Перша половина ХХ століття − час народження й упадку Української держави після століть колоніяльного статусу; час двох найбільших за всю історію воєн, у які була втягнена й наша Вотчина; час громадянської війни; час тоталітаризму-сталінізму...
Історичні події проходять капілярно: минуле України варто досліджувати на прикладі подій нашого краю. Даний нарис віддзеркалює історію міста Семенівки від початку ХХ століття до Другої світової війни.
Як відомо, із 1808 р. Семенівка входила до Новозибківського повіту, який із листопада 1917 року був у складі Гомельської губернії РСФРР. У березні 1926 ліквідовано Гомельську губернію. Семенівська волость увійшла до складу УСРР (до створення Чернігівської області входила до Глухівського й Конотопського округів).
Економічне становище земель на початку ХХ ст. гальмувалося колоніяльним статусом України й залежністю від метрополії − Росії: цукровий завод припинив своє існування; парусинова й суконна фабрики переведені до Новозибкова; 1902 у Семенівці діяли лише дрібні підприємства: 3 коноплепрядильні заводи, 2 олійні, 8 шкіряних (зайнято 102 робітники, що становило 0,5% від населення). Середньомісячна платня робітників коливалася від 8 до 15 карбованців, робочий день тривав 16 годин.
Зрештою, саме в цей період починається політизація національного руху. У місто проникають марксистські ідеї через зв’язки робітників Семенівки з робітниками Шостки, Новозибкова, Клинців, а 1901 року редакція ленінської «Іскри» встановила зв’язки з Новозибковом, тому тепер її читали й у Семенівці. 1903 року з ініціятиви Ф. Є. Мотори всі соціял-демократичні гуртки об’єдналися в організацію «Партія «Іскри», яка 1904 року ввійшла до складу Поліського комітету РСДРП. Уже в березні-травні 1905 року семенівські соціял-демократи розповсюдили в місті кількасот листівок Поліського комітету. Про цю подію газета «Пролєтарій» писала: «Листки тут читаються з якоюсь особливою жадібністю. Селяни благають свідомих хлопців, щоб ті їм дали листок почитати».
Усі ці події стали підґрунтям революції 1905—1907 рр. 5 червня 1905 відбулася маніфестація в Семенівці: 500 чоловік, що брали участь у цьому дійстві, закликали відбирати та/або грабувати поміщицькі землі, викрили грабіжницький характер російсько-японської війни. А 24 липня відбувся мітинг солідарности з повсталими Лодзі, Варшави, Одеси, Гомеля. 29 грудня більшовики скористалися сходом жителів Семенівки, щоб викрити контрреволюційний характер Жовтневого маніфесту (побутувала частівка: «Цар злякався – видав маніфест: мертвим свобода – живих під арешт»). 1906 року революційний рух поширювався: 7 (600 чол.) і 9 січня в місті відбулися антиурядові демонстрації трудящих. 12 березня 1906 р. революційні маси розгромили волосне управління, де перебували заарештовані робітники й селяни, звільнили їх; згодом до Семенівки відправлено каральну експедицію. 80 членів революційного руху заарештовано, а 15 із них — засуджено. 1908 року селяни й робітники вчинили напад на маєтки поміщиків.
У роки столипінщини революційні дії продовжувалися, зокрема один із жандармів у доносі писав: «Семенівка – неблагонадійне місто і небезпечне революційним населенням».
У цей період працювало 8 міністерських, земських, церковно-парафіяльних шкіл, навчалося 800 учнів, працювало 15 учителів (матеріяли станом на 1910 рік). За 33 роки (1867—1900) народне училище закінчило 12 учнів, а 1895 р. відкрито бібліотеку (354 читачі) .
1910 року Семенівщину з населенням 18 501 осіб обслуговувала місцева лікарня, розрахована на 10 ліжок (із 1925 року – на 15), де працювало 5 медпрацівників, що надавали допомогу ще й околишнім 19 населеним пунктам, окрім міста. Тобто ця лікарня обслуговувала біля 50 000 населення.
Лікарню було відкрито завдяки старанням доктора А. С. Дахновича, котрий володів 4 мовами й мав найбільшу бібліотеку в місті. 1925 року в честь тридцятої річниці його діяльності лікарню названо іменем Дахновича.
У роки Першої світової війни фронт не зачепив Семенівщину, проте було мобілізовано значну кількість чоловіків-семенівців. Ціни на зерно й борошно 1915 року зросли на 40-57% у порівнянні з 1914 роком, а черги за хлібом стали постійним явищем.
Лютнева революція значною мірою знайшла своє відображення на теренах Семенівки. У Росії – тепер уже НЕ імперії (принаймні, юридично) – сформувалася система двовладдя, гору в якій брав Тимчасовий уряд. 12 березня в Семенівці обрано виконком, головою став учитель школи й член РСДРП Г. Г. Бабченко. На базарній площі було знесено пам’ятник Олександру ІІ. Уже в черні 1917 створено місцевий осередок РСДРП(б). Із заслання повернулися більшовики Ф. Є. Мотора, К. П. Лугинець, які були засуджені за революційну діяльність 1905—1907 рр., а разом із ними – К. Ф. Квятек. Сюди прибув ще й А. П. Риндич – член РСДРПб із 1911 р. Відбулися демонстрація та мітинг трудящих; було прийнято телеграму Першого Всеросійського з’їзду Рад із вимогою негайно взяти владу, припинити війну. У вересні 1917 року до волосного земства обрано 56 гласних, у т. ч. 22 більшовики, головою став Ф. Є. Мотора. Тоді ж із земської волосної управи примусово звільнили монархістів. У травні 1917 року на загальному зборі семенівських соціял-демократів обговорювалися Квітневі тези Лєніна, які не підтримали лише меншовики. Насправді, Квітневі тези були фарисейством і демагогією, на які купилося селянство: вотум довіри до УЦР падав, хоча там переважали есери, у програмі яких було першим пунктом означено передачу землі селянам. Проте інтеліґенція, із якої складалася УЦР, прагнула зробити цей процес (передачу землі селянам) цілком леґітимним. Охлос не хотів чекати, а одразу купився на гасла: «Фабрики – робочим, землі − селянам». Демагогія, на яку зробив ставку Лєнін, спрацювала...
Ілля ЛЕВЧЕНКО, м.Семенівка, Чернігівщина
