Життєпис і кумедні витівки легендарного сільського бешкетника Григорія Гоя (Хурліка*). Колоритні історії з життя Полісся.
Пролог на кладовищі
Блукаючи з граблями в руках серед занедбаних могил сільського кладовища, не зміг і цьогоріч оминути тієї, де могильний хрест уже майже повністю ввійшов у землю, бо коли, підгнивши, він падав, то його вкотре доводилось піднімати і вкопувати заново. А я пам’ятаю його ще високим, із дощатим наддашшям. Від різьбленого напису на хресті, який указував, на належність могили, не залишилось ані сліду: десятки років з погодами і негодами зробили свою справу. А похований у тій могилі майстер-чоботар Гой Григорій Федорович, знаний на всю округу не лише своїм вишуканим взуттям (модельні туфлі дівчатам шив навіть із їх колишніх шкільних портфелів), а і своїми витівками та любовними походеньками.
Східка під лавкою
– Ой, не чіпай дитини, він подорослішає і порозумнішає! – вмовляла Хотина свого Федора, затуляючи собою сина, якого не на жарт розгніваний батько намірився відшмагати. Та як же йому було і не гніватись, коли через синову витівку цілий вечір спокою не було. Замість того, щоб відпочити після важкого трудового дня, довелося плентатись до хати-читальні ледь не в самісінький кінці села. – От бісова дитина, і треба ж було до такого додуматись?! – сердився батько. І що ж ви думаєте зробив Грицько? Яку-таку шкоду? А нічого особливого, на перший погляд. Просто нишком заліз під одну з лавок, що стояли попід стінами від образів і, постукавши пальцем у віконну шибку, пробасив у голенищу чобота: – «Хвєдар, Хвєдар, іді на сходку!». Напівморок селянської хати, яка освітлювалась лише палаючим осмілком у лучиннику, не давала змоги чітко розгледіти обличчя всіх членів родини, тому відсутність Грицька ніхто і не помітив. Усе виглядало так правдоподібно, що не лише дещо глухуватий батько не запідозрив підступу, а й сама Хотина хутко стала збирати чоловікові одяг. – Що ж таке мого трапитись, щоб отак серед ночі сходку збирати? – роїлися тривожні думки в голові. Не побачивши ніде нікого і нічого, крім темних вікон та замкнених дверей хати-читальні, невдоволений Федір, нічого не тямлячи, повернувся додому. Щойно встиг роздягтися та присісти – знову стук у шибку і той самий голос: «Хвєдар, на сходку». Уже не одягаючись, чоловік хутко вискочив з хати і давай гукати: «Гей, хто тут, де і куди я маю іти?!». Не почувши у відповідь «ні звука ні бІЕдного», повернувся до хати. Побачивши дітей, які, вгледівши Грицька з чоботом під лавкою, почали пирхати від сміху, кинувся до віконної лутки, де висів ремінь сириці для правки бритви…
Нічні пошуки дверей
Колишній солдат 15 роти 18 Вологодського полку Федір Миколайович Гой – мешканець с. Москалі – 18.02.1889 року обвінчався з дівчиною із сусідніх Антоновичів Фотинією Степанівною Криволап. Подружжя народило десятеро дітей. Хатинка, в якій мешкала родина, була невеличка і тіснувата. Старі та малі дралися на піч, хтось спав на полу, а комусь доводилось прилаштовуватись і на лавках, і на ослоні. Сяк- так повечерявши, помолившись Богу, полягали спати. Серед ночі батькові захотілося надвір. Обережно, навпомацки, намагаючись нікого не потривожити, Федір навшпиньки зліз із печі і став шукати хатні двері. «Це – піч, це – піл, тут – діти сплять, це – стіл…», – думками прокручував у голові, – а тут мають бути двері. А ж ні! – діти сплять! Попри всі свої намагання, находивши кругів по хаті, дверей чоловікові знайти так і не вдалося. «Хатіна! – прошепотів-прошипів крізь зуби, коли вже зовсім не сила була терпіти, – Найді мінІЕ спічкі, бо може буть бєда – дьвєрєй ніяк нє найду!». Невдоволена дружина намацала в «печУОрци» коробок сірників, обережно чиркнула одним… На поставленому перед хатнім порогом ослоні смачно посапував син Грицько…
Перевдягання на вечорницях
Чи порозумнішав Грицько подорослішавши? Хтозна. А от те, що ряд сільських штукарів та штукарок поповнився новим його членом та ще й неперевершеним – безперечно. Не оминув Грицьків розіграш і пушкарівського парубка, котрий приїхав погостювати до родичів. Грицько, тоді також уже парубок, побачивши на вечорницях незнайомця, котрий намагається познайомитися з місцевою дівчиною, хутко майнув додому і вбрався в сестрині наряди. Приваблива незнайомка швидко привернула увагу чужосільця. Цілий вечір у парі протанцювали, провів хлопець «дівчину» і додому, а опісля довго не міг заснути, пригадуючи палкі «дівочі» поцілунки. Довідавшись назавтра, що з нього посміялись, хутко подався додому. Більше в гості до родичів не приходив.
