Вірш Олександра Олійника «Пробачте, люди, що не вас люблю» звучить як щира сповідь людини, яка віднаходить сенс життя не лише у стосунках із ближніми, а й у глибинному зв’язку з природою. Автор починає з парадоксального зізнання: він «сам із вас і знає ваші вади», але любов його спрямована не до людей, а до світу довкола — до птахів, рік, гір, трави. Це не відмова від людяності, а радше пошук чистоти й гармонії там, де вона не затьмарена егоїзмом чи буденністю.
У цьому творі відчувається внутрішня боротьба: поет визнає, що «без людей також я неживий», але водночас не може відмовитися від «багатолюбства» — від любові до всього живого. Його молитва до Бога — це прохання про прощення за надмірність почуттів, які виходять за межі традиційного уявлення про любов як виключно людську прив’язаність.
Образи природи у вірші — не декоративні. Вони стають духовними опорами: ріки й гори символізують велич і сталість, жито — життєдайність, птахи — свободу й політ душі. Автор ніби нагадує: любов до світу — це не втеча від людей, а спосіб зберегти себе, щоб потім повернутися до них із чистішим серцем.
Есеїстичний вимір цього вірша полягає у філософському питанні: що є справжньою любов’ю? Чи повинна вона бути спрямована лише на людину, чи може охоплювати все живе? Олександр Олійник відповідає: любов — це універсальна енергія, без якої «як на світі жити». І саме ця багатолюбність робить його поезію не сповіддю самітника, а маніфестом духовної єдності з усім світом.
Сергій Вітер
***
Пробачте, люди, що не вас люблю!
Я сам із вас і знаю ваші вади —
З обох боків, і спереду, і ззаду.
Та й звик себе судити без жалю,
Отож не вас, о рідні, я люблю.
А без любові, кажуть, не прожити.
І я несу братам і сестрам меншим
Свою любов. Крилатим — щонайперше .
А ще люблю я ріки, гори, жито,
Бо без любові як на світі жити?
Люблю я древо і люблю траву.
Вважає дехто, що цього замало,
А інші кажуть: головніше сало.
Якщо те правда, я і не живу,
Хоча люблю і древо, і траву.
Але ж поки що начебто живий.
Хоча й грішу багатолюбством. Боже,
Молюсь, аби простив, бо я не можу
Без рік, і гір, і птахів, і трави…
Та й без людей також я неживий…
Олександр Олійник
