8 вересня ми відзначаємо День Десни — ріки, яка не лише прикрашає Чернігівщину, а й формує її історію, культуру та спосіб життя. За мальовничими берегами прихована ціла цивілізація, що виросла на її водах.
Коли ми дивимося на Десну, то найчастіше бачимо воду, береги, човни, зелені луки й синю далечінь. Але за цим мальовничим краєвидом прихована значно більша історія.
Десна – це не просто річка, а ціла природна система, яка протягом століть визначала спосіб життя людей, їхнє господарство, заняття, ремесла і навіть щоденні маршрути.
На території Мезинського національного природного парку розташовано понад 50 кілометрів русла Десни. Тут річка створює особливий ландшафт – із заплавними луками, озерами-старицями, заболоченими ділянками та вербовими заростями. Саме це природне середовище стало основою для багатьох традиційних форм природокористування.
Для жителів Подесення Десна здавна була джерелом їжі.
Особливе місце у традиційному господарстві посідало рибальство.
Археологічні знахідки – грузила для рибальських сітей, гачки та інші знаряддя, які доречі можна побачити в Мезинському музеї, – свідчать про давність цього промислу на території України.
У Мезині рибальство у ХІХ – на початку ХХ століття стало одним із важливих занять значної частини населення. Практично в кожному господарстві був човен. І це було необхідністю: основні риболовні угіддя знаходилися на лівому березі Десни, де було багато заплавних озер і стариць. За спогадами місцевих жителів, у ті часи в них риби «аж кишіло».
Рибальство було справою родини. Діти вже у 5-7 років починали опановувати керування човном і прості прийоми лову. Жінки допомагали ремонтувати сіті, обробляти та реалізовувати рибу.
У річці та заплавних водоймах ловили карася, сазана, судака, щуку, линя, ляща, сома, в’юна, краснопірку та інші види риб. А рибальські снасті мали свої місцеві особливості.
Були ості – ковані місцевими ковалями дво-, три- та багатозубі знаряддя, якими полювали на велику рибу вночі, при штучному освітленні і навіть з-під льоду.
Був ятер, а його місцевий різновид – «лозянка», виготовлені з верби.
Були й бредні, які місцеві рибалки виготовляли самостійно. Центральну частину бредня називали «кульмачем», а дерев’яні волокуші – «крилами».
Це вже не просто набір рибальських знарядь, а місцеві знання, вироблені поколіннями спостережень за річкою.
Річка давала не тільки їжу – вона була дорогою.
Десною перевозили людей і вантажі, використовували її як транспортну артерію. Після війни тут сплавляли ліс, перевозили крейду з правобережних круч.
Особливим символом деснянського життя став пором. Колись на Десні діяло понад 20 поромних переправ. У межах Мезинського НПП їх було чотири, цьогоріч працював один у Деснянському. Для придеснянських сіл пором і сьогодні залишається тим, чим колись був міст, – способом поєднати два береги. Навіть сіно з лівобережних луків традиційно переправляли через Десну поромом. У цьому є особлива символіка: річка, яка колись визначала спосіб життя, і сьогодні продовжує впливати на нього.
Десна формує не тільки русло, а й величезний заплавний простір.
Лівобережні луки століттями використовували як сіножаті та пасовища. Особливо масштабною була заготівля сіна в часи колгоспного господарювання. Серед літа на «луг» вирушали цілі бригади. Чоловіки косили, жінки та школярі допомагали сушити й стогувати сіно. Дехто навіть ночував на луках, щоб із першими променями сонця знову взятися до роботи. До речі, один косар за день проходив лише дві «ручки» – кожна могла сягати двох кілометрів. А сухе сіно складали у великі стоги. Основою для них слугував «аденок» із верболозу. Узимку, коли Десна замерзала, сіно саньми, запряженими парами коней, перевозили до господарств і ферм.
Цікаво, що у процесі сінозаготівлі знаходилося місце для кожного: косарів, жінок, школярів, конюхів, кухарів, водоносів. Так сінокіс ставав не просто господарською роботою, а спільною справою цілого села.
Сьогодні масштаби такого використання луків значно менші. Зникли колгоспи й тваринницькі ферми, поменшало домашньої худоби – і разом із цим змінився традиційний уклад життя.
Є ще один приклад того, як природа Десни перетворювалася на частину культури.
У заплаві Десни ростуть різні види верб. На території Мезинського НПП у заплавах р. Десна та її приток виявлено 15 видів роду Salix, серед яких є верба біла, ламка, козяча, прутовидна та верба пурпурова. Ці види формують густі вербові угруповання, адаптовані до умов надмірного зволоження. Для екосистеми верби мають велике значення: вони укріплюють береги, стримують ерозію, беруть участь у природному очищенні води, формують мікроклімат і швидко заселяють порушені ділянки.
Для людини ж верба стала ще й сировиною для ремесла.
Лозоплетіння на Чернігово-Сіверському Подесенні набуло широкого розвитку з ХІХ століття. Із лози виготовляли кошики, корзини, коробки, господарський реманент, меблі, огорожі та навіть окремі елементи транспорту. Плетені вироби були звичайною частиною традиційного побуту. Особливо цікаво, що майстер не просто брав лозу в природі. Він знав коли заготовляти, яка гілка достатньо еластична, як її підготувати та як сплести так, щоб виріб був міцним і його можна було ремонтувати.
Ці знання збереглися у досвіді мезинських майстрів. Один із сучасних носіїв цієї традиції – Михайло Петрович Кулик із Мезина, який понад 50 років займається лозоплетінням. Він використовує власні технологічні прийоми та знає оптимальні строки заготівлі лози.
Серед локальних особливостей – «мезинська плетюха». Такий собі овальний кошик, конструкція якого дозволяє ремонтувати виріб і продовжувати термін його використання.
Це чудовий приклад того, як природний ресурс стає частиною культурної ідентичності території.
Сьогодні цей зв’язок змінюється!
Дослідження традиційного рибальства засвідчують трансформацію водних екосистем: зміну гідрологічного режиму, скорочення площі заплавних озер, осушення заплав, посилення антропогенного навантаження. Це позначається і на рибних ресурсах, і на традиційних формах природокористування.
Зміни відбуваються і в культурній сфері. Меншає людей, які пам’ятають старі способи рибальства, заготівлі сіна, роботи з лозою. Меншає майстрів, які володіють традиційними техніками. Частина знань ризикує залишитися лише у спогадах старожилів.
І, можливо, найкращий спосіб відзначити День Десни – не просто помилуватися її красою, а усвідомити просту річ: Десна – це річка Чернігівщини, навколо якої поколіннями творилося життя і вирує нині.
Едуард Пилипенко, фахівець Мезинського національного природного парку
Фотоколажі автора.
Світлини Миколи Тищенка
