Як навчали вишивати на Чернігівщині? Читайте про стародавні техніки, сакральні «парасочки», хусти та сімейні спогади. Про це в цікавій розповіді краєзнавця з Чернігівщини Юрія Дахна.
Феномен «парасочок» у селі
Параски — ім’я, яке чомусь посідало особливе місце в історії села Москалі.
Тут жила Парасочка Євдакова — та, що разом із чоловіком і дітьми виїхала за рахунок державної скарбниці на поселення в «Амур» у 1907 році. Пам’ятали Параску Лаврінову, яка під час візиту до циганського табору так іскрометно танцювала, що цигани, аплодуючи, кричали: «Наші-і-і!». Була Параска Дахнова — що втратила свій румунок, гадаючи надвечір на Андріївських вечорницях. Пам’ятали Параску Ріпичеву, яка разом із донькою Ганною навідувала могили рідних на занедбаному кладовищі, та Параску Савчину — родичку місцевого поміщика Олександра Малявки. Згадували й Параску Ланькову — колишню трактористку та витівницю, яка до глибокої старості вишивала без окулярів. Частою гостею в селі була й «басєкавата» Параска — подруга Аксінні Лавочникової, яка вміла рубати дрова не гірше за чоловіка.
Та тепер мова піде не про них. Ітиметься навіть і не про пісенну:
«Сідар да Параску любів, Залатую да каляску купів».
Ба навіть і не про невмілу іншосільну Параску Бурмистрову, чутки про яку дійшли аж до Москалів і чиє ім’я безпосередньо дотичне до сьогоднішньої теми.
Вишивальна абетка: від п’ятниці до перших стібків
Попри компромісну заміну церквою об’єкта шанування — богині Макош — на мученицу Параскеву, ставлення сільських жінок до п’ятниці залишалося незмінним. Її з нетерпінням чекали, особливо дівчата. Головною метою тогочасного життя було напрясти якомога більше ниток, а згодом — наткати полотна. Виготовлення тканини було значно більшою необхідністю, ніж декорування її вишивкою.
Тож вишивати дозволялося лише по п’ятницях та в окремі дні протягом двох тижнів різдвяних свят, коли на прядіння й ткацтво накладалося табу. Загалом прясти починали з настанням Пилипівського посту. Чи не з першої його п’ятниці починалися й «парасочки». Цілком імовірно, що узагальнювальна назва цього навчального процесу безпосередньо пов’язана з іменем Параскеви-П’ятниці.
— А мене «парасочок» батько навчив, — пригадувала двоюрідна тітка Ольга. — У матки терпіння на нас не ставало: усе їй було ніколи. А ще бувало, котрась із нас — його доньок — лишить на виду розпочате вишивання, то батько присяде та й нашиє листок або квіточку.
Тоді й з’ясувалося, що вишивальником серед чоловіків села був не лише Андрій Дахно. Володіли цим ремеслом також Степан Клоновець та його рідний небіж Микола Подорван.
Отож зайшла мова про «парасочки» не як про жіноче ім’я, а як про вишивальну абетку та один із її елементів. Матері й баби хвалилися одна перед одною, що їхні доньки ще такі малі, а вже «парасочки» шиють. Траплялося, що котрійсь із дівчат ця вишивальна наука ніяк не давалася — тоді її обзивали «Параскою Бурмистровою» (мало ж таке статися, що й тут ім’я збіглося), доводячи ученицю до плачу, але водночас даючи поштовх до досягнення позитивного результату.
Перші кроки у ремеслі
Бажання вишивати хрестиком у малого Юрика з’явилося вже після того, як він освоїв тамбурний шов, якого навчила мати, та три рубцеві мережки — прутик, двійний прутик і ліесачку, яких навчила баба Даша (вище також згадується як баба Одарка, що є тим самим родинним персонажем). Імовірно, генетична спадковасть, що, оминувши два покоління, передалася правнукові від прадіда Андрія, також цьому посприяла.
