Межа критики публічних осіб: коли журналістський сюжет не спростовують

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду постановою від 7 жовтня 2026 року у справі № 758/13314/21 розглянув спір про захист честі, гідності та ділової репутації, а також спростування інформації, поширеної в журналістському відеосюжеті.

Ключове питання полягало в тому, чи можна визнати недостовірною та зобов’язати спростувати інформацію про можливу причетність колишнього народного депутата до працевлаштування особи, діяльність якої стала предметом журналістського розслідування, якщо висловлювання з огляду на їхній зміст і контекст мають характер оцінки.

Обставини справи

У вересні 2021 року позивач звернувся до суду з позовом до телеканалу та журналістки, яка підготувала відеосюжет програми. Він просив визнати недостовірною інформацію, поширену в сюжеті, та зобов’язати відповідачів її спростувати.

За твердженням позивача, у матеріалі його пов’язали з працевлаштуванням особи до фармацевтичної компанії, яку, як стверджувалося в сюжеті, він очолював. Позивач заперечував, що обіймав відповідну керівну посаду або приймав цю особу на роботу, та вважав, що поширена інформація створювала враження його причетності до сприяння діяльності особи, яку журналісти пов’язували з можливими порушеннями.

У позові він вимагав визнати інформацію недостовірною та зобов’язати телекомпанію організувати її спростування шляхом зачитування відповідного повідомлення журналісткою у програмі.

Подільський районний суд міста Києва рішенням від 12 березня 2025 року частково задовольнив позов. Суд визнав інформацію недостовірною та такою, що порушує особисті немайнові права позивача, і зобов’язав телекомпанію забезпечити її спростування. Суд виходив із того, що спірні висловлювання були викладені як фактичні твердження, які можна перевірити, а відповідачі не надали належних доказів їхньої достовірності.

Київський апеляційний суд постановою від 11 листопада 2025 року скасував це рішення та відмовив у задоволенні позову.

Апеляційний суд дійшов висновку, що з урахуванням мовностилістичних засобів і контексту відеосюжету спірна інформація є оціночним судженням, а не твердженням про факти. Суд також врахував суспільний інтерес до діяльності позивача як публічної особи та зазначив, що той не довів заподіяння шкоди своїм особистим немайновим правам.

Позивач подав касаційну скаргу, в якій просив скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Він наполягав, що інформація не відповідала дійсності, містила конкретні фактичні твердження та перебільшувала його зв’язок із фармацевтичними компаніями й приватними клініками.

Позиція Верховного Суду

ВС вказав, що підставою для втручання у право на свободу вираження поглядів, для задоволення позову про захист гідності та честі фізичної особи, ділової репутації фізичної чи юридичної особи, є сукупність таких обставин: поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.

Суд зазначив, що одним з основних питань, яке підлягає вирішенню у цій категорії справ, є визначення характеру поширеної інформації та з`ясування, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням.

При цьому підлягає врахуванню зміст поширеної інформації, її значення для суспільної дискусії, важливість посади, яку обіймає особа, щодо якої поширена інформація, достовірність інформації, наслідки її поширення.

Відповідно до частини другої статті 30 Закону України «Про інформацію» оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири).

Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.

За таких обставин, з огляду на необхідність громадського контролю за діяльністю державних органів та посадових осіб, інформація, яка розповсюджується щодо державних посадовців, публічних осіб є суспільно важливою інформацією, а обмеження щодо розповсюдження цієї інформації та межі критики та оцінки поведінки є більш ширшими ніж межі критики та оцінки поведінки пересічного громадянина.

ВС вказав, що публічна особа, державний службовець повинен бути готовим до підвищеного рівня критики, у тому числі у грубій формі, прискіпливої уваги суспільства і підвищеної зацікавленості суспільства його діяльністю та/або особистим життям тощо, адже вони, обираючи кар`єру публічної особи, погодились на таку увагу.

Суд послався також на положення Резолюції № 1165 (1998) Парламентської Асамблеї Ради Європи та Декларації Комітету Міністрів Ради Європи про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації від 12 лютого 2004 року.

Таким чином, межа допустимої критики щодо публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи.

Публічні особи неминуче відкривають свої слова і вчинки для ретельної уваги всього суспільства, повинні це усвідомлювати і мають виявляти більшу терпимість до висловленої критики, сатири, провокацій.

Водночас Суд не обмежився лише статусом позивача, а перевірив характер спірних висловлювань у контексті конкретного журналістського матеріалу.

У відеосюжеті йшлося про журналістське розслідування діяльності особи, яка, за матеріалами справи, приймала пацієнтів як нейрохірург у клініці, не будучи офіційно оформленим працівником. Наприкінці сюжету згадувався позивач, а також демонструвалися спільні фотографії цих осіб.

ВС погодився з апеляційним судом, що спірна інформація в контексті сюжету сприймалася як оцінка, а не твердження про факти.

Водночас апеляційний суд правильно врахував, що висловлювання, поширене в програмі, стосується не приватного життя позивача, а ведення колишнім депутатом бізнесу у сфері медицини, що підтверджується проявом суспільного інтересу до нього з боку журналістів.

Окремо Верховний Суд зазначив, що позивач не довів усіх обставин, необхідних для задоволення позову.

За таких обставин апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що позивач не довів, що опублікована інформація є твердженням про факти, а не оціночним судженням, що оспорювана ним інформація порушувала його особисті немайнові права або завдала шкоди його особистим благам, призвела до негативних наслідків внаслідок її поширення, не надав доказів того, що метою поширення вказаної інформації було саме намагання принизити його честь, гідність та ділову репутацію.

Верховний Суд залишив касаційну скаргу позивача без задоволення, а постанову апеляційного суду — без змін.

Отже, у справах за участю публічних осіб суди також мають враховувати суспільний інтерес до їхньої діяльності та ширші межі допустимої критики. Водночас для задоволення позову недостатньо лише встановити факт поширення інформації: позивач має довести передбачені законом підстави для судового захисту, зокрема порушення своїх особистих немайнових прав.

Судово-юридична газета