Чернігівський журналіст Олександр Молибога розповідає про репортажі для ЗСУ, дослідження історії краю та вступ до НСЖУ.
– Пане Олександре, як зародився Ваш інтерес до спортивної преси?
– Ще зі шкільних років. Я із захопленням перечитував журнал «Старт», газети «Команда», «Український футбол», щотижневик «Футбол». Навіть парламентську газету «Голос України» відкривав насамперед на спортивній сторінці.
– Чи були автори, які особливо вплинули на Ваш стиль?
– Так, безперечно. Це Валентин Щербачов («Старт»), Віктор Браницький та Ігор Засєда («Голос України»), Володимир Кулеба («Независимость»), Артем Франков і Борис Таліновський («Футбол»), Валерій Мирський («Команда»), Семен Случевський («Спорт-експрес в Україні»). На жаль, декого з них уже немає серед нас… Також не можу не згадати спортивних письменників Олександра Ніліна та Деві Аркадьєва. Від кожного є чому повчитися.
– Пригадайте, будь ласка, свій перший репортаж.
– Це було навесні 2017 року. У газетах «Наш край» та «Світ-інфо» надрукували матеріал «Кубок області їде до Анисова» — про перемогу команди з мого рідного села «Зернопром» у фіналі Кубку Чернігівської області. Саме після цієї публікації я почав регулярно висвітлювати ігри «Десни».
– Ви пишете не лише про спорт. У нашому виданні розміщено декілька публікацій на різну тематику і зокрема краєзнавчу…
– Саме так. У 2017–2020 роках займався краєзнавчими дослідженнями, зокрема долями репресованих земляків Чернігівського району. А в 2020 році видав книжечку-біографію про односельця, ветерана Другої світової війни Івана Андрієнка.
– Які публікації останніх років Ви вважаєте знаковими?
– У травні 2026 року на сайті «Суспільний кореспондент» вийшла моя стаття про життя і творчість поета Андрія Демиденка до його 75-річчя. Вона справила неабияке враження на самого Демиденка, і він запропонував мені вступити до Національної спілки журналістів України.
– Ви вже маєте посвідчення Асоціації спортивних журналістів України. Що це для Вас означає?
– Це підсумок восьмирічної активної роботи у спортивній журналістиці. Для мене це не лише формальність, а й визнання того, що моя праця потрібна читачам.
– Що б Ви хотіли сказати своїм читачам?
– Дякую всім, хто читає, коментує, дає слушні поради. Я намагатимуся працювати й надалі, хоча війна вносить свої корективи. Як писала Леся Українка: «Contra spem spero» — без надії сподіваюся.
Розпитував Сергій Кордик