Розмова з міськими сусідками
Сварка двох міських сусідок вже досягала апогею. Здавалось би, ще декілька секунд – і вони вчіпляться одна одній у волосся. Хтозна, чим би все це скінчилось, якби не нагодився сторонній перехожий. Хоч і дуже поспішав тоді Грицько, але все ж призупинився і, примруживши одне око, переводячи погляд з однієї жінки на другу, запитав: «Ну от чого ти такая? – А якая я?» – відповіла та з жінок, котрій здалося, що звертаються все ж таки до неї. – Такая як матка твая. – А єкая матка мая? – сердито запитала жінка, поставивши руки в боки. – Така єк ти!..» – хутко відрубав Грицько. Ошелешені жінки, геть забувши про свої міжусобиці, з лементом кинулися до незнайомця. Та проворного Грицька тільки й бачили.
Свинячий міхур і кумедний заклад
Мабуть, хтось таки має пам’ятати дитячу «зАбавку» – надувну кульку з поросячого сечового міхура. Для того, щоб її виготовити, треба було довго і нудно і не один день м’яти його в деревному попелі. Пам’ятаю, як баба Катерина це робила біля піддувайла груби взутою в гумову бахилу ногою. Коли стінки міхура набували відповідної форми, ставали тонкими і міцними, його надували, зав’язували і підвішували для просихання. Таку кульку можна було використовувати як м’яч для ручної гри, а накидавши всередину квасолі або гороху, отримували «шематУшку» для немовлят. А якщо зав’язати отвір не дуже міцно, то під час натискання можна було отримати своєрідний звук.
«Давайте поб’ємося об заклад, – сховавши під пахвою руки міхурову кульку, – що я сто разів підряд пукну», – звернувся Грицько до товаришів. «Ну давай, побачимо, як це ти зробиш» – зареготали хлопці. Чого тільки не витворяв Грицько, перш ніж видати черговий пук. І підскакував, і присідав, і почергово дригав то однією, то другою ногою, не забуваючи одночасно натискати на кульку під пахвою. Спостерігаючи за маніпуляціями свого товариша, хлопці не те що сміялися – повзали від сміху. Найпротяжнішим виявився останній фінішний звук опустілого міхура.
Генеральський візит до монастиря
Одного разу Григорій вирішив провідати товариша своїх дитячих років Никифора, який на той час служив сторожем у міському драмтеатрі, який тоді знаходився в Єлецькому монастирі. Добре випивши, чоловіків потягнуло «на подвиги». Побачивши серед артистичних костюмів генеральський мундир, Грицько не зміг втриматися, щоб його не приміряти, а вдягнувши, відразу зметикував, що робити далі. Замовивши бричку, в яку Никифор сів за візника, а новоспечений «генерал» усівся в ложе, поцокотіли в «Чорториї на «казармєнний участок». Несподівана поява генерала наробила шухеру та неабиякого переполоху серед військових. Бричка з «генералом», описавши коло на плацу, хутко вирушила в зворотному напрямку. А серед містян ще дуже довго опісля ширилися чутки про візит загадкового генерала.
