Сеньківка — село «вічної дружби», яке вражі сусіди знищили вщент, позбавивши кожної вцілілої будівлі та подиху життя.
Минулого року Сеньківка мала б зустрічати свій великий ювілей. Мала б лунати музика, збиратися родини, звучати спогади про тих, хто жив тут століттями. Адже минуло 400 років від першої письмової згадки про село. Чотири століття людських доль, народжень і прощань, праці й любові до своєї землі.
Та насправді історія Сеньківки значно давніша.
Місцева легенда розповідає, що свою назву село отримало від коваля Сенька, який першим оселився тут і поклав початок майбутньому поселенню. А земля ця пам’ятає ще набагато давніші часи. Археологи виявили тут курганний могильник доби Київської Русі та поселення раннього залізного віку. Під сеньківськими пагорбами й нині спочивають покоління людей, які жили тут тисячу років тому, молилися своїм богам, вирощували хліб, народжували дітей і дивилися на те саме небо.
Виходить, Сеньківка стояла на цій землі понад тисячоліття.
Вона пережила князівські міжусобиці й навали, зміну держав і кордонів. Пережила революції, колективізацію, Голодомор, Другу світову війну. Пережила все, що випадало на долю України. Немов старе дерево з глибоким корінням, вона вистоювала під бурями історії, щоразу відроджуючись до життя.
Та не пережила російську навалу.
Тих самих сусідів, які жили поруч. Тих самих, про яких колись жартували, що в Сеньківці півень співає одразу на три держави.
Тепер тут немає кому слухати того півня.
Немає дитячого сміху на вулицях. Немає світла у вікнах. Немає господарів біля воріт. Там, де колись квітли сади, чорніють згарища. Там, де вирувало життя, гуляє вітер серед руїн. Село, яке прожило понад тисячу років, було вбите за кілька страшних років війни.
Не зруйноване. Не покинуте.
Саме вбите.
Сьогодні у Сеньківці не залишилося жодної вцілілої будівлі. Навіть кладовище понівечене війною. Вибухи розкидали надгробки й розорали могили, ніби окупанти намагалися знищити не лише живих, а й саму пам’ять про них. Наче хотіли стерти зі світу все, що нагадувало: тут жили люди, тут була любов, тут був дім.
Але пам’ять не горить.
Вона живе у серцях сеньківців, яких війна розкидала по всій Україні та далеко за її межами. Болить душа за рідною землею. Болить коріння, вирване з ґрунту, де проростало століттями. Болять стежки, якими ходили батьки й діди. Болять покинуті подвір’я, занедбані сади, могили предків, до яких більше неможливо прийти.
І кожен пам’ятає свою Сеньківку живою.
Співучою. Квітучою. Наповненою дитячими голосами й запахом свіжого хліба. Пам’ятає тихі вечори над річкою, весняний цвіт садів, сільські свята, зустрічі сусідів, людське тепло. Пам’ятає куточок України, який для його мешканців був не просто селом, а цілим світом.
Тому й сьогодні Сеньківка живе.
Живе у пам’яті. У світлинах. У пожовклих листах. У старих сімейних історіях. У молитвах. У снах, де рідна вулиця ще ціла, а батьківська хата стоїть на своєму місці.
І коли біль уже не вміщується в серці, він стає словами.
Стає віршами.
І стає тихою молитвою про той день, коли на українській землі нарешті запанує мир.
СЕНЬКІВЦЯМ
