Як спритний чоловік поцупив не те, що треба

Читання вихідного дня. БУРУЛЬКА 

Наступав Новий рік. Вранці прийшов я в гараж, щоб поїхати в ліс за ялинкою. Аж ось підхо­дить до мене сусід по квартирі, пожилий чоловік, – Іван Антонович.

– А моя, клята, не завелась,- з досадою в голосі сказав він.- Аккумулятор барахлить. Потрібно долити води і підзарядити. І спитав, чи не мою, я дистилірованої води?

–  Такого добра не маю, – відповів я. – А хіба зараз про­блеми з такою водою? Он дивись, в редакції скільки бурульок звисає. Стоять теплі дні. Вчора ще прой­шов мокрий сніг з дощем, а вночі морозець, от і понависали під дахом, наче скляні сталактити.ипідіть відбийте шматок і вода вам.

– Так як же їх взяти, ще лаятись будуть? – пробурмотів Іван Антонович.

–  Та ну що ви, лаятись за такий дріб’язок. Зайдіть у двір і хоч усі позбивайте, вам ніхто нічого не скаже за таку єрунду.

Старий потоптався на місці, потім пішов у гараж, де взяв ста­реньку торбину і подався до воріт редакції. Вони були трохи відчинені. Непрошений гість шви­денько, втянув голову в плечі та пригинаючись, як злодій, продибав двір і зник за гаражем. Там він без зайвих зу­силь дістав найбільшу бурульку, відбив від неї підходящий шмат і, озираючись, чи ніхто не ба­чить, сховав його в торбу.

Але що це? Як тільки рушив назад, як чує поза спиною у дворі якісь гнівні голоси.

– Ти скоро там налагодиш свій драндулет. Поспішай, потрібно їхати на товарний двір за папе­ром. Дзвонили, щоб до обіду заб­рали, а то віддадуть іншим.

– Пробачте, Степане Якови­чу,- почувся другий голос. – Оце тільки зняв бензонасос, хотів поставити новий, а він як крізь землю провалився і нікого у дворі не було. Де він подівся не знаю, наче хто вкрав.

– Ти мені байок не говори, а щоб через півгодини твій “драндулет” був на ходу, – чувся гнівний го­лос, мабуть, директора друкарні.

Потім заскрипіли двері і лай­ка уже точилася у приміщенні редакції.

“Тікати звідси скоріше”, – подумав Іван Антонович і, при­тиснувши торбу до грудей, заш­кутильгав до воріт. Але в цей час відчинились двері і на ґан­ку з’явився шофер.

– А-а-а! Ось він і злодій,- зак­ричав він, тільки но старий вийшов зза гароажа.- Ану почекай і пока­жи, що у тебе в торбі.

У Івана Антоновича по спині пробіг морозець, перехопило дух.

– Нічого, нічого у мене в торбі не­має. Я нічого у вас не брав,-пробурмотів “злодій” жалібним го­лосом, притискаючи до грудей те, що тримав у руці.

–  От ми зараз побачимо, брав чи ні, – сердито сказав водій і вчепився за торбу, але де там, старий все міцніше притискав свою ношу до себе.

– Нічого в мене немає. Я нічо­го у вас не брав, – ображено бурчав Іван Антонович і продов­жував відступати назад.

Шофер рвонув торбу до себе, але не тут-то було. Іван Антонович ще був ладний посто­яти за себе і не випускав з рук того, що тримав.

На ґанку з’явився директор друкарні.

– Степане Яковичу, – загово­рив шофер, – ось він, злодій, що вкрав бензонасос. – Він силку­вався  вирвати торбу з рук літньої людини, але той її не відпускав.

– Почекайте, почекайте, – спускаючись по сходинках, спо­кійно говорив директор. Він підійшов, відсторонив шофера і доброзичливо звернувся до “злодія”:

– Чоловіче добрий, – звернувся до нього другий, мабудь все ж таки начальник, – якщо ви взяли бензонасос, то поверніть його і ідіть собі з Богом на усі чотити боки.

– Я нічого у вас не брав,- бурмотів Іван Антонович, притиску­ючи, як і раніше, торбу до грудей.

– В такому разі ми мусимо викликати міліцію, – продовжував директор.

– Це право за вами, але я нічого у вас не брав. Нічого. І нічого у мене немає, -стояв на своєму Іван Антонович.

Через десять хвилин під’їха­ла міліцейська машина. На про­хання сержанта показати, що там у торбі, Іван Антонович навідріз відмовився.

– Тоді поїдемо…

Через декілька хвилин “злодій” вже сидів перед черго­вим офіцером. Але визнавати свою вину не погоджувався.

Задзеленчав телефон.

– Так!.. Так!.. Зараз іду, – ска­зав офіцер і поклав слухавку.

– Сержанте, – звернувся той до свого помічника, – посадіть його в карцер, – і, одягаючи кашкета, додав:  “Я  на  кілька хвилин відлучуся”.

Сержант ввічливо запросив Івана Антоновича слідувати за ним. В кінці коридора відімкнув двері і пропустив поперед себе зарештованого.

За карцер була невелика кімната. Жарко горіла грубка. На підлозі коло неї хропів якийсь чоловік, а в кутку біля вікна, об­нявшись, сиділа молода пара. Біля грубки, де було вільне місце і присів ноновоприбулий. Він поставив торбу на підлозі поміж ніг і протягнув до вогню задубілі руки. Дід добряче про­мерз, бо, ідучи в гараж, легко одягнувся.

Добре зігрівшись, Іван Анто­нович почав дрімати. За двери­ма чулись кроки, гнівні голоси.

Скільки пройшло часу, він не пригадує, але прокинувся мій сусід від того, що хтось тряс його за плече.

– Бери ганчірку і відро та добре вимий підлогу, як намо­чив, – сказав сержант, коли Іван Антонович відкрив очі. – Он “інтрумент”. А ви_, молоді люди, до чергового.

Дівчина підвелась перша і затуливши носа рукою, акуратно переступаючи через калюжу, що потекла від ніг Івана Антоновича аж до дверей, вийшла в коридор.

– Хам такий,- сказав хлопець і вийшов із карцера.

– Прибирай, чого сидиш? – гнівно сказав сержант.

– Товаришу черговий, – по­спішив виправдатися Іван Антонович. – Я не мочив, це не я, що ви. Це ось бурулька розтанула.

– Що бурулька?! Яка бурулька, – здивувався сержант.

– Ось подивіться, трохи ще залишилось, – Іван Антонович похапцем відкрив торбу і підніс до носа сержанту решту бурульки.

– Іван Антонович Мозговий, виходьте, – гукнув з коридора черговий офіцер. – Розпишіться під протоколом і ідіть додому. Подзвонили з редакції, що бензонасос знайшовся. Пробачте за доставлені вам клопоти.

Старий ішов додому з надієї, що добре перекусить, бо дуже проголодався, але настрій був зіпсовиний надовго. Цей Новий рік сім’я Івана Антоновича зустрічала без ялинки, а у самого хазяїна було дуже погано на душі.                                

Микола ЯРМАК, м. Чернігів