Я тобі вірю: я – найгарніша жінка в цілому світі, в усякому разі, серед тих жінок, яких я знаю... Ні, ні... Я не хочу бути коханою. Напевне, краще бути некоханою, тоді тебе швидше покинуть, і все з часом забудеться, відболить...
***
Читання вихідного дня. Пробач
Для декого телефон – щось таке особливе, тепле. Як друг, якого можна обняти, притиснути його знайому руку до щоки й вуст. Чи як гніздо з пташенятами, на яке дивишся із замилуванням і посміхаєшся... Вона ж дивилася на власний телефон з певною осторогою, вона боялася його, як нічної сови, яка може несподівано злісно крикнути посеред тиші та спокою... І він скрикнув, задзеленчав.
– Так, я тебе впізнала... О, дякую! Я нічого не потребую, ніяких фруктів, благаю тебе! І тим паче – першої полуниці: вона ж страшенно дорога, а ти не Рокфеллер. Ти опікуєшся мною, як дитиною... Ти помиляєшся: я – не дитя, а доросла, самостійна жінка... У моєму організмі достатньо вітамінів, зима закінчилася... До чого тут лікарня? Я вже давним-давно з неї виписалася, кому б, як не тобі, знати про це... Я давно вже від’їлася, стала неймовірно товстою і гарною... Ніяких замовлень я робити не буду. Мені нічого не треба. Досить того, що я колись так легковажно обмовилася про гамак, і ти притягнув мені його наступного дня. Та ще й хотів причепити прямо у великій кімнаті. Це ж тільки уявити: серйозна сорокарічна жінка гойдається в гамаку у власній квартирі на четвертому поверсі й дивиться по телевізору новини. Добре, що я нічого не кажу тобі про слонів... Я ж у захваті від слонів: вони великі та добрі. Я дещо дивна? Хіба що ледь... Ні, сьогодні я не така божевільна, як минулого тижня. У мене все в нормі... Чого б це мені не брати трубку? Я завжди її піднімаю, коли ти телефонуєш... У курсі, у курсі... Ти б відразу вирішив, що зі мною щось трапилося, і відразу ж примчав би... Заспокойся, я тут, я жива, усе нормально. Не чіпай мою самотність – вона мені подобається... Ти помиляєшся, я маю з ким поговорити... Ну, мало з ким... З речами... Вони у мене всі живі: подушки, сукні, тарілки... Вони навіть ховаються від мене, і я їх розшукую по всій квартирі. Такі в нас розваги... У тебе якесь дитяче відчуття ревнощів: ти ревнуєш мене до повітря... Суцільна психіатрія...
Я – нічия, хіба ти ще не зрозумів?! Друже мій, я не належу нікому... Хіба мова йде про вдячність чи невдячність? Ти ж знаєш, як я ціную тебе... Знаю, знаю... Не дорікаєш, не ображаєшся, чекаєш... Знаю... Знаю... Мені здається часом, що ти одружився зі мною ще в третьому класі, хоча ми жодного дня не жили під одним дахом. З того часу ти завжди поряд. Я втікаю, а ти доганяєш. Я знову втікаю, а ти знову доганяєш... Ти повсюди, куди я не піду... Я лежу під крапельницею в лікарні, а ти сидиш поруч... Я йду по хліб, а ти – назустріч, уже несеш мені мій хліб... Ти розшукав мене навіть в іншому місті й отримав замість мене мій диплом... О! Я добре пам’ятаю той бал. Це був справжній ситцевий бал – тоді модним вважався ситець, усі втратили глузд від нього й нашили з нього випускних суконь. Інститут перетворився на розквітлий луг... Але це було так давно, аж у часи льодовикового періоду... З тих пір стільки всього сталося... Я постаріла, ти посивів... Ні, безумовно, ні... Я тобі вірю: я – найгарніша жінка в цілому світі, в усякому разі, серед тих жінок, яких я знаю... Ні, ні... Я не хочу бути коханою. Напевне, краще бути некоханою, тоді тебе швидше покинуть, і все з часом забудеться, відболить... Немає ніяких образ... Ні на кого, друже мій... Я ж їх не збираю, я не копилка з мідяками... Заспокойся, будь ласка... Так, мені телефонували з тієї фірми... Якийсь оксамитовий баритон... Маклер, брокер – не відаю, як він там зветься... Мені здається, що ти поспішаєш з цими обмінами... Баритон обіцяв усе владнати, підшукати підходящий варіант. Вони завжди багато чого обіцяють. Я думаю, що всі, хто працює в таких фірмах, – звичайні аферисти. Обмінювати квартиру ліпше за допомогою якої-небудь банальної тьоті Люсі, доброї знайомої. Знаєш, не з’їжджаймося поки що... Це все не так просто. Я звикла існувати в займеннику «я». «Ми» – я цього собі не уявляю... Бути щасливим – доволі складна штука... Хіба ти щасливий?.. Не вірю. Справжнє щастя завжди попереду, завжди там, де навіть і не чекаєш... Добраніч... Не сумуй, будь ласка!
Вона поклала слухавку й поглянула на того, який сидів у кріслі навпроти.
– Пробач, любий...
Лілія Черненко, м.Прилуки
