подеколи й самими пастухами.
Відлуння війн і межі минулого
Наближаючись усе ближче до урочища Мале, назустріч виринув невеличкий березнячок, який метикувата рука лісоповалу, випилюючи середину лісу, не зачепила, створюючи ілюзію незайманості. Свого часу ця купа берізок була відмежована від лісу руками мого діда Олексія, котрий, повернувшись додому з німецького оточення, позначав борознами межі своїх колишніх земельних угідь, сподіваючись на повернення приватної власності на землю.
Від мосту, який проходив над струмком — вочевидь, руслом колишньої річки, що з’єднувала заболочені кружки Кобилиць із великою водоймою, а з протилежного боку своїм обмілілим руслом простяглася ген до Бурчака (Руди) — не залишилося ані сліду, лише узагальнююча назва визначеної території «Мостище».
Переступивши канаву колишніх поміщицьких окопних володінь, доводиться продиратися крізь післявирубкові зарості памолоді, які, не витримуючи густини та тіняви, частково всихають і падають, створюючи перешкоди лісовим відвідувачам. Щоправда, «чорним» копачам на заваді вони не стають: час від часу в очі впадають сліди свіжих копань, бо праворуч лежать окопи та бліндажі вересня 1943-го. Огороджені чотири горбики — місце ймовірного поховання, залишене фронтовим медсанбатом — знищені і затоптані тією ж ненаситною рукою лісоповалу…
Подеколи забарикадована лісова дорога все ж наполегливо спрямовує до середини лісу, хоч на, здавалося б, грибних місцях трапляються лишень «ужачки».
Таємниці «Вовківні» та лісова фауна
Перед самісінькою «Вовківнею» лежить заглиблений майданчик для маскування важкої техніки — наслідок військових навчань 1970-х років. Аж ось і сама «Вовківня» — величезна (метрів п’ятнадцять у діаметрі) яма, що нагадує вирву від бомби. Походження її невідоме. Судячи з назви, вона вочевидь слугувала пасткою для вовків, живою приманкою для яких було прив’язане в самісінькому центрі теля або вівця. Імовірно, ця вирва мала ще якесь призначення, бо з одного її боку від лісової дороги є заглиблений вхід, поряд із яким декілька років тому знайшли монету 1812 року.
Хрускіт зламаної гілки несподівано порушує лісову тишу. За десяток метрів поміж деревами промелькнули постаті прудконогих молоденьких диких косуль. Затримавшись на хвильку, тварини лякливо помаяли геть. «Бережи вас Господь від ненаситних браконьєрів!»
Поміщицькі сліди та «Горіле болото»
Дорога веде праворуч, повз «Хатніше» — територію колишнього флігеля поміщиків Малявок. Саме тут мешканець Москалів Степан Гавкун (Московчук) працював управляючим, наглядаючи за естетичним виглядом будинку та прилеглої території з розчищеними, притрушеними піском доріжками.
Зовсім замулене, майже висохле лісове озерце «Горіле болото». Навіть важко зараз уявити, що в його копанці свого часу бовталися дітлахи, а на берегах засідали рибалки.
Дорога до Дубняків
Звиваючись гадюкою, дорога огинає «Горіле болото» і торує до дубового гаю — «Дубнека». Чергова окопна канава відділяє колишню панську територію від приватної власності хуторянина. На місці колишніх господарських будівель — нерівності та ями від погребів. Донедавна на пагорбі ще сиділа велична крива стара береза; вочевидь, вона могла б і пам’ятати, як побивалася родина Пруських над батьком, що помирав від гангрени — наслідку кульового поранення, отриманого від представника нової влади…
Перепочинь, стомлений мандрівнику, — за лісовою дорогою на твої руки чекає «Дубняк», начинений «курячим м’ясом» — грибами-парасольками…
Юрій Дахно, краєзнавець
Світлини автора
