Перший вересневий день. У лісосмузі попід білокорими ще зеленими березами у прижухлій траві, присипаній золотими червінцями зрідка опалого листя, невисока кругленька жіночка старанно зрізує гриби й обережно складає їх у чималу сумку.
Неподалік під березою вже стояла корзина, повна тугих коричневих грибочків. Ось жінка розігнулась і побачила перед собою великий кущ шипшини, густо всіяний яскраво-червоними ягодами. Шура заходилась обережно зривати їх і складати в кишеню кофти. Одна жменя, друга... Раптом здалеку почувся шум мотора легковушки. Чи не Юрко їде? Швиденько вхопила сумку — і мерщій до дороги. Так і є, його червоний «Москвич» наближався на фоні спустілого поля. Шура метнулась по корзину. Але коли повернулась до машини, яка, не збавляючи швидкості, минала її, то побачила, що Юрко, усміхаючись із вікна, віддалявся. Шура розгублено махнула рукою і хотіла крикнути, але сил у неї забракло. І в цей момент зі страшним тріском торохнув грім...
Жінка відкрила очі. Сліпуча стріла блискавки пронизала темряву за вікном. І буквально через якусь секунду-другу знову розкотисто загуркотів грім. Шура ніяк не могла отямитись: то був лише сон.
Та в серце все одно ввіткнулась тоненька шпилька: Юри ж немає... А он поряд на ліжку під стіною скрикнув уві сні її син. Її мука і горе. Чому доля така жорстока до неї? Чому забрала так рано рідних їй людей? А Шуру залишила на поталу з оцією нещасною дитиною. «За що ти караєш мене, Боже?» — уже вкотре повторювала вона це риторичне питання. І не думала, і не гадала бідна дівчина, що чекає її попереду, а їй, молодій, добрій і ласкавій, доля підкине отакі випробування. Лежала тихо, вдивляючись у блимаючу пітьму.
І знову колючі спогади болючим терням уп’ялись у серце. Зі своїм Юрком Шура познайомилась , ще будучи школяркою. Він був старший за неї на 4 роки. І метку маленьку дівчину із сірими променистими оченятами помітив, коли вже закінчив курси шоферів і збирався йти на службу в армію. «Ну, нехай ще підросте», — подумав хлопець. Так розповідав їй потім. А після служби повернувся додому. Ось тоді вони й почали зустрічатись. Одержавши атестат, Шура поїхала вчитись на бухгалтера, а Юрко шоферував. Перед закінченням навчання вони зіграли весілля, і направили на роботу Шуру додому. Батьки купили їм садибу в центрі села, звідки рукою подати і до роботи, і до магазинів, і до контори. Молоді трудились, а згодом почали будувати новий дім у тому ж дворі. Батьки допомагали їм, чим могли. Народився первісток. Усі були раді та щасливі. Ніщо наче не віщувало біди. Та настав квітень 1986 року. Чорним набатом обізвався Чорнобиль. Страшна біда нависла над нашим краєм, над усією Європою. І стали молоді хлопці ліквідаторами аварії. Відбувши свій термін, одержавши певну дозу радіації, повертались додому. Невесело стало в містах і селах. Біда ходила по п’ятах, тінню стояла над молодими сім’ями. Лікарі попереджали про небажані наслідки тієї ліквідації. І ось горе постукало і в Шурині двері. Після повернення Юрка з Чорнобиля Шура завагітніла. Якось перші місяці не відчувала ніяких змін, бо ще годувала сина. А коли дитя заворушилося під серцем, обімліла: що ж це буде? До самих пологів носила в душі той страх і небезпідставно. Другий синок народився без ускладнень, але чим далі, то все гірше було на серці в матері та всіх рідних. Журба схилила їхні плечі, усміх зник із обличчя. Хлопчик розвивався слабо. Ріс, але говорити так і не навчився. В інтернат пожаліли здавати. Не розумів він того, що йому говорили. Усе це шокувало бідних батьків. Свекор помер якось раптово. А свекруха пішла жити до дітей, щоб доглядати онука, бо Шура вийшла на роботу. Адже ж близько від дому, і копійка ніколи зайва не буде.
