Оборонці Чернігова. Іван Рудика цього року відзначить 69-ліття. Втім, попри поважний вік, під час лютої ворожої блокади Чернігова Іван Миколайович робив усе можливе, щоб захистити рідне місто, – коригував вогонь по русні, підвозив боєприпаси, надавав психологічну допомогу нашим бійцям, а ще опікувався продуктами для захисників і жителів.
А потім, коли прокляті російські загарбники ганебно накивали п’ятами, висококваліфікований фахівець Іван Рудика самовіддано допомагав налагоджувати обладнання підприємств, – і не тільки в Чернігові, а й практично по всій Україні.
Він бачив тіла убитих кацапів і був спокійний, «немов триста тон тротилу». Проте й досі з хвилюванням згадує, як виснажені мешканці щасливо цілували руки нашим бійцям, почувши, що Чернігів героїчно вистояв у смертельному герці.
– Іване Миколайовичу, відверто кажучи, під час наступу російської орди Ви могли б просто сидіти в підвалі, враховуючи Ваш вік.
– Майже сімдесятирічний дідусь? Ні, в мене – не такий характер… Я в підвалі за всю війну сидів лише кілька разів, і то, щоби підбадьорити людей. Кацапи прийшли сюди, на мою рідну землю, зі зброєю в руках і заходилися жорстоко й бездушно вбивати та катувати українців. Тож як я міг ховатися, сидіти, склавши руки? Навпаки у мене з’явився адреналін, я буквально забув про свій пенсійний вік та всі хвороби. Була лише одна думка – як допомогти рідному Чернігову?! Отож буквально щодня робив усе можливе і неможливе, як патріот і небайдужа людина.
– Ви народилися на Придесенні?
– Так, у селі Щурівка Ічнянського району. Тато, Микола Андрійович, трудився на конефермі, а мама, Марія Яківна, працювала в конторі кур’єром. Взагалі ж, до більшовицького перевороту в 1917-му, мої рідні мали досить заможне господарство – свій хутір Олексіївщина. Але прийшли більшовики й жорстоко розстріляли моїх близьких, – вижили лише дідусь та його старша сестра…
У дитинстві я мріяв стати льотчиком. Однак, коли працював у колгоспі на тракторі п’ятнадцятилітнім підлітком, отримав травму ока, – несподівано злетіла гусениця і шплінт влучив прямісінько в око. Відтоді так і живу…
Закінчив Ладинське ПТУ № 8 і став електромонтером. Також хороша професія! А у 80-ті роки я займався електрикою та гідравлікою на нашому Чернігівському заводі автозапчастин. Практично все обладнання, котре поступало на завод, проходило через мої руки. Тому я звик багато працювати, й це приносило мені радість та задоволення. Переконався, що недаремно живу на світі!
У 1981-му одружився на Світлані Федорівні Пісні, яка стала Рудикою. То дружина старанно працювала водієм електровантажника, а потім, на ЗАЗі, відновлювала креслення електросхем. У нас із нею – троє дітей та п’ятеро онуків. Старший син Андрій – програміст, займається обробкою деревини та металу. Молодший Сергій – майстер із виготовлення меблів. А донька Вікторія була фітнес-тренером, нині – в косметичному салоні.
– Ви відчували, що буде така жахлива війна?
– Я про це вперше подумав у 2013-му. Я тоді віз запчастини з росії для підприємств України, й у потязі зовсім випадково раптом почув розмову трьох російських адміралів, котрі їхали в Севастополь. Вони там понапивалися й сп’яніли, мов чіп, і почали обговорювати «секрет». Один сказав: «Хлопці, я везу таємні листи, котрі треба буде розпечатати лише по дзвінку. Але я знаю, що невдовзі на всій території України відбудуться… отакі широкомасштабні військові «навчання», – ну, ви розумієте… – в яких візьмуть участь понад сто тисяч вояків, – в основному, з нашої російської армії, хоча там також будуть «добровольці» з білорусі та деяких інших республік колишнього СРСР».
