Сьогодні п’ятирічні Андрійко з Світланкою «працюють» рятувальниками. Щоб не заробить по тому місцю, звідки ніжки ростуть, мокрими штаньми, передбачливо їх зняли. Поряд із вудочкою сидить їхній дід і просить не розгонити рибу. Та їм саме не до риби. І дід здався. Ось поїдуть з дочкою до Києва, тоді ловитиме. А сьогодні тільки імітує, що ловить.
Доки донька з матір’ю буряки на городі провіряють, він у няньках. Хотів, щоб внучата поряд із ним всілися та вудочки позакидали, так ні ж! Не встиг розкласти причандалля рибальське, як внук йому так розсудливо мовить: «Дідусю, а ти впевнений, що тут можна рибу ловить? Ти ж знаєш, що риба може бути небезпечна!»
Довелося ледь не урок природознавства внукам читать. Переконував, що у їхній ставок за городом не можуть нечистоти після підриву Каховської ГЕС припливти. Здається, Андрія переконав. А тим часом Світланка вже стояла по колінця у воді і намагалася впіймати пластмасові іграшки, які сама туди ж і вкинула, та гукала брата на поміч. І він, ніби справжній рятувальник, не забарився. Штани зняв і, розбризкуючи воду та вмовляючи «утопаючу» триматися за нього, витягнув із води сестриччину ляльку, потім гумового собачку…
Забрьохані і, здається, втомлені сидять на травичці. Раптом Андрійко імітує звук повітряної тривоги і з сестрою падають у траву, закриваючи собою ляльку і собачку. Далі – «вибухи»… Сестричку, а за сценарієм – дружину Андрія, завалило у квартирі. Він прикладає до вуха кленовий листок, що служить йому за телефон, «набирає» 101, 102, 103… і намагається «звільнити сім’ю» з-під завалів. У нього це виходить! Потім діти обіймаються, цілують ляльку і песика та, ніби і справді смертельно втомлені, горілиць падають на траву… вслухаються…
– Ти чув?! Сось (щось) летить! – підводить голову Світланка.
– Тлеба (треба) тікать! – схоплюється Андрійко, – бо мозуть (можуть) знову сюди увалить!
Який час, такі й ігри. Дідові стало так сумно і аж лячно. Бо малі не на жарт увійшли в роль. Отож, і собі підіграв, мовляв, бабуся з мамою їх у сховищі чекають.
– Дідусю, а ти, як був малим, боявся вибухів? – не втихає Світланка.
– Дідусю, а ти дужче боявся, як ракети летять чи дрони? – не вгавав Андрій. – А ви у сховищі «Червону калину» співали?
І дід ніби винним себе відчуває, розказуючи малим, що його дитинство було справді босоногим, але війну він бачив тільки у кіно. У кіно вона не така, як насправді…
Дідові аж до сліз шкода малих. Це ж, по суті, їхнє свідоме життя почалося разом із війною. У свої тоді три роки добре запам’ятали, як 24 лютого рашисти бомбили Київ. Тоді з мамою вони довго-довго їхали на Захід України. Не забули. Згадують. Бо було дуже страшно.
І тепер, приїжджаючи до діда з бабою в село, відразу запитують: «А злодії у вас не літають? А вікна у вас не тремтітимуть?»
І що їм скажеш? Як і на постійне запитання: «Дідусю! А війна закінчиться?»
– Обов’язково закінчиться! – переконливо каже дід. – І все у нас буде добре!
Виконавши рятувальну місію та добре поласувавши варениками з порічками, Андрійко із Світланкою нехотя плентаються до машини. Треба їхати… Мама не залишає їх самих у діда з бабою. У селі роботи багато, і каже, що ніколи за ними дивитися. А ще мама боїться, що може трапитись щось страшне і безповоротне, бо війна є війна. Не дай Боже, з дітьми її розлучить! Дід з бабою вже і не переконують, що в селі спокійніше. Все одно не послухає дочка.
На плечах у кожного – новенький наплічник.
– О! Це вам мама вже до школи купила, чи що? Вам же іще рано! – помітив обнову дід.
– Це не у школу! – як по команді обоє відповідають. – Ти со (що), не розумієш, со це у сховисце (сховище) ходить.
Швиденько зняли і показують, що там і ліхтарик є, і вода, і печиво, і записка від мами, і персональні дані…
– Дідусю! У тебе такого не було? – знову запитання від внуків…
Їх набагато більше, ніж відповідей у діда та бабці. Обіймаються міцно-міцно. Махають руками вслід машині, доки вже стане її й не видно у кінці вулиці. Ще посидять на лавці, де просихають «врятовані» лялька і песик, і мовчки підуть поратися. Що тут скажеш… Яке життя, такі й ігри у внуків.
Олександра Гостра