Командир групи «Кліщі» розповів про оборону Чернігова

На війні. Легендарний командир «кліщів» Андрій Требух: «Ще ніхто й ніколи не зумів підкорити український народ!»

Герой оборони Чернігова, командир групи «Кліщі», підполковник Андрій Требух постійно воює з 2014 року. 24 лютого Андрій Валерійович, легендарний «Кліщ», уже відчайдушно бився з окупантами у Рівнопіллі. Відтоді його бійці, яких за хоробрість називають «навіженими», щодоби виконують по 4-5 найскладніших бойових завдань.

Його надзвичайно поважають навіть досвідчені, найкращі вояки – за кришталеву чесність, принциповість і прямолінійність. Адже «Кліщ» не любить напівтонів: біле він називає завжди білим, а чорне – чорним. Ним щиро захоплюються, йому довіряють. Він – завжди поруч: мужній, впевнений, рішучий, цілеспрямований, надійний. Висококваліфікований професіонал, який щодня дивиться в очі смерті, однак готовий воювати: скільки знадобиться, до перемоги, – заради майбутнього наших дітей. 

– Пане Андрію, Ви народилися в 1977-му на Дону, в Ставрополі, тобто за національністю – росіянин?

– Я – з козачого роду. Дон і Кубань – це споконвічні українські землі, там – дуже багато українців, які оселилися там ще на початку XVIII століття. Там – довкола, по суті, українські міста та села! І коли дехто говорить, що це – мовляв, «житниця Росії», то це сталося виключно завдяки нашим козакам, працелюбним переселенцям з України, які вміють багато і успішно трудитися на землі. Мене, до речі, там називали «хохлом», і я, ще зовсім малим, кидався щоразу в бійку, бо для мене це звучало образливо… Ні, я – козак і справжній українець!

Мені – 44 роки, народився 26 липня. У трьохлітньому віці я з родиною переїхав мешкати до Чернігова, котрий одразу став для мене рідним. Власне, тут народилися мої діти: в мене – три доньки: Оля, Даша та Катя – найменша, їй – дев’ять рочків. У мене – чудова дружина Наталка. Безмежно люблю та шаную своїх батьків. Закінчив наразі Міжрегіональну академію управління персоналом, факультет правознавства. Ми з дружиною за фахом – юристи.

– Знаю, у Вас – знаменитий дід!

– Дідусь, Андрій Костянтинович, був моряком. Ветеран другої світової війни – супроводжував конвої. Тричі тонув. У Баренцовому морі американці підібрали його – витягнули багром, як небіжчика… Але він – вижив! Маршал Будьонний нагородив його за хоробрість іменною шаблею.

Взагалі, сім’я – це моя релігія. Родинні цінності мають для мене дуже велике значення!

– Ким Ви працювали раніше?

– Я служив у міліції. У мене – двадцять років такого стажу. Працював у кримінальному розшуку опером, у річковій та залізничній міліції – виконував різні спеціальні роботи.

– Ви – чемпіон із рукопашного бою.

– Авжеж, я був капітаном збірної МВС з рукопашного бою. І ми стали чемпіонами міжнародних спартакіад. Звісно, я постійно займаюся спортом.

– У 2014-му Ви пішли на війну, яка відтоді не припиняється для Вас.

– На війну я потрапив у складі МВС. Моїм начальником був полковник Терновий, який загинув. Вічна пам’ять! Тоді я приїхав до Маріуполя, а потім воював по всьому Донбасу… Побував і в тому котлі під Дебальцевим, котрий намагалися замкнути «сепари», щоби оточити наші війська. У підсумку, було політичне рішення, в рамках мінських домовленостей... Проте, чесно кажучи, було дуже образливо у мене на душі, бо ми ж вигризали у ворогів буквально кожен метр рідної української землі. І я цілком усвідомлював, що на цьому війна не закінчиться!