Перший обстріл Чернігова 24 лютого 2022 р., Гомельська траса, район ЗАЗу
На мене вони не звертали жодної уваги – мабуть, думали, що я – свій, кацап. Проте я був приголомшений, шокований почутим. Замислився – невже скоро розпочнеться справжня війна?! Відтоді почуте не давало мені спокою, тривожило. Тим більше, я був по роботі на Донбасі й на власні очі бачив, як тренувалися на стадіоні усілякі «тітушки» з російських охоронних фірм, їхні козачки…
На жаль, невдовзі, коли українські патріоти повстали проти злочинного режиму зрадника януковича, кацапи організували у нас антимайдан. А потім віроломно захопили Крим і по-звірячому вдерлися на Донбас.
Тоді, в 2014-му їм не вдалося влаштувати повномасштабну війну, адже вони зовсім не очікували такого спротиву українців. Бо не секрет, що на той час наша армія була добита і майже знищена проросійськими зайдами. Однак на захист рідної землі одразу ж піднялася вся Україна, з’явилися добровільні батальйони, котрі самовіддано боронили Батьківщину на Сході. Так ми тоді зірвали підлу операцію «Новоросія», яку ще раніше спланував божевільний путін.
Перша підбита ворожа БМП, напрямок Рівнопілля
Я ще потім їздив у визволену Костянтинівку, на Донбас, та спілкувався там із мешканцями, бачив багато «вати», були й справжні вороги української державності. Тож, відверто кажучи, я вже не сумнівався, що велика, страшна війна – попереду, і нам, українцям, доведеться все це пережити, захищаючи свою свободу, право господарювати на власній землі.
Взагалі, мешканці називають загарбників кацапами – слово «рашисти» звучить мало, воно занадто толерантне…. А ось наші бійці на фронті, і я це постійно чую, називають виродків-окупантів «підарасами». Перепрошую за ненормативну лексику, бо так воно і є. Чому? Бо це – за великим рахунком, не армія, а якась кошмарна банда вбивць, садистів, ґвалтівників і злочинців. Вони на окупованих територіях буквально по-звірячому катують українців: і полонених військових, і мирних жителів постійно, нещадно б’ють, жахливо знущаються, підло ґвалтують жінок, чоловіків, людей похилого віку і навіть п’ятирічних дітей! Можете собі уявити? Тому так і пишіть, не шукайте якісь м’якші інтелігентні замінники. Бо то – не люди, а якісь несамовиті, жорстокі, бездушні, липкі монстри, потвори, що вилізли з пекла. Вони розуміють лише силу, тому, чим більше загине тут, в Україні, кацапні, тим краще!
– З чого почалася для Вас повномасштабна війна?
– Я був при теробороні і брав участь у перших боях за Чернігів із 24 лютого по 5 березня 2022 року. То бачив перші ворожі «прильоти»-обстріли, найперший підбитий кацапський танк та першу знищену російську БМП… Фотографував усе це на прохання СБУ та прикордонників. Розумів, що це має бути неодмінно зафіксовано, адже то все – історичні події, котрі треба правдиво описати – для об’єктивного висвітлення нашої найновішої, сучасної історії та військово-патріотичного виховання наступних поколінь українців.
Я бачив мертвих російських «підарасів» і був при цьому спокійний, як триста тон тротилу. Бо хай вони взагалі всі виздихають та пощезнуть із нашої землі! Тому я познімав кацапське обладнання, зброю й попривозив усе це нашим бійцям. Там були і гранатомети, і гранати, патрони, тепловізори… – все, що ще могло пригодитися захисникам України в бою.
Перший підбитий ворожий танк у боях за Чернігів
Власне, я був коригувальником вогню по русні. Фіксував та передавав точні координати ворожої техніки, й наші доблесні ЗСУ потім добряче всю ту прокляту заразу підсмажували. Дехто з вояків прокоментував: «Ох, було ж так важко, гаряче, аж раптом озвався наш навіжений дід, назвав координати кацапні, й ми так чудово вгатили по їхніх позиціях, що ошелешена русня й досі оговтатися не може. Здавалося б, випередили орків буквально на п’ять хвилин. Але на війні навіть одна хвилина може стати вирішальною».
– Цілу військову колону можна знищити!
