Нещодавно на одній із вулиць Чернігова я зустрів чоловіка, чиє обличчя і голос миттєво повернули мене в дитинство. Василь Буднік. Для чернігівців старшого покоління це ім’я не потребує представлення — один із перших дикторів міського телебачення «Новий Чернігів», ведучий новин та популярних музичних вітань у дев'яностих.
Для мене ця зустріч була особливою. На початку 90-х ми, дітлахи з придеснянського села Анисів, вважали за справжнє диво побачити відомого телеведучого вживу. Василь був завзятим рибалкою і часто проїжджав повз нас на велосипеді. Ми захоплено вигукували: «Он, ведучий поїхав!», а він завжди дарував нам у відповідь добру, щиру посмішку.
Проте за плечима телевізійника — не лише ефіри, а й глибокий поетичний світ. Василь Буднік народився 2 січня 1965 року у Василькові, але його коріння — на нинішній Чорнобильщині. Трагедія рідного краю, що залишився за колючим дротом зони відчуження, стала одним із найболючіших мотивів його творчості. У вірші «Рідна земля» поет пише:
...Мені важко буває
Уявляти життя
Без коханого краю,
З краєм без майбуття.
Атом в травах і кроні.
Диха смерть звідтіля –
У Чорнобильській зоні
Моя рідна земля...
Життя Василя Михайловича завжди було крутим на повороти: навчання на істфаці Чернігівського педінституту, п’ять років роботи юрисконсультом на будівництві, а з 1993 по 2004 рік — доба розквіту на телебаченні.
У 2012 році побачила світ його збірка поезій «Люблю я...», яка створювалася протягом тридцяти років. Книга відкриває Василя Будніка не лише як поета, а й як барда. 
Свою поезію «Мій Чернігів» автор сам поклав на музику і виконує під гітару. У пісні відчуваються легкі, майже «шансонні» міські мотиви, близькі кожному місцевому жителю:
...Я свій на Стрижні і на Білоусі,
На Корді і на Болдиній горі.
Люблю, коли зі мною разом друзі,
Пісні, гітара, свято до зорі...
Окреме місце у збірці посідає пейзажна лірика, натхненна природою Полісся (вірші «Стародавні праліси», «Осінь»), а також щира інтимна сповідь про дружбу та перше кохання. Його вірші — це просте і водночас філософське ставлення до сутності людського буття.
Сьогодні Василь Буднік веде усамітнене, але гармонійне життя. Коли наприкінці нашої короткої розмови я запитав, чи пише він зараз, поет відповів: «Так, пишу, але не публікуюся. Хоча мене часто запрошують на різні поетичні вечори, та мені краще з’їздити на рибалку чи сходити по гриби, щоб побути наодинці з красою рідної природи…»
Олександр Молибога, спеціально для видання bilahata.net
Пропонуємо декілька віршів Василя Будніка
РІДНА ЗЕМЛЯ
Мене змалку кохала,
Дарувала тепло,
Шлях в життя відкривала,
Та дитинство пройшло;
Вже навік у полоні
Ріки, ліс і поля –
У Чорнобильській зоні
Моя рідна земля.
Мені важко буває
Уявляти життя
Без коханого краю,
З краєм без майбуття.
Атом в травах і кроні.
Диха смерть звідтіля –
У Чорнобильській зоні
Моя рідна земля.
Отчий дім не побачу,
Хоч живи років сто.
Тільки мовчки поплачу,
Щоб не бачив ніхто.
Не почую вже птаства,
Що злетиться в сади.
Моя земле нещасна,
Я благаю — прости!
МІЙ ЧЕРНІГІВ
Хоч я це місто досконало знаю –
Нову тут знову вуличку знайду.
А друзів дім ніколи не минаю.
Я знову по Чернігову іду.
А всі шляхи ведуть до Валу, звісно,
Всміхаюсь людям — зайві і слова.
Душа холоне від гармат залізних,
Та пляшка пива знову зігріва.
Яка краса! — Десна мій зір милує;
Ліси і луки, берег Золотий...
Які дівчата! — Серце аж гальмує,
А біс — під ребра. Господи, прости...
Я свій на Стрижні і на Білоусі,
На Корді і на Болдиній горі.
Люблю, коли зі мною разом друзі,
Пісні, гітара, свято до зорі.
Все, що святе і грішне в серці маю,
Кого кохаю і що не люблю –
Все це в собі ніколи не ховаю;
З тобою, мій Чернігів, розділю.
Цей край чудовий, і мені відомо –
Тут найдзвінкіші в світі солов'ї.
Щасливий я, що саме тут я — вдома,
Що народились діти тут мої.
СТАРОДАВНІ ПРАЛІСИ
Немає більшої краси,
Ніж стародавні праліси.