Робота в крамниці та тюремне лихоліття
Влаштувавшись на роботу до престижної Чернігівської крамниці, котра належала підприємцю Соколову, на що вказував і відповідний над вітриною напис величезними літерами, Григорій разом із декількома працівниками зайнялися аферою та крадіжками. Вдягаючи на себе новий одяг із товарів для продажу, виносили його за межі крамниці, а потім продавали. Це тривало недовго: крадіїв зловили на гарячому, когось засудили, Григорію ж вдалося вийти сухим із води – відбувся лише втратою роботи. Але скуштувати тюремних харчів все ж таки довелося, бо через декілька років отримав 5 років табірних робіт уже за свій довгий язик. Зайшовши до нового калбуду, побудованого з хати розкуркуленого Степана Кобця, Григорій, пританцьовуючи на новій підлозі, промовив: «ЗАла – то зАла, да нєма ні хлІЕба ні сала». А через декілька днів був засуджений до Сибіру: кляті клубівські стіни, які, виявляється, крім вух, мали ще й язика – донесли…
Як Григорієві малося в заточенні не відомо, але судячи зі світлини, вочевидь, не так уже й погано, мабуть, зумів прилаштуватись і там. Цікаво, що вже повернувшись додому, знайшов на горищі лише рубці з його колишньої форменої сорочки магазину «Соколова». Сорочка зітліла, а запах одеколону Шанель № 5 приємно лоскотав ніздрі…
Курйоз у церкві
Прізвисько Хурлік*, не відомо ким кинуте, приклеїлося до Григорія після відвідин місцевої парафіяльної церкви. Більшість селян зазвичай носили одяг власного виробництва. Для чоловіків це були штани сукняні, портові або полотняні та довга полотняна сорочка. За відсутності ґудзиків також вигадували якісь свої застібки. Чоловічі штани інколи застібались за допомогою дерев’яних паличок. Під час церковної літургії штани, що були на Григорію, несподівано сповзли вниз. Побачивши оголені худі волохаті чоловічи ноги (добре, що сорочка була довга), котрісь з парафіян почали тихенько пирхати, затуляючи рукою роти. Жінки, відводячи погляд, хрестилися. А Григорій стояв начебто нічого й не помітив, доки хтось не шарпнув його за рукав.
Нічний привид на кладовищі
Сільський парубок Павло Лазарчуків нагодився провести додому дівчину Дахнову Арину. Дійшовши до двору, присіли на лавочку біля воріт повіті обличчям до сільського кладовища, що знаходилось якраз навпроти двору через вулицю. Побачивши силует людини в білому серед могил, нікому і на думку не спало, що то скаче Грицько, вдягнувшись у материну додільну сорочку, – нажахались до безтями. Але тоді як Арина хутко майнула через двір у хату, то переляканий Павло побіг, не знаючи куди, задершись на високе дерево, просидів на ньому до самісінького ранку, коли і з’ясувалось, що він опинився аж у Малому лісі поблизу села.
«Похорон» Кіндрата
«І дІЕ Єго тУОлькі горе носІть:» – думала Явдоха, ворочаючись із боку на бік. – «Відна, знов дІЕсь палигалісє, да й «козу водєть»
Середина ночі, а її Кіндрата і досі не було вдома. Почувши начебто чийсь плач, швидко почала вдягатись та й вискочила на вулицю… Голосне, здавалося, жіноче причитання розбудило вже ледь не половину села. Люди вискакували з хат спросоння, не розуміючи, що до чого. Вулицею йшла «поховальна процесія» із запаленими свічками і хрестом попереду. Шестеро чоловіків несли «небіжчика», позаду якого з несамовитими причитаннями, ломаючи собі руки йшла людина в жіночому вбранні. Коли процесія порівнялась з її двором, Явдоха серед шістьох носіїв впізнала свого Кіндрата. На двох зв’язаних поміж собою голоблях лежав «небіжчик» і реготав, не мігши стримати сміху. Спересердя жінка підскочила до свого чоловіка та як шарпнула, що полетіли і оглоблі, і той, хто на них лежав. А тоді з кулаками накинулася на причитальницю. Порівняно з високою молодицею, Хурлік (а був це саме він) виглядав наче шпиглик, тому кинувся тікати подалі від гріха (далі буде).
Юрій Дахно, краєзнавець, с. Москалі Чернігівський район.
*Хурлік – ганьба, в перекладі з узбецької
