Зазвичай снайпери — люди непублічні, надто специфічна їхня професія. Але на суворих умовах конфіденційності командир взводу снайперів «Фікс» розкрив деякі деталі своєї служби.
— Скільки ворогів ти вбив?
— Я не вбиваю, я знищую цілі…
На даху однієї з будівель, де обладнано його позиції, «Фікс» чаклує над своєю потужною гвинтівкою. Він бере в руки патрон, старанно протирає його, потім неквапливо заряджає зброю та завмирає біля прицілу. В абсолютній тиші я чую лише своє дихання. Постріл. «Фікс» іще раз дивиться в приціл, а потім лізе в кишеню по цигарку. По його очах бачу: постріл вдалий.
Війна для «Фікса», командира взводу снайперів, почалася 2014 року під Слов’янськом. Далі було Рубіжне, Сєверодонецьк, Лисичанськ… І ось тепер — Маріупольський напрямок, де «Фікс» уже більше як півроку. Зазвичай снайпери — люди непублічні, надто специфічна їхня робота. Але, на моє прохання, він таки погодився дещо розповісти про себе:
— До війни я займався пауер-ліфтингом, вижимав 210 кілограмів. Здається, це було так давно… А тепер стріляю. Скільки знищив, не записую, і хлопці мої також. Ця традиція залишилася там, у Другій світовій.
Тут робота для моїх снайперів є завжди, особливо, коли та сторона поводить себе нечемно й порушує Мінські домовленості. Кілька днів тому ми спалили їм машину. Розвідники дали інформацію: ця автівка регулярно щось привозить на ворожі позиції. А що потрібно на «передку»? Боєкомплект, продукти. І тут картина олією: темрява, сунеться їхній «Жигуль» із фарами. А в мого бійця в магазині — бронебійно-запалювальні… Два постріли — і згоріла їхня машина, добряче так палала…
Мої хлопці можуть і мінною справою зайнятися, і вогонь корегувати. Класний снайпер має не лише стріляти. Це також хороший розвідник, сапер, корегувальник. Як на мене, у сучасних війнах снайпер має бути багатофункціональним. Іноді виходиш на вилазку й думаєш, чого б не поставити на стежку подарунок російським найманцям? А потім, коли ті не зможуть тихо підкрастися до нас, наші хлопці подумають: молодець той, хто це зробив.
Ви ж розумієте, я не можу всі секрети нашої роботи розповісти. Їх чимало, але головне, як мені здається, не діяти невиважено. Снайпер має бути спостережливим, холоднокровним. І в потрібний момент натиснути на спусковий гачок. А ще потрібна фантазія. Знищувати невдах, які безглуздо підставляються під твій постріл, навіть шкода. Інша річ, коли противник знає про твою присутність, намагається тебе вистежити, переграти. Ось тут переможцем вийде той, хто фантазуватиме, змусить противника вийти з його лігва. Це може тривати довго: хвилини, години й навіть дні. Тоді ти щодня вдаєшся до різних прийомів, аби досягти єдиного — цілі в перехресті прицілу на кілька секунд.
Із тими снайперами, які працюють навпроти нас регулярно, ми вже заочно знайомі, нам відомі їхні повадки, прийоми. Та по-справжньому цікаво, коли з’являється хтось новий, із нестандартними рішеннями. Тоді в тебе виникає азарт мисливця.
Противника недооцінювати небезпечно. З того боку трапляються й такі, котрі можуть добре воювати чи вправно користуватися зброєю. Якось я почепив поблизу однієї з наших позицій кілька CD-дисків. На сонці вони дають відблиски для відволікання. А якийсь управний кулеметник із того боку протягом півгодини їх розколошматив. Уявляєте, що таке на відстані влучити в ціль діаметром 12 сантиметрів із кулемета? Хоча що таке ПКМ? Це практично та сама снайперська гвинтівка, принаймні ствол у них однаковий. Якщо причепити на кулемет гарну оптику, можна робити чудеса.
Водночас із того боку є відверті самогубці. Таких спостерігати в приціл доводилося чимало. Якось п’яний «шахтар» кричав якісь непристойності на нашу адресу. Довелося відучити його від таких манер. А ще одного разу працювала проти нас антиснайперська група. Прийоми цих двох у «кікіморах» були нехитрі: носили манекена. Проте він здався мені якимось дивним. Через приціл я порахував приблизні розміри його «обличчя»: якби це була людина, то її зріст становив би метрів зо три! Та найцікавіше було не це. Для манекена вони використали… портрет Кобзона! Згодом ці двоє зрозуміли, що за ними спостерігають, показали в наш бік непристойний жест. А я ж такого не люблю. Відстань була пристойна: зробити постріл із гвинтівки було складно. Тому, щоб діяти напевно, я покликав свого АГСника, показав йому, куди треба «насипати». Поки мій хлопчина готувався, ті двоє взагалі знахабніли: один із них продемонстрував свій оголений зад. Дивний спосіб роботи «на живця». Я так думаю, ті кілька ВОГів, що прилетіли до них після цього, надовго відучать займатися подібними демонстраціями.
Були й у мене помилки. Якось я трохи прорахувався із часом, сонце вже сідало, і, найімовірніше, противник у сутінках помітив спалах мого пострілу. А коли я наступного разу знову вирішив працювати із цієї позиції, мене засікли, прилетів постріл із СПГ. Дивом не зачепило.
От ви питаєте, чи вбивав я людей. Спочатку я також переймався тим, що вистрілив у людину. А потім прийшло розуміння: не ти, то тебе. А загалом я знищую не людину, я знищую ціль.
Скільки нам тут воювати, можуть сказати хіба що в Кремлі. А поки що нам усім треба не втрачати надію та не опускати руки. Треба боротися, «русский мир» — така пухлина, яку можна вилікувати нескоро.
Записав Роман ТУРОВЕЦЬ, «Народна армія»
