Біла хата.Забута історія: депортація, репресії та боротьба за виживання німецького населення України

Трагічна дата — 28 серпня 1941 року приводить у здригання всіх німців України та всього пострадянського простору.

Вступне слово та пам’ять про трагічну дату

Страшна пам’ять про важкі роки: передчасно пішли з життя рідні та близькі, у мільйонів людей відібрали чесне ім’я, рідний дім, свободу і життя. По всій території Сибіру та Казахстану розкидані невідомі могили. Депортація і сталінські репресії скалічили багато доль.

Історія німецького етносу в Україні та Росії

Багато хто думає, що німці в Україні — це нащадки або окупантів, або військовополонених. Це не так. Мало хто знає, що на території України до 1939 року проживало близько 880 000 представників німецького етносу. Їхні поселення з майже двохсотлітньою історією розташовувалися здебільшого в центральних і західних областях, а також на півдні України (в Одеській області та в Криму).

Перші появи німців на Русі відзначаються у IX столітті. Здавна німецькі вчені та діячі мистецтв, юристи й лікарі, архітектори та скульптори, художники й ювеліри, гірничі робітники та друкарі користувалися великим попитом у багатьох європейських країнах, і слов’янські князі охоче запрошували їх до себе в Росію.

У період правління Івана IV (Грозного) частка німців у населенні міст стала настільки значною, що в багатьох із них з’явилися квартали компактного проживання німецької діаспори, так звані Німецькі слободи, найбільша й найвідоміша з яких була в Москві.

Чому ж німці переїжджали з Німеччини? Німеччина у 60-ті роки XVIII століття була розорена Семирічною війною. До того ж у ці роки було кілька посушливих років і епідемії чуми. Німці їхали не лише до Росії. Багато хто вирушав за океан — до Бразилії, Аргентини та США.

Де б не жили колоністи, вони створювали зразкові господарства, отримували багаті врожаї, розвивали тваринництво.

Випробування війнами та політикою на початку XX століття

З початком Першої світової війни на німців-колоністів обрушилася хвиля шовінізму, цькування, наклепу та недовіри. Призваних до армії німців відправляли головним чином на Турецький фронт.

13 (26) грудня 1915 р. Микола II підписав указ, згідно з яким усе німецьке населення Надволжя підлягало вигнанню до Сибіру. Здійсненню указу перешкодила Лютнева буржуазно-демократична революція.

У роки Громадянської війни німці-колоністи, у тому числі й німецькі національні частини, воювали як за червоних, так і за білих. Але, як правило, населення німецьких колоній у міру можливості намагалося не втручатися в «російські справи» та дотримуватися «нейтралітету».

Початок Другої світової війни та фатальний указ 1941 року

Ненависна війна, розв’язана гітлерівською Німеччиною, перекреслила майбутнє «радянських» німців.

Питання депортації німців особливо гостро постало, найімовірніше, після отримання 3 серпня 1941 року Сталіним шифрограми від командування Південного фронту. У ній ішлося: «Воєнні дії на Дністрі показали, що німецьке населення стріляло з вікон та городів по наших військах, що відходили. Встановлено також, що війська фашистської Німеччини, які вступали до німецького села 1.8.41 р., зустрічали хлібом-сіллю. На території фронту є безліч населених пунктів із німецьким населенням. Просимо дати вказівки місцевим органам влади про негайне виселення неблагонадійних елементів». Підписаний документ був командувачем Південного фронту Тюлєнєвим, армійським комісаром 1 рангу Запорожцем, начальником штабу Південного фронту Романовим.

Донесення було передане з Полтави. На бланку шифротелеграми є резолюція І. В. Сталіна: «Товаришу Берія. Треба виселити з тріском. І. Ст.».

«Товариш» Берія «тріск» витлумачив по-своєму і вирішив поширити його на всіх німців.

Гітлер, вступаючи у війну з Радянським Союзом, розраховував на «п’яту колону» із радянських німців. Однак на практиці з цього заходу нічого не вийшло. Попри це, 28 серпня 1941 року з’явився сумнозвісний наклепницький указ, який оголосив усіх німців зрадниками, диверсантами та шпигунами. Єдиною «провиною» цих людей була їхня національність. До «зрадників Батьківщини» зарахували всіх німців — від старих до ще не народжених дітей. Сталінська пропаганда поставила радянських німців в один ряд із фашистами. Тисячі німецьких родин були примусово депортовані зі своїх рідних місць до Сибіру, Казахстану та Середньої Азії.

