Володимиру Довгалю було всього 25 років, коли він потрапив у Чорнобиль. Ліквідація наслідків аварії тоді йшла повним ходом і вже добігала кінця, в усякому разі завершувалось будівництво першого саркофагу. Його викликали у військкомат, і як колишнього автобатівця, до того ж спеціаліста колісних машин з офіцерським званням, направили у тридцятикілометрову зону, в знамените село Оране, де розташувалось найбільше угруповання ліквідаторів.
Одразу молодого офіцера призначили керувати контрольно-транспортним пунктом 731 батальйону хімзахисту. Його обов’язки були аж надто широкими – від організації ремонтів і обслуговування автомобілів до забезпечення паливо-мастильними матеріалами. Паралельно здійснювався й дозиметричний контроль.
– Якщо вантажівка працювала у самому центрі аварії – її зазвичай знімали з експлуатації за 4-5 рейсів і відправляли на могильник техніки. У менш опромінених місцях машина могла прожити й кількадесят рейсів, проте їхній вік все одно був недовгим. Люди трималися довше. Наприкінці служби в зоні відчуження мені довелось побувати на тому могильнику техніки. Враження гнітюче і вражаюче. Скільки видно оком – стоїть рядами різна техніка, від автомобілів до екскаваторів, бульдозерів і спецтехніки, навіть гвинтокрили були, – пригадав пан Володимир.
Згодом лейтенанта Довгаля призначили старшим групи й повезли на саму станцію. Він двічі працював на небезпечному даху ЧАЕС, кожного разу по 60 секунд, і за кожну з цих ризикованих хвилин отримав по п’ять рентген опромінення. Потім його групу перевели на менш опромінені ділянки, хоч одного разу ледь не отримали фатальну дозу всім колективом:– Перед виходом на завдання конкретні об’єкти ретельно досліджували дозиметристи й наносили рівень радіації на карту. Ці карти надавали командирам груп, щоб орієнтуватись де і скільки часу можна працювати. Того разу нам дістався мінус другий – підземний поверх. Почали спускатись у технологічні приміщення, як наш дозиметрист доповів про надзвичайний рівень радіації, при тому, що на робочій карті був позначений відносно безпечний фон. Швидко повернулися на поверхню й доповіли керівництву. Зробили повторні заміри й підтвердили надвисокий рівень опромінення. Аби наш дозиметрист не звернув уваги – нас би, мабуть, вже не було в живих.
Про отримане опромінення лікарі ліквідаторам не дуже розповідали, але наполегливий молодий офіцер таки свою дозу з’ясував – за два місяці він отримав близько 45 рентгенів, хоч в офіційні документи все ж таки записали всього 28... А 11 грудня вахта ліквідатора завершилась і Володимир Довгаль повернувся додому.
Перше десятиліття ліквідатор не помічав особливих змін свого здоров’я, проблеми почалися трохи згодом. На щастя, тоді ще працювала система лікування, оздоровлення і реабілітації ліквідаторів і постраждалих від аварії на ЧАЕС. Та чим більше хворів він і його товариші-ліквідатори, тим менше держава звертала уваги на проблеми «чорнобильців», зменшуючи допомогу та пенсії. Саме ця несправедливість з боку чиновників й спонукала пана Володимира стати на захист своїх прав і прав своїх побратимів в юридичному полі.
Згодом він очолив й місцевий осередок спілки ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС, яким керував понад десять років. За цей час голова спілки «чорнобильців» виграв понад сто судових справ, відстоюючи права ліквідаторів і постраждалих.
– Коли я очолив спілку, в нас було 360 ліквідаторів. До сьогодні дожили всього близько тридцяти. Це гірко і важко, проте сьогодні ми не вимагаємо пільг чи особливого ставлення до себе – краще хай держава направить всі свої можливості на допомогу нашим захисникам на передовій. А ми допомагатимемо один одному як зможемо! – підсумував ліквідатор.
Павло Дубровський,
Новини Городнянщини
