Від лісівника і добровольця до механіка БМП. Важкі поранення, незламність та допомога побратимам. Про свій бойовий шлях розповідає ветеран російсько-української війни Віталій Гук з м.Городня.
Мені 38 років. Сам я родом з Єліного на Сновщині, а певний час жив у Нових Боровичах, де п’ять років працював лісівником. У 2012 році поїхав на заробітки до Москви — там уже працював мій молодший брат Михайло. Сів за кермо вантажівки, але надовго у росії не затримався. Коли у 2014 році на сході почалася війна, ставало все важче слухати образи на адресу українців. Ледь не на кожному поліцейському посту, побачивши мої документи, чуло одне й те саме: «А, то ти той, майданутий…». Терпіти це більше не хотілося, і я повернувся додому. Незабаром приїхав і Михайло, який у 2016 році підписав контракт із Державною прикордонною службою.
У мене була дівчина у Городні, тож я осів тут. На заробітки ще їздив, але вже точно не в росію — бував у Білорусі, Словаччині, Києві.
24 лютого 2022 року я якраз працював у столиці. Щойно дізнався про повномасштабне вторгнення, одразу вирушив додому. Зв’язку майже не було, я вже знав, що Городня майже відрізана, мости підірвані, а ворог наближається до Чернігова. До обласного центру дісталися, а далі на блокпосту людей не пропускали. Але хіба перекриті дороги злякають людину, яка працювала у лісі й знає його як свої п’ять пальців? Лісовими манівцями ми з товаришами таки дісталися Городні.
Майже одразу я вступив до роти охорони з місцевих добровольців. Спочатку трохи розчарувався, бо хотілося воювати зі зброєю, а довелося стежити за порядком. Та війна швидко нагадала про себе. У знайомого хлопця хворіла на цукровий діабет мати, а інсуліну в окупованій Городні вже не було. Почули, що у Сновську можна дістати ліки, і вирушили туди машиною через ворожі блокпости. У Хотуничах нас зупинили, довго перевіряли телефони, а потім кинули до ями біля блокпоста і відвезли до поліції у Городні. Я казав, що сам не місцевий і майже нікого тут не знаю. Від злості вони ще на блокпосту пробили колеса на моїй машині, і так на спущених нас і гнали. Зрештою нічого не добилися й відпустили.
Поки я служив в окупованій Городні, мій брат Михайло разом із прикордонниками боронив Чернігів. 28 березня 2022 року біля Нового Білоуса їхній автомобіль потрапив у засідку, його розстріляли з усіх видів зброї, і машина загорілася. Михайло загинув. Поховати його родина змогла лише через рік, після ДНК-експертизи. Після цього сумнівів уже не залишилося — треба було йти у військо.
Одразу після деокупації я прийшов до ТЦК, сподіваючись служити в теробороні на Чернігівщині. Але військова дорога розпорядилася інакше: я опинився в мотопіхотному підрозділі, який проходив бойове злагодження на Сумщині, а згодом вирушив на Донеччину, у район Бахмута.
Спочатку їздив на звичайному колгоспному КАМаЗі — возив ліс, воду, продукти, доправляв хлопців на позиції і забирав назад. З нами тоді служило одинадцять городнянців. Зараз хтось уже демобілізувався, а когось немає… Павло Коваленко… Йому вже шістдесят було, мав незабаром повернутися додому, та не встиг. Діма Атрошенко… Наш Дімазда… Про загиблих побратимів говорити найважче, це біль, який не притуплює навіть час.
Про війну загалом я розповідаю скупо, адже безпечних місць там просто не існує. Згодом пересідав із КАМаЗа на пікап, а потім став механіком-водієм бойової машини піхоти. Броня давала більше шансів вижити, хоча й вона не рятувала від усього. А старенький КАМАЗ і досі воює — та техніка досі служить. І, знаєте, скільки б не говорили про нестачу боєприпасів, ми цього не відчували, нам було чим бити ворога. Може, тому, що майже весь час перебували на найгарячіших ділянках: Бахмут, Зайцеве, Отрадне…
Саме в Отрадному восени 2022 року я вперше дістав важке поранення. Селище зустріло суцільним вогнем, людей катастрофічно бракувало. Завізши зміну на позиції, я вже не повернувся назад і залишився з піхотою тримати оборону. Ми просиділи у підвалі п’ять днів під безперервними обстрілами танків, артилерії та авіації. Коли після чергових двох годин чергування з побратимом Володимиром постало питання ротації, ми зрозуміли, що посилати нових людей під такий вогонь — це майже смерть, і вирішили залишитися ще на один наряд. Я працював із кулеметом «Максим». Ворог тиснув безперервно. Пам’ятаю тільки, що прилетіло ззаду, відбило стрічку на кулеметі, і мене посікло уламками. Скоріш за все, танк відпрацював. Ми триталися ще добу і відійшли лише за наказом.
