Шістнадцятого листопада виповнюється 90 років від дня народження Ігоря Євдокимовича Турчина — видатного українського тренера, ім’я якого назавжди увійшло до історії світового гандболу. Його спортивні досягнення, тренерський талант і безмежна відданість справі зробили київський «Спартак» одним із найсильніших жіночих гандбольних клубів світу.
Майбутній наставник народився у 1936 році в селі Софіївка на Одещині в родині службовця. Уже наступного року сім’я переїхала до Києва, де батько отримав нове призначення. Під час Другої світової війни родина пережила важкі випробування: батько воював у лавах Червоної армії, а мати з маленьким Ігорем перебували в евакуації на Уралі. Після визволення України сім’я повернулася до столиці.
У шкільні роки Ігор захопився спортом, особливо баскетболом. Він навіть виступав за збірну Житомирської області. Після навчання в технікумі плодоовочівництва хлопець планував вступити до сільськогосподарського інституту, але невдала спроба вступу кардинально змінила його життєвий шлях. Турчин вирішив присвятити себе спорту та вступив на факультет фізичного виховання Кам’янець-Подільського педагогічного інституту.
Після закінчення навчання у 1959 році молодого фахівця направили до київської ДЮСШ №2. Спочатку він працював тренером із настільного тенісу, де швидко досяг успіху: один із його вихованців став чемпіоном України. Невдовзі Турчину доручили створити та очолити гандбольну команду. Незнайомий на той час вид спорту настільки захопив тренера, що він буквально з нуля почав формувати колектив майбутніх чемпіонок. Відвідуючи школи Києва, він знаходив талановитих дівчат, які згодом склали основу легендарного київського «Спартака».
Саме 1962 рік вважається датою народження клубу. Уже через кілька років команда прорвалася до еліти радянського гандболу, а згодом стала справжнім символом перемог. Під керівництвом Ігоря Турчина київський «Спартак» двадцять разів вигравав чемпіонат СРСР та тринадцять разів здобував Кубок європейських чемпіонів, встановивши рекорди, які й нині викликають захоплення.
Особливе місце в житті тренера займала Зінаїда Столітенко, одна з його вихованок. У 1965 році вони одружилися, хоча різниця у віці та тренерський статус Турчина спочатку викликали чимало суперечок. Згодом Зінаїда стала не лише його дружиною, а й найближчим соратником у спортивному житті.
Успіхи «Спартака» привели Турчина до керівництва жіночою збірною СРСР. Найвищими досягненнями стали золоті медалі Олімпійських ігор 1976 року в Монреалі та 1980 року в Москві. Основу тієї команди складали саме спортсменки київського клубу. Під керівництвом українського наставника збірна демонструвала видовищний і результативний гандбол, який став прикладом для багатьох поколінь тренерів.
Свої професійні погляди Ігор Турчин виклав у книзі «Стратегія гри», де поділився власним баченням розвитку гандболу та особливостями роботи з жіночими командами.
Водночас величезне психологічне та фізичне навантаження не минуло безслідно. У 1973 році тренер переніс перший інфаркт, а загалом їх було три. Попри серйозні проблеми зі здоров’ям, він не залишав улюблену справу. Турчин жив гандболом і не уявляв себе без тренувань та матчів.
Після невдалого виступу збірної СРСР на Олімпіаді 1988 року в Сеулі, де команда стала бронзовим призером, наставник залишив посаду головного тренера збірної та певний час лікувався в Норвегії. Проте не зміг надовго залишитися далеко від рідного «Спартака» і повернувся до Києва.
Останній матч у житті Ігоря Турчина відбувся 7 листопада 1993 року в Бухаресті. Під час зустрічі Кубка Європейської гандбольної федерації між київським «Спартаком» та румунським «Рапідом» тренеру стало зле. У перерві він ще встиг дати підопічним настанови, але незабаром його серце зупинилося. Легендарний наставник пішов із життя у віці 56 років, фактично залишаючись на своєму бойовому посту до останньої хвилини.
Після смерті чоловіка його справу продовжила Зінаїда Турчина, яка очолила «Спартак» та жіночу збірну України. А пам’ять про великого тренера увічнили щорічним міжнародним турніром «Кубок Турчина», який протягом багатьох років проходив у Києві.
Сам Ігор Турчин колись писав, що суворість тренера не виключає любові до своїх вихованців. Його спортсменки знали: за вимогливістю наставника завжди стояла щира турбота та бажання допомогти їм стати найкращими. Саме тому ім’я Ігоря Турчина і сьогодні залишається символом відданості спорту, професіоналізму та беззаперечного тренерського таланту.
Олександр Молибога





