27 січня 1927 року в хуторі Їжівка на Донеччині народився Олекса (Олексій) Іванович Тихий, правозахисник, політв’язень радянського режиму, поет, мовознавець, педагог, член Української гельсінської групи.
Олекса ТИХИЙ
Інтелігент, ідеаліст. Людина глибокої внутрішньої культури, яка всього себе присвятила справі визволення України.
Закінчив філософський факультет Московського університету. Вчителював у школах Запорізької та Донецької області.
Ще в 1948-му, за критику виборів з єдиним кандидатом, отримав умовне покарання. У 1956-му звернувся до ЦК КПРС із листом протесту проти окупації Угорщини. Наслідком стали арешт, 7 років таборів суворого режиму та позбавлення громадських прав на 5 років.
Після звільнення вже не мав можливості влаштуватися за фахом. Працював вантажником, слюсарем-механіком, пожежником. Багато писав про русифікацію Донеччини, про повернення української мови в школи і університети. Уклав словник мовних покручів Донеччини. Автор низки публіцистичних праць з педагогіки.
У листопаді 1976-го став одним із членів-засновників Української гельсінської групи.
Заарештований в лютому 1977-го за літературну і правозахисну діяльність.
Із звинувачувального вироку 1 липня 1977-го: «Підсудний Тихий в січні 1972 р. виготовив ворожий соціалістичному суспільству документ під назвою «Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області», в якому наводить наклепницькі вигадки, що порочать радянський державний і суспільний лад… Наприкінці 1972 р. Тихий з цією ж метою виготовив другий ворожий документ під назвою «Думки про рідний Донецький край». У цьому документі Тихий зводить злісний наклеп, вигадки, що порочать радянський державний і суспільний лад, національну політику КПРС і радянського уряду. Стверджує, що на Україні, зокрема в Донецькій області, нібито проводиться насильницька масова асиміляція українського населення, знищується українська мова та культура. Виступаючи проти дружби радянських народів, Тихий називає людей неукраїнської національності, які живуть в Донецькій області, «колоністами і плантаторами».
Олексу Тихого засудили на 10 років та визнали особливо небезпечним рецидивістом. А його друкарська машинка була конфіскована у власність держави «як знаряддя злочину».
Один із прикладів «наклепів» на радянську дійсність:
«Сумно і моторошно стає на душі при аналізі того, що бачиш навкруги. Цілковита байдужість до всього прекрасного, святого, людського. Українські театри позакривались, і ніхто за ними не сумує. Самодіяльність молоді зводиться до гітари, слухання електромузичних інструментів у ресторані, на танцмайданчику, в запису на магнітофонну стрічку. Люди майже ні в що не вірять – ні в Бога, ні в комунію. Забули старі й не дуже старі традиції та обряди, щезли вечорниці, коляди, щедрівки, купальські пісні тощо. А що лишилося? Бездумне сидіння біля блакитного екрана, ходіння в кіно, пляшка, розмови без кінця про футбол, заробітки, мотоцикли, лотереї, цинічні сексуальні бувальщини. У чоловічому товаристві процвітає лайка…». (Олекса Тихий. Думки про рідний донецький край).
У таборах Мордовії пройшов всі муки пекла. Хоча мав виразку шлунку, неодноразово голодував проти нелюдських умов утримання політв’язнів, сидів у карцерах, але залишався незламним. Коли під час чергового голодування стався внутрішньошлунковий крововилив, відмовився писати покаянну заяву. І лікар-чекіст Скринников зшив йому шлунок у вигляді «піскового годинника», через що їжа проходила важко і завдаючи страшний біль. «Жити будете в муках і недовго», – пообіцяв «лікар». Внутрішні шви були зшиті нещільно і незабаром розійшлися, виникли кілька гриж. Невдовзі розпочався перитоніт і довелося робити ще одну операцію.
Помер 5 травня 1984-го після тяжкої хвороби в тюремній лікарні міста Перм (Росія). В 1989-му його прах перепоховано на Байковому кладовищі в Києві.
Сергій ГОРОБЕЦЬ
На світлині: Олекса Тихий (1927—1984). Фото: uargument.com.ua
