Улюблена співачка мільйонів українців, народна артистка України, Герой України Ніна Матвієнко з перших днів АТО активно допомагає нашим воїнам.
Вона каже, що її зброя — це пісня. Про те, як відзначатиме своє сімдесятиріччя, і про її майбутні творчі плани вона поділилася із читачами.
— Ніно Митрофанівно, ваша концертна діяльність розпочалася півстоліття тому. А як усе починалося?
— Любов до пісні прищепила мені мама, вона дуже любила співати. Змалку я заворожено слухала звуки акордеона та захоплювалася українською музикою. Я народилася в багатодітній родині, нас було одинадцятеро дітей. Коли мені виповнилося одинадцять років ми із сестрою пішли вчитися в інтернат, де я й почала співати в хорі.
Якось я почула по радіо, як виступав хор імені Верьовки. Я настільки була вражена його творчістю, що вже на зимових канікулах з подружкою вирушила підкорювати столицю. На той час набір до вокальної судії хору імені Верьовки вже закінчився, тож мені довелося зачекати. Я навіть влаштувалася на роботу на завод «Хіммаш» у Коростені. А наступного року приїхала в студію вже сама, склала іспити, і мене прийняли до студії.
— Кажуть, саме в хорі імені Григорія Верьовки вас запримітив ваш майбутній чоловік — художник Петро Гончар…
— Так. Це було в січні 1968 року в столичній філармонії. Він прийшов на концерт разом зі своїм батьком Іваном Гончаром. Петро побачив мене й сказав: «Тату, ця дівчина буде моєю дружиною». Так і сталося. Ми одружилися в моєму рідному селі. Багато гостей прийшло заради цікавості. Бо мої пісні тоді вже лунали і по радіо, і на телебаченні.
— У вашій сім’ї доволі цікавий «розподіл» професій: донька співає, сини малюють…
— Моя родина — тандем художників і співаків. Уся наша сім’я знає й співає українські пісні, але сини ще й малювали із самого малку. З усього світу з гастролей я привозила їм альбоми та фарби.
У першому класі я їх таки привела до музичної школи, допоки одного дня вони стали перед батьком на коліна й попросили «врятувати їх від музики» (сміється). На тому їхнє музичне навчання й закінчилося. Проте один із синів тепер жалкує, що я не наполягла та не змусила його закінчити музичну школу. Після постригу йому музичні навички стали б у пригоді. Він був монахом у православному монастирі в Бахчисараї, а після анексії Криму залишив півострів.
— Ви певний час викладали вокал в університеті. Скажіть, чого, на вашу думку, нині бракує сучасній українській пісні?
— Коли я почала співати, у юності, я вже зрозуміла, що сучасна пісня мені нецікава.
Знаєте, я часто питаю себе, чи потрібна народна пісня сьогодні. Мало залишилося тих, що співають народні пісні просто в себе вдома чи на полі. Раніше співали скрізь і завжди, жито жали, сіно збирали — пісня супроводжувала людей скрізь, це було за календарем, у цьому була їхня щирість і чистота. Сьогодні цього немає, на жаль. Українська культура, обряди, гуляння навіть українці сприймають як екзотику. Але завдяки концертам я зрозуміла, що українську пісню таки чекають люди.
— За свою кар’єру ви об’їздили чи не півсвіту. Що найбільше вразило в інших країнах? Під час подорожей траплялися цікаві історії?
— Мене завжди вражала неймовірна згуртованість української громади за кордоном. Там кожен підтримував іншого, вони облаштовували цілі поселення, і всі вони передавали свою мову й культуру кожному наступному поколінню, хоча добре володіли й мовою країни, у якій живуть. У нас на концертах завжди були аншлаги. Це дуже радувало.
А щодо цікавих випадків… Головне сприймати всі незручні моменти з гумором. Якось наш хор виступав у Новограді-Волинському. Зненацька не стало електрики. Я вийшла на сцену й виконала пісню акапельно. Тоді клуби мали добру акустику, так що навіть без мікрофона було добре чути. Пісня завершувалася словами: «Знов молодість не буде, не буде!» І на цій останній ноті, на цьому крикові душі, раптом загорілося світло. Вражені глядачі дружно встали й зааплодували.
— Ваша донька Антоніна й зять Арсен часто співають для наших хлопців на передовій. А ваша позиція не їздити виступати в район АТО досі незмінна?
— Ні, я не можу. Вирішила, що молитимуся й тихенько допомагатиму на відстані. Я розумію, що, виступаючи перед хлопчиками, треба всміхатися, підбадьорювати їх. Відчуваю, що не зможу, бо розумію, що вони після концерту йдуть у бій…
— Кілька років тому ви взяли участь у телемості Київ — Донецьк на тему: «Коли чекати на мир?» Ви сподівалися, що бойовики зупиняться після діалогу?
— Ми йшли туди з метою викупити наших хлопців. Я мала право, бо я також мати. Мені хотілося подивитися у вічі цим людям. На жаль, я побачила, що немає там із ким говорити. Мені дуже шкода хлопців, які гинуть на війні, а ще ранить те, що бойовики стріляють по хатах мирних українців, які досі люблять Україну…
— Знаю, із самого початку АТО ви переказуєте зароблені від концертів кошти на лікування поранених.
— Що таке війна, я знаю давно. Один із моїх братів — «афганець». Після тієї війни він досі важко хворіє. Уся моя сім’я працює на фронт. Тоня й Арсен Мірзоян їздять до хлопців із піснями на передову. Усі ми серцем і душею там. Єдине, що хочу сказати, що в цій війні я побачила бажання всього нашого народу захиститися, велику силу українців. Ця війна нас усіх об’єднала. Ми стали згуртованішими й доброзичливішими. Нас називають бандерівцями, і це вже комплімент.
— Розкажіть, чим живете сьогодні? Які творчі плани?
— Крім творчості, я живу онукою Ніною. Вона мене надихає. Дівчинку назвали на мою честь, так само, як мою доньку названо на честь моєї матері.
Восени у мене ювілей. Хочу зробити родинний концерт, але нині важко щось планувати. Мені досі страшно святкувати й співати вголос, бо коли в країні горе, «на всіх язиках все мовчить».
На кожен період життя є своя пісня. Тепер я мрію знайти й заспівати неймовірно гарну та глибоку пісню, яка б, наче дзвін, піднімала український дух. Головне для артиста — це навіть не голос, а його енергетика, харизма. Ви не повірите, але на початку моєї кар’єри мені казали, що я безголоса, та я не слухала й співала далі.
— Побажання нашим захисникам.
— Бажаю всім нам миру, бережіть себе. І знайте, що вдома на вас чекають із перемогою. А всім українцям — ніколи не залишатися байдужими до своєї країни.
Розмову вела Ольга МОСЬОНДЗ,