Допоки мене не вивезли, я більше доби жив на адреналіні. Контузію взагалі за поранення не вважав, думав — уламкове, зараз у душі кров змию, повитягають і все. Став під воду просто в одязі й дивлюся: тече не прозора вода, а ніби вишневий компот із кісточками, і час іде, а вона не світлішає. Тоді мене й відправили до шпиталю.
Після лікування я ненадовго побув удома і знову повернувся до підрозділу: Костянтинівка, Сумщина, Куп’янськ, Ямпіль… Згодом бригаду формували заново після важких втрат, отримали нову техніку — і знову Донбас. Восени 2024 року, після виснажливих боїв, ми вже зраділи виведенню з передової і сподівалися на перепочинок. Але відпочинок тривав недовго, і через кілька днів під Харковом надійшов новий наказ — на Вовчанськ.
Я знову був механіком-водієм БМП, возив хлопцям позиції, пальне, будматеріали, «мавіки», а машина вся була обв’язана дошками для бліндажів. Того дня я вже зробив кілька рейсів, і коли обстріл трохи стих, вирушив знову. Дорога вузька, бруківка, навколо суцільне болото — з’їхати нікуди. Почався мінометний обстріл, я зрозумів, що ворог пристріляв маршрут. Порахував чотирнадцять мін, які впали поруч. П’ятнадцята була моя.
Міна вибухнула під машиною, БМП завалилася набік. Двоє кулеметників вибралися і ще дві години збирали по кущах розкидані «мавіки», а я пішов до наших операторів дронів, бо був поранений в обличчя. Їхали без фар, і я висунувся у люк, щоб хоч якось бачити дорогу… Вони зробили так, щоб я більше не міг бачити.
Око врятувати не вдалося. Побратими одразу наклали пов’язку, але майже добу я залишався на позиції, бо евакуювати не було можливості. Навіть тоді я переживав за машину — думав, гусениці злетіли, перевірив — усе на місці. Наступного дня, коли стихло, завів її і своїм ходом пригнав у підрозділ. Потім ще догану довелося отримувати й пояснювальну писати, бо доповіли, що машина знищена, її списали, а вона сама приїхала.
Попереду було майже пів року шпиталів і підготовка до протезування. Зараз я вже два місяці як звільнений зі служби, приходжу у ветеранський простір «Розквітай». Я ще сердився, що мене списали, бо хотів пройти навчання з електроніки і служити на пункті управління БПЛА — та й пальці після поранень побиті уламками. З Валентиною Циркун і її командою ми знайомі давно, ще з перших днів повномасштабної, коли вони допомагали нашому підрозділу.
Коли я остаточно зрозумів, що до війська поки не повернуשся, прийшов до них і сказав: «Мене списали. Я вдома. У мене є бус. Я буду приїжджати і допомагати». Відтоді я тут щодня: возимо гуманітарну медичну допомогу, доправляємо посилки для військових, допомагаємо всюди, де потрібні руки й транспорт.
Найважче зараз навіть не поранення, а усвідомлення того, що я більше не можу бути поруч із побратимами там, де відчуваю себе потрібним. А війна не відпускає ночами. Інколи прокидаюся з думкою, що вже час збиратися на виїзд, заводити машину і їхати по своїх хлопців, і лише за мить приходить розуміння: я вдома. За вікнами Городня, де теж лунають тривоги і в небі знову з’являються «шахеди». Але це вже зовсім інше життя.
Залишилися шрами, немає ока, немає брата. Але є головне — бажання бути корисним. Тому я щодня приходжу туди, де потрібні мої руки, мій бус, мій досвід і мій впертий характер. А сни поки що не знають, що війна для мене позаду: у них я знову вирушаю на позиції, знову їжу за своїми хлопцями — і знову повертаюся.
Монолог ветерана Віталія Гука записала Світлана Томаш
