На Чернігівщині прикордонне село Автуничі знову опинилося під жорстоким терором російської армії. Внаслідок вечірньої атаки ворожого FPV-дрона вщент згорів будинок багатодітної родини місцевої працівниці культури Вікторії Хлебан. Коли односельці та пожежники намагалися приборкати стихію, окупанти здійснили повторний скид, внаслідок якого двоє чоловіків дістали важкі поранення. Як велика родина з чотирма дітьми рятувалася з вогню і де знайшла прихисток після втрати всього майна — читайте у матеріалі.
– Ми з чоловіком того дня садили картоплю, а увечері порались по господарству. Я якраз зайшла в сарай і сіла доїти корову, – каже господиня, 45-річна Вікторія Хлебан. – Раптом чую: свист і потім сильний вибух. І Валера, наш найменший, який грався на вулиці, перелякано кричить: «Наша хата горить!». Я вибігла і кинулась у будинок, на даху якого стрімко розгорався вогонь. Дві доньки були там. Я встигла схопити сумку з документами, яка була біля вхідних дверей, і що змогла в купи випраного одягу, яку ще не встигла розкласти по місцях. Вибігли доньки і я. Позбігалися сусіди, односельці, носили воду відрами. Чоловіки намагалися загасити полум’я. І пожежники швидко приїхали. Але росіяни зробили повторний скид. Люди отримали поранення. А будинок вигорів. Самі чорні стіни залишились…
Вікторія працювала завідуючою сільським будинком культури. Її чоловік Микола – обробляв землю, якої родина мала чимало. Тільки біля садиби 25 соток, а ще ж є наділи в інших місцях. Мали свій трактор, тримали корову і теличку, свиней, кроликів – родина ж бо велика. Подружжя виховує чотирьох дітей. Найстаршій Діані 17 років. Вона навчається на перукаря у Чернігові, але якраз у ті дні була вдома, на практиці. Тетянці 16 років, Ангеліні – 10, а найменший Валера – першокласник.– Цей будинок у селі ми купили у 2006 році, – розповідає Вікторія. – Рік його облаштовували, а у 2007 перейшли від батьків уже в своє, власне житло. Провели газ, зробили свердловину з насосною станцією, підключили пральну машинку – побут був облаштований, затишний. А тепер нема нічого… Тільки діти і документи… Дякую Богу, що всі живі залишились…
Росіяни не вперше піддають Автуничі жорстокому терору. Були «прильоти» у минулому році, а цьогоріч якраз перед Радоницею, каже Вікторія, було влучання в автівку приватного підприємця з Городні, який привіз у село продавати добриво. Чоловік отримав поранення.
– Постраждав від цьогорічних обстрілів і наш односелець Григорій Мисник, – розповідає жінка. – У квітні у нього російські дрони розбили мікроавтобус і автомобіль. А того ж дня, що й у нашу хату прилетіло, спочатку по обіді FPV-дрон влучив у обійстя місцевого підприємця Сергія Мельника. Знівечено техніку – легковий автомобіль і трактор. А до нас прилетіло, як вже сутеніти почало.
Микола Хлебан якраз загоняв трактор після польових робіт. Вікторія пішла до корови. Таня і Ангеліна були в будинку. А Валера грався на вулиці. Від влучання дрону одразу з горища повалив сильний дим. Старша донька подружжя Діана якраз була в хліві, допомагала батькам поратися по господарству. Тільки відкрила двері, щоб вийти звідти — побачила, що над самою хатою висить дрон. Вона тихенько відійшла назад, а двері у хлів самі закрились, ніби захищаючи дитину від біди, що нависла над обійстям. Люди поприбігали на допомогу. «Документи, документи бери!» – підказували односельці Вікторії, допомагаючи рятувати будинок.