Я займався розвідкою, коректуванням вогню, доставкою полонених, ще «полював» там на ворожих снайперів… У 2015-му став заступником комбата десантно-штурмового батальйону. Тоді у нас тривалий час був з окупантами своєрідний «пінг-понг»: з восьмої години вечора і до самісінького ранку ми обстрілювали позиції одне одного. Ми стріляти із ЗУ – зенітних установок, а далі підключалися наші міномети, танки та САУ… Це – щоночі, а щодня ми обмінювалися мінами. Однак потім, після мінських домовленостей, почалося поступове відведення наших танків та мінометів. Хоча «сепари», як і раніше, люто гатили по нас! То ми просто пішли вперед і, попри все, відвоювали нові позиції.

– Вас було важко поранено... 

– Так, у 2017-му. Контузія. Відтоді я – інвалід другої групи. Проте, як і раніше, бороню Україну. Я відчував, що буде повномасштабна війна. Це було цілком зрозуміло для професіонала. Тільки наївна людина могла не бачити та не усвідомлювати відвертої загрози! На самому кордоні вороги проводили навчання, зокрема в Білорусі, і росіян там ставало все більше. Потім вони там збудували автобан. А військові знають, що його можна використовувати і як злітну смугу. Коли на кордоні з’явилися літаки рашистів, у мене вже не було жодного сумніву…

У перші два дні війни в моїй оселі побували 17 людей. Друзі приводили також і своїх знайомих. Довіряли моєму фронтовому досвіду, тому говорили: «Ми хочемо захищати Чернігів та Україну, візьміть нас із собою». Так наразі й виникла наша група, яку називають «Кліщі». Бо у мене позивний – «Кліщ».

– Цей позивний – ще з АТО, з Донбасу?

– Авжеж. Я захоплював полонених, і для «сепарів» це стало кошмаром.

– Знаю, вони навіть таблички розвішували, попереджали таким чином своїх: «Обережно, тут – кліщі!».

– Просто вони не знали, що так зухвало в їхньому тилу діє одна людина – ось таким чином я тоді «розмножився» і мене стало багато! – посміхається. – Взагалі ж, кліщ – дуже наполегливий, цілеспрямований, небезпечний, і не зрозуміло, де й коли він вилізе… Так у мене з’явився позивний, до якого я за всі ці роки поступово звик. Зараз наша група «Кліщі» – підрозділ Збройних Сил України.

– У перший день війни Ви вже воювали в Рівнопіллі!

– Ми отримали бойове завдання – дізнатися, що там тепер відбувається і пустити ворогам першу кров. Вирушили вчотирьох: «Бармен», «Боцман», снайпер Толя (колишній міліціонер, прийшов до нас зі своєю мисливською зброєю) і я. У Рівнопіллі ми побачили окупантів і повоювали з ними. А потім ми проскочили між їхніми «Тигром» і БМП. Вони просто не очікували такої нахабності! Тож ми вціліли, вискочили під самим носом у рашистів і встигли вчасно повідомити нашому штабу координати ворожої колони, котра рвалася до Чернігова. І доблесні українські артилеристи повністю знищили її – понад сто одиниць техніки: танки, бронемашини «Тигр», бронетранспортери… Там усе палало – відправили проклятих орків до самісінького пекла!

Відтоді ми займалися розвідкою, були в протитанковому резерві, також вивозили з оточеного Чернігова поранених бійців та дітей, доставляли зброю і розробляли для цього маршрути. Ще вирушали в тил ворога – допомагали нашим партизанам. Було ще багато найрізноманітніших бойових завдань, які ми виконували. А нині дружно перекваліфікувалися на саперів, бо після орків залишилася величезна кількість усіляких небезпечних «сюрпризів»!

– У Брусилові «Кліщам» вдалося вивезти важкопораненого партизана.

– Ми постачали зброю партизанам – вирушали в тил ворога. Ми цих людей уже знали, зустрічалися з ними, переконалися в їх надійності. Тому, коли дізналися, що поранено «Скрипку» (позивний цього партизана), одразу поспішили на допомогу, вивезли його буквально під носом у рашистів. І ще по дорозі повідомили лікарям його групу крові, і «Морпіх» уже нас зустрічав із медичною машиною. Операція пройшла успішно, і я дуже радий, що нам вдалося його врятувати – нещодавно зустрічався з цим мужнім добродієм, він одужує.

