Вірш Валентини Грабини дуже теплий, щирий і близький кожному, хто любить українську осінь. Авторка не просто описує пору року, а передає той особливий настрій, який приходить разом із першим жовтим листям, прохолодою та журавлиними відльотами.
Особливо приваблює повторюваний рядок: «А вже осінь, моє панство, а вже осінь…». Він звучить ніби спокійне нагадування про те, що літо минуло і природа поступово готується до зими. У вірші багато гарних образів: журавлі, що прощаються ключами в небі, калина в намисті, срібні роси на травах. Усе це створює живу й мальовничу картину українського села.
Попри легкий смуток, який традиційно супроводжує осінь, твір не викликає сумних відчуттів. Навпаки, у ньому відчувається захоплення красою природи та вміння бачити прекрасне навіть у похмурих осінніх днях. Авторка вдало поєднала осінню задумливість із любов’ю до рідного краю.
Цей вірш читається легко і залишає після себе приємне відчуття спокою, тепла та вдячності природі за її неповторну красу в будь-яку пору року.
Читав поетичний твір Сергій Кордик
Валентина ГРАБИНА, «А вже осінь…»
(села Корінецьке, Прилуччина)
А вже осінь, моє панство, а вже осінь…
Жовте листя у танок, вітри попросять,
Полетять короткі дні до листопада…
Краса осені – очей моїх відрада.
Ніжним смутком оповиє сіре небо,
Задощить і затуманить, все: як треба…
Тільки, хочеться тепла, не злих морозів…
А вже осінь, моє панство, а вже осінь…
Дим серпанком тихо ляже на отави,
Вмиють роси, ноги босі, срібним травам…
Журавлі прощальним ехом відголосять,
А вже осінь, моє панство, а вже осінь…
Одягла калина зрілості намисто,
На балу її зустрінуть урочисто…
По-весняному блакитна неба просинь,
А вже осінь, моє панство, А ВЖЕ ОСІНЬ…