– Я дужа вдячна всім людям, які були в той час поруч і робили кожен що міг, – каже Вікторія. – Якби не вони… І сарай поруч, і газ же міг вибухнути, бо в нас форсунка у грубі в кімнаті вмонтована. Поливали редуктор водою. Хлопці всі ризикували, у чоловіка мого опіки на руках. Пожежники швидко приїхали – хвилин за 20, мабуть. Але хата дерев’яна, палала, мов свічка. А водойми поруч нема, пожежникам доводилось по воду в Старосілля їздити. Притушать вогонь, поки по воду з’їздять – воно знову розгориться. Люди відрами воду носили, але ж хіба ти ними стихію приборкаєш.
Другий прильот у будинок відбувся коли вже працювали рятувальники разом з місцевими чоловіками, які кинулись допомагати.– Вже темно було. Люди кричать: «Знову летить! Ховайтеся!» Наш односелець Володимир Мисник якраз на даху був, він допомагав пожежникам. Всі йому: «Володю, тікай!» А його вибуховою хвилею з даху скинуло, уламками поранило. Олександр Реуцький, який боровся з полум’ям, теж поранення уламками отримав. Володя й у реанімацію потрапив. Я не знаю як їм дякувати за все. Молимось за їхнє здоров’я. А ті собаки російські щоб попропадали всі до одного. Не мають права на життя такі потвори, що мирних людей убивають, – плаче жінка.
Родина на певний час знайшла прихисток у родичів: діти у бабусі з дідусем, а Микола з Вікторією – у родини Миколиного брата.
– Треба ж було хоч щось зберегти, що вціліло з господарства. – каже Вікторія. – Корову й теличку врятували, їх вчасно з сараю вигнали. Квочку з курчатами я по всьому двору й городу збирала. А Валерка так за кроликом, який вискочив і побіг, сумував, плакав. Кролик повернувся. Додому. А нам нікуди… У наступні дні знову були обстріли села. П’ять прильотів FPV-дронів. Двічі знову до господарства Сергія Мельника прилітало. Прикордоння взагалі не замовкає – тільки й чуємо вибухи. Тоді мені Микола й каже: «Віко, якби ми з тобою самі були, то, може б, і залишилися. Але дітей треба вивозити»
Міська рада надала багатодітній родині у користування будинок у Пекурівці, в якому раніше жила жінка з Сеньківки. Вона вже отримала від держави кошти за втрачене житло і купила собі будинок.– Тут є шафа, стіл, газова плита. Ми протопили – тепленько, – каже Вікторія. – Моя керівниця, начальниця відділу культури, молоді та спорту Олена Яцкова допомогла і як керівник, і як депутат, і як волонтер. Для дітей надала ліжка, які можна зробити двоярусними, а для нас віддала свій матрац, дала кастрюлі. Навіть віник купила привезла. Бо ми, як їхали сюди, зайшли у магазин, купили кожному по ложці, чашці, тарілці… З меблів же та посуду нічого не вціліло. Ангелінка свій телефон схопила й з ним вибігла, два інших дитячих згоріло… А їм же вчитися треба… Я не скаржуся – це просто думки вслух. Головне – що живими нас Бог залишив, що діти усі цілі. Доземний уклін нашим односельцям, які собою ризикували, боровшись з полум’ям. Вогнеборцям теж велика вдячність, що опреативно приїхали й локалізували вогонь, не давши йому розповсюдитись по селу.
Документи на будинок у родини впорядковані, тож компенсацію за домівку отримають і зможуть придбати собі нове житло. Речі, каже Вікторія, теж справа наживна. Тим більше, люди активно співчувають, реагують на чужу біду і діляться хто чим може. А от якою мірою виміряти зруйноване життя, перекреслене все те, чим жив і що любив, позбавлення можливості жити у рідній оселі? Росія повинна заплатити за все: за біль і жах, за вогонь, що спалює душу, за дитячі сльози й поневіряння людей, які ніколи не хотіли війни і просто мріяли жити щасливо на батьківській з діда-прадіда землі.
Спілкувалась Світлана Томаш.
Новини Городнянщини