Ще один пам’ятний епізод, коли Шестовицький міст зірвали й вороги налагодили понтонну переправу. Але ніхто не очікував, що ми проберемося туди, під міст, і спрямуємо на них безпілотник. Однак нам вдалося! Правда, ми тоді розворушили осине гніздо й рашисти нас переслідували аж до самої Іванівки. Втім, ми благополучно дісталися до своїх. Там разом із нами діяла і група відомого розвідника «Хаскі» – теж відчайдушні українські бійці… Про все це можна розповідати безкінечно, адже на війні бійці ризикують щодня, і таких епізодів – багато.

Також ми дуже часто супроводжували енергетиків, котрі все лагодили після обстрілів. І «Основа» нас просила допомогти… Робимо все можливе. Чудово, що от з’явилася така гуманітарна ініціатива – «Збройні сили України підставляють плече». Працює загартована команда: «Бармен», «Танкіст», «Мисливець», «Де Голль», «Док», «Редактор», «Рятівник», «Лауреат» і «Антоній». Ми, військові, приїжджаємо до жителів, які пережили окупацію, спілкуємося з людьми, досвідчений лікар проводить консультації, ми обстежуємо і розміновуємо землі. Це – важливо! Війна не закінчилася, та мешканці бачать, що вони – не самотні, бо ми завжди готові їх захищати.

– Чим, на Вашу думку, російські офіцери відрізняються від наших?

– У рашистів – то взагалі не офіцери. Бо що найголовніше для офіцера? Не зарубки на прикладі, скільки знищено ворогів. Найважливіше – скільки ти врятував своїх солдатів та мирних мешканців. Я щодня по 5-6 разів дивлюся нашим бійцям в очі. Я ж постійно цікавлюсь їхнім життям, самопочуттям та здоров’ям. По суті, все про них знаю, навіть про їхні родини... Завжди прагну в усьому їх підтримати, допомогти, підбадьорити.

І щодня, за першої ліпшої нагоди, проводжу ретельне навчання, щоби вони розширювали свій кругозір, вдало освоювали нове сучасне озброєння – це і дрони, й протитанкові джевеліни; займалися спортом; були справжніми, досвідченими професіоналами й водночас – яскравими особистостями. Бо все це – дуже важливо, на війні не буває дрібниць, адже через якусь прикру недбалість може загинути людина… І я ж ніколи не ховаюся за спинами бійців, а навпаки прагну бути в епіцентрі всіх подій. Вони бачать, що командир – завжди поруч; так само, як всі, воює, виконує найскладніші, найнебезпечніші бойові завдання. Тому в нашій групі лиш одна людина пропала без вісті (це Сергій Ткаченко, позивний «Шахіст», ми його зараз скрізь шукаємо) та двоє поранених. Це при тому, що ми щодня ризикуємо життям! До речі, у мене теж були хороші командири, яким я дуже вдячний за все, чому вони мене навчили.

Натомість російські офіцери зовсім не переймаються підлеглими. Вони фактично нічого не знають про них. Їм – просто байдуже. Бо для них солдати – це «гарматне м’ясо». Вони не дивитимуться в очі батьків загиблого, їм це ні до чого. Вболівають лише за свою шкуру, за власне збагачення…

А ми, українці – справді, патріотичні, адже чітко знаємо, за що воюємо. Ми не хочемо бути жалюгідними, нікчемними рабами та холопами, існувати в постійному страху. Тому ще ніхто й ніколи не зумів підкорити український народ! Я воюю за майбутнє наших дітей, щоб усі вони жили у вільній країні, щоб отримали гарну освіту й працювали на благо України та щиро пишалися своєю державою.

– «Кліщів» недаремно називають «навіженими» – за вашу надзвичайну сміливість та самовідданість. Втім, Ви хоча б іноді відчуваєте страх?