Депортація та трудармія: жахіття вигнання

За 48 годин вони повинні були залишити дім, двір і господарство та у вагонах для худоби під військовим конвоєм їхати до Сибіру й Казахстану. Усіх чоловіків визначили до трудової армії — у сибірські ліси, на рудники в Заполяр’ї, на будівельні об’єкти. Більшість із них там загинула. За чоловіками до трудової армії забрали й жінок, і навіть дівчат віком 16 років. Дітей розлучали з матерями.

АРСР німців Надволжя було розформовано, усі німецькі назви поселень перейменовано на російські. Усіх військовозобов’язаних чоловіків і більшість жінок згодом мобілізували до так званої трудової армії.

Невдовзі й усі радянські воїни німецького походження були зняті з фронтів і відправлені до трудових таборів НКВС, де їх утримували за колючим дротом і водили на роботу під конвоєм. Втеча з трудової армії прирівнювалася до дезертирства з фронту. Вирок нерідко виконували на очах строю трудармійців. Але, незважаючи на, з трудової армії тікали. Тікали… на фронт. Прагнення воювати зі зброєю в руках проти ворога, неприйняття принизливих умов трудової армії були сильнішими за страх смерті. Потрапити на фронт із німецьким прізвищем було неможливо, тому трудармійці часто видавали себе за представників інших національностей.

Режим спецпоселень та боротьба за автономію в повоєнні роки

Трудармійці вірили, що після війни їх повернуть додому, туди, звідки їх вислали. Але на них чекала нова страшна біда. Разом із сім’ями їх перевели на становище спецпереселенців без права виїзду з місць спецпоселення.

Люди німецької національності фактично були позбавлені права вільного пересування навіть у межах району, в якому вони жили. Для будь-якого відвідування рідних і близьких треба було отримати дозвіл.

Щомісяця спецпереселенці повинні були відзначатися в комендатурі. Самовільний виїзд карався виправними роботами до 20 років. Ще довгі роки після війни радянські німці не мали права сходити в сусіднє село, не мали можливості вступити до технікуму і тим більше до інституту, зазнавали дискримінації практично в усіх сферах життя. Лише після XX з’їзду КПРС для дітей спецпереселенців було відкрито шлях до вищої освіти.

У серпні 1976 року група членів ЦК КПРС виступила з пропозицією утворити німецьку автономну область у Казахстані, де на той момент проживало близько 936 тисяч німців.

Автономію не було створено, тому що 16 червня 1979 року понад 5 тисяч казахських студентів і вчителів вийшли на демонстрацію в Целінограді (Астана). Вони несли гасла й транспаранти російською та казахською мовами: «Наша земля для всіх єдина і неподільна!», «Ні німецькій автономії», «Геть німців», «Їдьте, звідки приїхали» тощо.

Людські долі крізь призму репресій та заклик до пам’яті

До сьогодні не реабілітовані ні в чому не винні люди.

Віктор Рохусович Шмальц із Городні, 1934 року народження, трирічною дитиною залишився без батьків. Він не пам’ятає ні своїх батьків, ні де народився. Батько, Рохус Флоріанович, був розстріляний у 1937 році. Мати померла від туберкульозу. Віктор виховувався в дитбудинку.

В «Одеському мартиролозі», т. 4, 2006, про нього знайдено три короткі речення: «Шмальц Віктор Рогусович (варіанти по батькові: Рохусович) народився у 1934 р. Вирок: спецпоселення».

До самої — посмертної — реабілітації батька проживав у Казахстані, де за ним наглядала спецкомендатура м. Аягуз Семипалатинської області.

Навчання у ФЗН, робота слюсарем-монтажником, арматурником, армія, комсомольська путівка на будівництво, робота в автопарку — такими є сторінки біографії людини, батьки якої були репресовані за національною ознакою.

Бійці трудового фронту… Час прирівняти їх до фронтовиків. Необхідно подумати над тим, як увічнити пам’ять про трудармійців. Адже тисячі й десятки тисяч із них не повернулися додому до своїх сімей.

Зробити це — наш громадянський обов’язок.