Елементів вишивальної азбуки було відомо лише декілька. За черговістю йшли: напівхрестик, хрестик, прутик, пилка, парасочки. Далі — дрібні геометризовані візерунки: бубни, собачки.
— Тримай правильно голку, бери по три ниточки на полотні, йди напівхрестиком в один бік, а затим повертайся й покривай, — вчила баба онука.
Попри те, що «парасочки» хлопець іще якось опанував, значно гірше давалися візерунки з вільними обрисами та різнокольоровими переходами. — Вишивка краща на вигляд, коли хрестики вишиті в одному напрямі. Вузлів і довгих сьогів зі звороту бути не повинно. Зробив помилку — пори, — наполягала баба.
Бажання семирічного хлопця зовсім не узгоджувалися з його непосидючою вдачею. Хотілося все робити бігом і галопом. Перші спроби виходили абиякі, а пороти, щоб виправити помилки, не було ні вміння, ні терпіння. Натомість це терпляче робила баба Даша, знову і знову даючи можливість почати спочатку й вишити все наново. Не обходилося й без труднощів із муліне та заполоччю: доводилося вибирати нитки зі сплутаних жмутків, яких назбирався цілий вузол. Бракувало також зразків дрібних і бажаних візерунків.
Історія з клейонкою та нові горизонти
Та треба ж було так статися, що рідна тітка Ольга, яка мешкала разом із чоловіком у хаті баби Даші, придбала для столу нову клейонку. Вона була на тканинній основі, з одноманітними візерунками троянд, що мали вигляд схем для вишивки хрестиком і густо розсипалися по всьому полотну.
У бабусі це викликало спогади й ностальгію за втраченими в роки колективізації рукотворами. У неї з’явилося бажання відшити цю квітку — та ще й у тих кольорах, які були їй до душі.
Абетка вишивки хрестиком від бабусі Одарки.
Тітка Ольга належала до тих людей, для яких будь-яке порушення встановленого порядку було неприпустимим. Якщо щось ішло не по-її, вона одразу починала бурчати. Тож тертися біля столу було небажано. Саме тоді нишком, з боку столу, який не проглядався, відрізали від клейонки невеликий шматок із візерунком троянди. А трохи поміркувавши, щоб не завдати помітної шкоди, вирішили відрізати смугу по всій ширині.
Юрко зарубив подвійним прутиком під мохри вирізаний зі старої сорочки діда клапоть полотна, в одному з кутів якого почав вишивати троянду. Щоправда, терпіння вистачило лише на один листок, а решту довелося довишивати бабі Даші.
Від «парасочок» до великих полотен
Гасаючи селом і забігаючи до хат друзів дитинства, хлопець якось натрапив на фрагмент візерунка, що валявся в покидищі. Дивовижні різнокольорові птахи одразу його зачарували.
Відтоді все й почалося: качечки, пташки, павичі… тулилися на невеличких клаптиках зношеного старого полотна. Із часом пішли хлібні хусти, бо спершу тітка Ольга, повіривши в Юркову спроможність, відрізала від сувою шмат нового полотна, а затим — баба Катя, бабуся Галя, тітка Валя. І вже не по одному разу, а по декілька.
Хата зарясніла різноманіттям хуст і вишитих картин, адже слідом за хустами прийшли саме вони. Встигла натішитися баба Даша учневими рукотворами, у яких уже не знаходила ні помилок, ні вузликів, ні сьогів. А за кілька років потому його рушник прикрасив бабусин могильний хрест… А ще згодом бабу Катерину обрядили на зустріч із Богом у вишиту онуком Юрком додільну сорочку…
Хусти, рушники, картини, наволочки, підзорники, скатертини, сорочки… Близько двох сотень рукотворів, виконаних у різноманітних техніках. Здавалося б, звичайнісіньке хобі, та воно часто ставало сенсом життя, тримало на плаву, відволікало від негативу, наповнюючи енергією та життєдайною силою.
А починалося ж усе з доволі примітивних «парасочок».
Юрій Дахно, краєзнавець