– Коли з ворожого літака скидають бомбу вагою пів тонни тротилу, я розумію, що можу загинути. Та ніякої паніки немає. Моє завдання – навчити людей виживати на війні. Однак я хвилююся за наших дітей. На жаль, кожен такий день відкидає нас на кілька років назад – економіку держави… Взагалі, викрадається майбутнє дітей! Це – й стреси, величезні нервові навантаження. Тож нове покоління швидше постаріє. А я хочу, щоб діти були щасливими!

– Вас дуже складно здивувати. Але щось Вас надзвичайно вразило?

– Я навіть плакав… Раніше, чесно кажучи, я особливо не спілкувався з сусідами. Однак під час війни вони дуже позитивно відкрилися для мене, ми справді навчилися бути разом! Чернігів бомбили та обстрілювали рашисти – несамовито, жорстоко. Тоді вже не було води, світла, каналізації, опалення, зв’язку, Інтернету… Сусіди сиділи в підвалі, не знали, що станеться далі, але, уявіть собі, зібрали сто тисяч гривень для захисників Чернігова – військових! Я приходжу, а вони простягають мені ці гроші на потреби армії… Змучені та змарнілі, виснажені й знервовані, ці мирні люди вирішили віддати, можливо, останнє, що у них було! Звісно, я не взяв цих грошей. А потім зайшов у свою квартиру і гірко заплакав, просто заридав…

Коли я попросив волонтерів привезти памперси, дитяче харчування та жіночі прокладки, вони пожартували: «У тебе там коханки завелися?». Кажу: «От приїздіть і побачите». Вони привезли, і з підвалів враз почали виходити молоді жінки з немовлятами – деякі дітки там буквально й народилися… Ці мами з таким трепетом все це брали, з такою вдячністю. Що вони пережили! І волонтери, коли все це побачили, не могли стримати сліз…  Я тоді їм кажу: «Ось – мої коханки. Всі ці мами, діти, котрі під обстрілами пережили ворожу блокаду – вони всі мої, я вболіваю за всіх і захищатиму їх до останньої краплі крові».

Надзвичайно люблю наш Чернігів, хочу жити в ньому і після війни. Я сподіваюся, що мої доньки його відбудовуватимуть.

– Звісно, зараз у Вас зовсім немає часу. А які захоплення були до війни?

– Люблю риболовлю – в Стрижень на вулиці Єськова майже три тонни мальків випустив. Займаюся спортом. Багато уваги приділяв донькам, щоб вони вчили іноземні мови, займалися музикою, були всебічно освіченими. Я їх і стріляти навчив – якраз напередодні війни. А донька мене вчила грати на фортепіано… Також люблю часом пограти в карти, у преферанс, щоби мізки працювали. Преферанс – це взагалі улюблена гра багатьох офіцерів.

– Всі ми мріємо зараз про Перемогу над ворогом. Але маєте особисту мрію?

– Взагалі, моя мрія здійснилася, та її вкрали. Я з дитинства мріяв стати військовим. Сидіти на вечірці при параді, з бойовими орденами й медалями, і щоб поряд лунала прекрасна музика, звучали душевні пісні… І так було – я сидів на затишному та мальовничому березі Стрижня з чарочкою коньяку, а донька мені грала на піаніно.  Це було так зворушливо, чарівно, розчулювало мене до глибини душі! Зараз згадую і на серці – тепліше… Дай, Боже, щоби повернулися ті благословенні часи!

– Все буде добре, я в це вірю.

– Так. Але, після всього пережитого, хочеться, щоб Україна не просто перемогла, а очистилася від усіляких негідників – продажних корупціонерів, недолугих пристосуванців, щоб вони знову не вкрали наше майбутнє.

– Дякую Вам, пане Андрію, за таку щиру та проникливу розмову. Зичу всім нашим захисникам здоров’я, любові та добра!

– Навзаєм, пане Сергію!

Спілкувався Сергій Дзюба

Схожа публікація: Як «Бармен» із Чернігова воював із рашистами