Тут сосни майже вікові
Й берези, кожна — наче дві.
Дуби, що не злічить років,
Ростуть ще з глибини віків.
І, сам з собою бути звик,
Живе у хащі Лісовик.
ОСІНЬ
Осінь. Листя опадає,
Сумом віє від землі,
І півптаства відлітає
Десь у вирій, край землі.
А дощі уже холодні.
Непривітні дмуть вітри.
Горизонт — як край безодні.
Ліс — в полоні у жури.
Але раптом — сонце блисне,
З'ятрить луки й небеса.
Осінь бавиться навмисне:
Подивись, яка краса!
У багряно жовтім раю
Погляд й подих оживлю,
І тепер вже точно знаю:
Осінь, я тебе люблю!
ПЕРША КОХАНКА
Вже ранкова зоря розбудила маленьке село,
І приймач вже програв перші гімну мажорні акорди,
Як прокинувся я і згадав, що зі мною було...
На тебе подивився щасливо, і ніжно, і гордо.
Ти ще лагідно спиш, ледь розкинувши руки вві сні,
І смієшся немов, як у відповідь на привітання.
Я милуюсь, бо ти наймиліша у світі мені.
Я тобою живу, бо з тобою пізнав я кохання.
Є на світі Господь, бо цю ніч нам він подарував,
І тепер ми за всіх щасливіші цим сонячним ранком.
Я на тебе дивлюсь, навіть подих свій затамував:
Ти ще хвильку поспи, моя перша у світі коханко.
ЗАГАДКА ЛЮБВИ
В чем любовь: в морали или плоти?
Мы привикли все всегда таить.
А ведь мы в любви, как на охоте:
Зверя бы загнать да пристрелить...
Отчего, пойми, она вспотела–
Так под тазом крутит и кипит?
А корда сольются оба тела,
Как на зло, диван поять скрипит.
Одеяла нет, раскрыты окна,
А меж бедер только жар и пот.
Простынь, хоть выкручивай, промокла.
Руки ищут плечи, грудь, живот...
Поцелуев прикус горько-сладкий
Спрятался в объятия бутон.
А ответить — в чем любви загадка
Могут только окрики да стон.
НЕ ПОВЕРНЕТЬСЯ КОХАННЯ
(співавторство з Миколою Вороною)
Згадай, мила моя, як місяць в небі плив,
Як ми удвох кохалися до рання.
Минулося все те, і місяць спохмурнів,
Бо більше не повернеться кохання.
Тамую у собі душевний щем і плач.
Та ти за мною не журися, мила.
Я не бажаю зла, але й добра, пробач,
Бо так хотів, щоб ти мене любила.
Тепер уже навік прощай, любов моя,
Бо зустріч ця для на обох остання.
Сумую по тобі, але вже знаю я,
Що більше не повернеться кохання.
ДРУЗЬЯ (О ДРУЖБЕ МЕЖДУ МУЖЧИНОЙ И ЖЕНЩИНОЙ)
С тобою созданы мы для коротких встреч.
Быть может, потому друзьями стали,
Что не познали нежность губ и плеч.
Иначе друг от друга мы б устали.
С тобой мы только мысленно в грехах
Рисуем наши образы взаимно,
И только в романтических стихах
Поём любви классические гимны.
Мы искренни. Нам нечего таить.
Симпатию — и ту скрывать не нужно.
Друзья. Пускай не верят — может быть
Между мужчиной с женщиною дружба.
А судьбам нашим где-то порознь течь.
Порой лишь улетим в воспоминанья.
С тобою созданы мы для коротких встреч,
Какими были наши все свиданья.
ДАВАЙ ЗГАДАЄМО
Давай згадаємо, як нам колись жилося,
Коли були ми зовсім-зовсім молоді,
Коли на скронях не сивіло ще волосся,
Коли, здавалось, все попереду в житті.
Коли кохали ми, і нас коли кохали.
Коли жадали ми любові й забуття.
Коли не думали ми і коли не знали,
Що все мине, і не повернеться життя.
І тільки зараз розумієм, милий друже,
Що все минає, і що швидко плине час.
Давай згадаємо, як ми любили дуже
По чарці випить за здоров'я і за нас.
Налиймо й зараз, і нехай в душі проснеться
Запал юнацький із давно минулих літ.
І поки ще для нас на світі все минеться,
Ми по собі в житті залишим добрий слід.
А зараз, нумо, підведи з підлоги очі
І подивися як раніше на життя.
Побачиш погляди замріяні жіночі,
Відчуєш їх жагу й сердець палке биття.
Відчуєш ти як з кожним рухом молодієш,
Коли обіймеш стан жіночий як колись.
І мов би в юності далекій обімлієш,
Аби серця в одному подиху злились.
