Мезинський національний природний парк не перестає дивувати. Цього разу в зоровому об’єктиві — водяна біла лілія.
Уявіть тиху заводь чи озеро, де вода майже не рухається. На її поверхні розкривається біла квітка — латаття, яке в народі називають водяною лілією. Вона ніби королева цього світу: ніжна, але водночас сильна, здатна жити й квітнути там, де інші рослини не витримали б.
Латаття — не просто прикраса водойм. Це нащадок давніх квіткових рослин, що з’явилися ще в часи динозаврів. Її пелюстки й тичинки розташовані у спіралі — архаїчна ознака, яка збереглася з мезозойської епохи.
Квітка живе за власним розкладом: розкривається на світанку й закривається ввечері, занурюючись під воду, щоб уберегти пилок від нічної прохолоди. Її листки — справжні «парасолі»: вкриті восковим шаром, вони не намокають, а всі продихи розташовані на верхньому боці, щоб дихати просто над водою.
Цікаво, що латаття не виробляє нектару. Комахи прилітають сюди за пилком і теплом, а іноді навіть залишаються на ніч у середині квітки. Насіння ж має маленькі повітряні мішечки — спершу воно плаває, а згодом опускається на дно, де проростає.
У давнину люди знаходили лататтю й практичне застосування: кореневища багаті на крохмаль, їх вимочували, сушили й перемелювали на борошно, а насіння підсмажували як замінник кави.
Додам, що на території нашого парку можна зустріти одразу два види цих дивовижних рослин — латаття біле (Nymphaea alba) та латаття сніжно-біле (Nymphaea candida).
Сьогодні ж латаття біле та латаття сніжно‑біле занесені до переліку рідкісних рослин Чернігівщини. Їх не варто зривати — квітка швидко в’яне, а сама рослина виконує важливу роль: утримує донні відкладення й захищає воду від перегріву.
Тож коли побачите на поверхні озера цю ніжну «володарку», зупиніться й подивіться уважніше. Перед вами — не просто квітка, а жива пам’ять про давні часи, охоронець водойм і символ гармонії природи.
Пісня про білу лілію:
Лариса Подоляко, провідна фахівчиня з екологічної освіти Мезинського Національного природного парку
Світлини авторки