Спливали роки за водою, зникали в безвісті літа. Свекруха згасла, як свічка, дивлячись на ту дитину, серце хворе не витримало. Почав даватися взнаки і Юркові Чорнобиль. Часто темніло в очах, стрибав тиск. Довелося кидати шоферування. Спасибі правлінню — дали легшу роботу. А невдовзі довелося оформлятися на групу, сили його полишали, ледве обходив себе. Шура мусила теж кидати роботу, бо Вовка ганяв без розбору, не розумів мови, дикий був. Спершу побоювався батька, а коли досяг повноліття, то проблем додалося: ганявся за дівчатами, бігав по дворах людських. Юра танув на очах, а тут ще й Вовка був некерований, просила-молила його не робити шкоди, а він тільки подивиться на неї і знову чкурне, куди очі дивляться, хоч прив’язуй. Морально й фізично було важко. Щоб вижити, треба було тримати чимале господарство, город великий — і все на одні руки. Старший син був на заробітках у Києві, тож удома з’являвся рідко.
А тут ще й зять, старшої сестри чоловік, привіз паралізовану тещу, що була в них, вивантажив мовчки у дворі й поїхав. Доглядайте, мовляв, нам досить. А сестра чи не посміла перечити, чи не захотіла теж морочитись із хворою матір’ю. Тепер у Шури був лазарет! Потім поховала Юру, а через деякий час — і матір.
Ігор, старший син, одружився і привіз дружину з онучком додому. Усе б нічого, хоч одна радість, і дитя росло й розвивалося нормально. Оксанка допомагала Шурі. Та не довго раділи, бо Вовка став чіплятися до невістки: ухопить її обіруч поперед себе і носить по хаті чи по двору, а тоді й кине. Ігор уже й бив по руках його. Став ховатись, зненацька вискочить, ухопить жінку і гайда! Та кричить і плаче, а йому хоч би що. Довелося молодим тікати з дому. Поїхали в містечко, де Ігор знайшов роботу, поселились на квартирі.
Ігор приїжджав допомогти мамі, усю важку роботу брав на себе. Але ж то лише у вихідні. А щодень Шура з ніг падала сама, бо яка з Вовки поміч — ганяє собі бозна-де, ще й голяка може за дівчатами бігати, прости Господи. Що вже наслухалась бідна Шура за його витівки. Та все було те пережитне, а коли згадає вона про той похорон, так сльози і ллються з очей.
А було це так. Приїхав Ігор додому, поносив картоплю з городу, що вибрала мама. Наступного дня було релігійне свято, тож вирішили не грішити і не вибирати картоплі. Він сів на велосипед і поїхав у сусіднє село до тітки. Уже й вечоріло, а його все не було. Шура почала поратись. Подзвонила раз — не відповідає, вдруге — те саме. Вона захвилювалась. А тоді знову подзвонила, стоячи біля веранди. Надворі саме було тихо, і вона почула дзвінок Ігорового телефону, пішла на той звук. За хатою, о Боже милий, на яблуні висів... її Ігор!
Як вона тоді кричала, як побивалась над ним, немов підбита чайка, квилила безутішно.
Нічого не могла пояснити і Оксанка матері, бо не бачила причини того страшного вчинку, лише заливалася слізьми разом зі свекрухою.
До сестри Шура більше не зверталася ніколи. І про похорон тій чужі люди сказали. Не простила, бо винними вважала сестру та її чоловіка. А ті теж не з’являлися самі й не шукали зв’язку навіть.
Минуло п’ять років. Якось виборсалась-таки жінка з тої розпуки. Кажуть, що час лікує. Колись сяючі оченята Шурині посмутніли, тягар прожитих років, бід та нещасть уповільнив її ходу, забрав радісну усмішку з лиця. Може б, і знайшовся їй ще супутник у житті, та через оту нещасну дитину ніхто не зважується. Так і несе Шура свій хрест покірно сама.
Валентина КУНДЕНКО, с. Красний Колядин Талалаївського району