– Авжеж, отак і було, й не раз… Я маю надійних друзів та знайомих по всій Україні, тож збирав інформацію не тільки на Чернігівщині. От, зокрема, добрий приятель повідомив мені про тільки-но прибулий ворожий ракетний комплекс під Конотопом, назвав координати, і я, звісно, негайно переказав їх своїм побратимам, які мені цілком довіряють. Потім друзі мені розповіли: туди невдовзі прилетів наш «Байрактар» і від того комплексу наразі нічого не залишилося…
Правда, кацапи все-таки вислідили мене з безпілотника й одного разу накрили «глушилкою» та сильно обстріляли. Втім, все обійшлося – живий! Хоча чекав на ворожу розвідку з двома гранатами в руках, котра прийшла по мою душу. Проте вони проґавили, не помітили, промайнули повз мене. А я потім добирався кілометрів двадцять в обхід, щоб знову не нарватися на якусь кацапську ДРГ…
Мене іноді жартома називають «навіженим дідом», бо я не можу отак просто грітися на сонечку, а щоразу щось придумую, обмірковую і не даю спокою тим, хто починає втрачати віру, занепадає духом.
То я постійно підбадьорював жителів і надавав психологічну підтримку наших бійцям, особливо коли гинули їхні побратими. Тож хлопці й самі мене просили: «Діду, будь ласка, поговори, пожартуй трохи, бо так кепсько, гірко на душі, здається, що настав кінець світу». І я з ними щоразу доброзичливо спілкуюся, нібито священик, капелан. Адже слова – можуть також стати дуже сильною зброєю, якщо вміло ними користуватися!
Взагалі, радив людям, де ліпше набрати води, організовував придбання генераторів для електроенергії, опікувався продуктами для наших захисників і жителів, привозив хліб, всього й не згадаю – щодня якісь випадки…
– Тобто фактично були і волонтером!
– Хіба ж можна відділити одне від іншого? Щодня люди зверталися з різних приводів, і я старався їх виручити. Хоча у мене в самого житло також постраждало – вікна повилітали. Звукоізоляція пропала – постійно долинає гамір із вулиці. Раніше значно тихіше було. Що вдієш, війна. Втім, потрібно мріяти про хороше! Правда, спогади про пережите не дають спокою…
Пригадую, вороги розбомбили з літака гуртожиток на ЗАЗі, постраждав наш блокпост, то я теж займався рятувальними роботами. Таке коїлося!
А от, коли ненависна кацапня відступила, мені повідомили, що дівчина одна народила, і вона зовсім нічого не має для свого немовлятка. То я сказав друзям, вони взяли їжу, придбали підгузнички, все необхідне та провідали молоду маму.
А один епізод дуже мені запам’ятався. Ми йшли з бійцями і по дорозі, на дачі, зустріли людей, жителів. Вони були такі поранені та змучені! Але, коли ми їм повідомили радісну новину, що російські бандити забралися звідси, й рідна Чернігівщина тепер – цілком вільна, ці мешканці враз стали такі радісні та щасливі, такі розчулені, що просто цілували нам руки! У мене цей епізод і досі стоїть перед очима – як згадаю, так і сльози навертаються на очі…
Потім я допомагав у налагодженні обладнання підприємств, і не лише в Чернігові, а й практично по всій Україні. Я ж – досвідчений фахівець, а багато людей взяли зброю і пішли захищати Україну. Тому я навчав нових, ще недосвідчених працівників, які прийшли на підприємства.
Все-таки на війні люди одразу проявляються, і ти бачиш, хто є хто, бо слова не повинні розходитися з ділом. Хтось – патріот, але лише на словах. Бог йому суддя!
Немало з моїх хлопців, на жаль, загинули. Я всіх їх пам’ятаю і щоразу згадую. Мій рідний племінник Олександр Рудика воює з 2014 року. Отримав поранення на Донеччині – снаряд влучив у нашу БМП, хлопець вижив один з усього екіпажу. Зараз знаходиться на реабілітації…
– Коли закінчиться війна?
– Не скоро. Але думаю, в росії все-таки станеться якийсь катаклізм, що все це зупинить. Бо жодна, навіть найбільша війна – не вічна… Головне, щоб усе закінчилося благополучно для України. Вірю в це і мрію дожити!
Щиро дякую обласній газеті «Чернігівщина» – ви робите дуже добрі справи, допомагаючи Збройним Силам України, розповідаючи правду про цю війну. Всі ваші матеріали у газеті та в двотомнику «Чернігів у вогні» – дуже цікаві, чесні, вселяють у людей надію. Вони надзвичайно потрібні! Дай Боже, з’явиться цього року і третя ваша книжка про війну. Дуже чекатиму на неї!
Спілкувався Сергій Дзюба
