Біла хата.Від голоду та свавілля потерпали й освітяни

Нотатки про Голодомор. Розповідь 5. Про вчителів

Чекає на свого дослідника і тема долі вчительства в роки Голодомору.

Цілком погоджуємось із словами відомої дослідниці Тамари Павлівни Демченко, яка зауважує, що «від голоду потерпали і сільські, і райцентрівські вчителі». Водночас із учителями того часу не все так просто. Попри те, що слово «вчитель» для пересічної людини сприймається виключно як сіяч доброго, розумного і вічного, однак слід мати на увазі, що комуністична селекція чи не в першу чергу торкнулася саме вчительства.

Вже влітку 1919 р., коли радянська влада тільки-но закріпилася на Чернігівщині, вчителів залишали на посаді тільки після того, як їх лояльність до нової влади засвідчували місцеві сільради, комбіди чи активісти. Власне, завданням школи з самого початку 1920-х років було не так навчити дітей, як виховати їх у комуністичному дусі. Тому і кадри підбирали відповідні, і тасували їх за найменшої підозри у нелояльності.

Так, влада і в 1932—1933 роках з підозрою ставилася до вчительства. Бо тодішні люмпени-активісти на дух не переносили інтелігенцію, постійно вбачаючи в них потенційних зрадників ідей Леніна-Сталіна. Тож пошук «зрадників» світлого майбутнього не припинявся ні на мить. Хоча вже підростало покоління молоді, вихованої на комуністичних ідеалах, яка впевнено витісняла старі кадри і сама ставала частиною сільського активу. Такі вчителі сумлінно працювали в сумнозвісних «бригадах», а комуністичним вихованням дітлахів займалися не з-під палки, а за покликом душі. Власне, вчительство постійно перебувало під неослабною увагою владних органів.

Водночас держава вирізняла вихованців майбутніх поколінь з-поміж простого люду, і під час Голодомору вчителі харчувалися із спецрозподільників – як типова комуністична номенклатура. Вони часто жалілися на неналежне забезпечення продовольством, тоді як їх продовольчі пайки для тогочасних селян могли видатися манною небесною.

Так, 19 квітня 1933 р. група вчителів-пенсіонерів та їхніх утриманців із Прилук скаржилися до Всеукраїнського комітету профспілок працівників освіти на позбавлення їх хлібного пайка. Деякі витяги з листа: «Минулого року в жовтні місяці всім прилуцьким учителям, прикріпленим до закритого вчительського розподільника, перед святом Жовтневої революції було додатково видано 12,5 ф[унтів] пшеничного борошна… З 16 квітня всім учителям, прикріпленим до розподільника, збільшена норма щоденного хлібного пайка на 100 г на голову, родині теж по 100 г на утриманця, цебто всі вчителі м. Прилуки одержують тепер по 500 г хліба і по 200 г на утриманця».

Микола Сильвестрович Ізбенко (1916 р.н.) із Кобижчі Бобровицького району навчався в Чернігівському медичному технікумі, але через голод полишив навчання: «Я зважив: все-таки вчителям дають пайок – 8 кг муки і кілограм крупів. Можна вижити. Повертаюсь у Ніжин, беру призначення в Рябушинську початкову школу». Далі він пише, що діти «на уроках майже не працюють. Похиляться на парти, підкладуть руки під голови і так лежать до кінця уроків. Виснажені, худі, повна апатія до всього. У класі щодень меншає учнів. І незабаром настає день, якого можна було сподіватись. Жоден учень у клас не прийшов». Микола Сильвестрович співчуває опухлим дітям, але з його розповіді стає зрозуміло, що сам він Голодомор переніс набагато легше.

Зуй Віктор Дмитрович із Орлівки Новгород-Сіверського району: «Восени 1933 року пішов я у перший клас. У школі нам давали тарілку супу. Учителька слідкувала, щоб я (колгоспник) не купив за 5 копійок талон на суп і не передав його «індусу» – хлопчику, батько якого не вступив до колгоспу. Суп для цього хлопця коштував 15 копійок…».

Фактом є і непоодинокі випадки, коли директори шкіл водночас обіймали посаду секретаря партійної організації, а вчителі входили до бригад активістів.

Негода Ольга Костянтинівна з Борзни: «В 1933 році нас, учителів, направили по хатах агітувати за вступ до колгоспів».

У селі Охиньки Прилуцького району «парторг колгоспу, він же зав. школою Гайдай Ф.І. у п’яному вигляді наніс побої колгоспникам».

У Петрушині Чернігівського району 1 січня 1933 р. директором школи призначили Кіндрата Неділька, який водночас очолив сільський партосередок. На чолі останнього протримався не більше двох місяців. Тоді ж смертельно поранив колгоспника Микиту Кисловця. Як пояснював під час партійної чистки 1934 р.: «В тому році був такий випадок, коли я пішов до сільради на Пленум через шкільний сад (це було приблизно 11 годин вечора), я почув в кущах шорох і на цей шорох я став стріляти, але я не звернув уваги, що то був за шорох, і пішов до сільради. На другий день мені казали, що хтось ранив людину, яка через декілька днів померла. По цій справі велось слідство, яке показало, що людину не я вбив, а це просто було непорозуміння». Як бачимо, вбивство невинної людини директор школи вважав всього лише непорозумінням. Тоді К.Л. Неділька виключили з партії, але не за вбивство, а за «зажим самокритики».

У тому ж таки селі Петрушині вчителька і кандидат у члени КП(б)У Сіриченко Олена Іванівна, яка «виявила себе як активний робітник та виконавець покладених на її заданій партосередку», влітку 1932 р. переведена в дійсні члени партії. В серпні вона була серед тих, хто «обговоривши план хлібозаготівлі, … считають план реальним і приймають його в цілому». Для проведення масової роз’яснювальної роботи була прикріплена до кутка «Барбашівщина», а весною 1933-го – до колгоспної бригади № 3. 18 січня 1933-го 30-річна Олена Іванівна (на той час вдова) вийшла заміж за односельця Андрія Мазура. А в 1934-му писала скаргу до комісії з партійної чистки на Кіндрата Неділька, який роком раніше «за мед прийняв у колгосп куркуля Ющенку Грицька».

До сільського партосередку входив також попередник Неділька на посаді директора школи Яків Силович Андрієвський. Він теж голосував за план хлібозаготівлі і входив до складу агітаційної групи. А коли 1 січня 1933 р. перейшов на роботу в Кувечичі, Петрушинська сільрада надала йому позитивну характеристику, відмітивши, що за весь час перебування в партосередку «неуклонно і по-большевицькому переводив в життя всі постанови партії та Радянського уряду».

Таким чином, комуністичний режим, розглядаючи учительство, як одну з опор утримання та зміцнення своєї влади, важливим інструментом агітаційно-пропагандистської роботи серед населення, виховання нової породи «совєтських людей», у 1920-ті – 1930-ті роки наполегливо позбавлявся всіх «ворожих», «підозрілих», «непевних» представників цього професійного середовища. Відмічені Т.П. Демченко та іншими дослідниками факти голодування у час геноциду та інших репресій до кінця 1930-х років (наприклад, 1937—1938 рр.) щодо учителів, були, так би мовити завершальними акордами селекції, формування потрібних їм педагогічних колективів навчальних закладів.

Сергій ГОРОБЕЦЬ. Сергій БУТКО, спеціально для видання bilahata.net