Підпишіться на отримання новин  RSS  Лист редактору
Популярно
Подих чорнобильського болю у творчості чернігівця Василя Будніка

Подих чорнобильського болю у творчості чернігівця Василя Будніка


Біль втраченого краю: літературне есе за поезією Василя Будніка про Чорнобильську зону, відлуння минулого та пам’ять душі.

З поетичною та музичною творчістю чернігівця Василя Будніка вже знайомі ті, хто цінує щирість і внутрішню силу слова. Він не лише пише вірші, а й сам виконує їх, акомпануючи на гітарі. Його голос — це голос людини, яка пройшла крізь випробування часу й зберегла здатність говорити правду.

Спортивний журналіст Олександр Молибога згадував, як Буднік працював на телеканалі «Новий Чернігів» — ведучий новин і музичних програм, що швидко здобув симпатії глядачів завдяки особливій харизмі. Та найглибше його слово звучить там, де торкається теми Чорнобиля. «Коріння моє – це нинішня Чорнобильська зона», — зізнається поет. І ця фраза стає ключем до розуміння його творчості.

У вірші «Рідна земля» він повертається до дитинства, до тих місць, які колись дарували тепло й відкривали шлях у життя. Але тепер вони — у полоні. Ріка, ліс, поля — все це замкнене в зоні відчуження, де атом у травах і кроні перетворився на невидиму смерть.

«У Чорнобильській зоні Моя рідна земля…»

Ці рядки звучать як вирок і як молитва водночас. Вони нагадують, що трагедія не лише зруйнувала простір, а й позбавила людину дому, голосу птаства, садів, де колись вирувало життя. Поет плаче мовчки, щоб «не бачив ніхто», але його сльози стають словами, які ми читаємо й відчуваємо як власний біль.

Враження від цього твору — наче від зустрічі з тінню, що завжди поруч. Це не просто поезія про втрату, а сповідь людини, яка живе з раною у серці. Вірш змушує замислитися: що означає «рідна земля», коли вона отруєна й позбавлена майбуття? Чи можна пробачити долю, яка забрала отчий дім?

У цих рядках — не лише особиста трагедія, а й колективна пам’ять. Чорнобильська зона стала символом того, як людська помилка може перетворити рай на пустку. Але водночас у словах Будніка звучить прохання до землі: «Я благаю – прости!» Це прохання — до самої природи, до історії, до майбутніх поколінь. Воно відкриває шлях до очищення й надії, навіть крізь біль.

Поезія Василя Будніка — це не просто літературний твір. Це документ душі, що зберігає пам’ять про втрату й водночас нагадує: рідна земля завжди живе в нас, навіть якщо ми не можемо повернутися до її садів. І саме ця пам’ять робить нас сильнішими, бо вона — наш корінь, наша правда, наша незламність.

«Рідна земля» Василя Будніка

Мене змалку кохала, 

Дарувала тепло, 

Шлях в життя відкривала, 

Та дитинство пройшло; 

Вже навік у полоні 

Ріки, ліс і поля – 

У Чорнобильській зоні 

Моя рідна земля. 

Мені важко буває 

Уявляти життя 

Без коханого краю, 

З краєм без майбуття. 

Атом в травах і кроні. 

Диха смерть звідтіля – 

У Чорнобильській зоні 

Моя рідна земля. 

Отчий дім не побачу, 

Хоч живи років сто. 

Тільки мовчки поплачу, 

Щоб не бачив ніхто. 

Не почую вже птаства, 

Що злетиться в сади. 

Моя земле нещасна, 

Я благаю – прости!

Аналізував вірш «Рідна земля» Сергій Кордик

Схожі публікації: 

Світло сивини та вічний вогонь юності Василя Будніка. ВІДЕО

Голос із чернігівського телеефіру 90-х: поетичні кордони Василя Будніка


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

© 2026 Біла хата
Наші матеріали розміщувати в інших виданнях дозволяється лише при умові зазначення гіперпосилання публікації на сайті http://bilahata.net/