Дарочка Москаленко родом – із мальовничої Менщини. Закінчила Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя у 2014-му. Працює провідним редактором в Чернігівському обласному академічному музично-драматичному театрі імені Тараса Шевченка. Друкувалася в періодиці та літературно-мистецьких виданнях «Літературний Чернігів» і «Литаври». Має дві поетичні збірки – «Найдорожчий» та «Мій незавершений дотик».
***
Твої очі, що кольору чайки,
Грають щоночі зі світом у шахи,
Забуваючи про втому,
Та обирають новий светр у шафі щоранку,
А вийшовши із дому, так і не вимикають
У собі сумну колискову.
А довкола…
Так мало твоїх стихій, квітів
І того, хто не знає кришталевих рук та дій.
Твоя вулиця сьогодні стала прозоро-зимова.
Нема обіймів, лиш завтрашній сніг поцілує
Ті руки, що дрімають у кишенях,
Бо ти – той, що мені пахнеш музикою та вишневим варенням.
У кінчиках пальців живе твій красивий поранений Бог…
А зап’ястя, що ледь не поїли мурахи,
Ще дихає пилом з оркестрової ями
До самих прісних тривог.
Але у кулуарах цієї осені літають люди,
І тобі здається, що довкола лише
Трикотажні та зламані посмішки,
Холодні розмови, знеструмлене місто…
І ти – такий теплий та для всіх паперовий.
***
Уяви хоч на мить, Що наступної ночі твої зірки Матимуть іншу музику, посмішку та колір своїх пальців… Які ще не вміють торкатися самісінького дна твоїх очей, Як, зазвичай, це у когось трапляється
Зранку після кави та дощу. А на смаглявих від вечора проспектах міста, Здається, заблукали самотні руки, Порізані чотирма кутами скляної вежі-душі, вежі-розлуки, Яка на вершинах гір лишила весільне намисто. Але почуття – не літаки. Їх міряєш шкірою, відсутністю заліза та тривогою, Бо в нашому місті панують маршрутки, суміш парфумів і танцю. Але не єдинороги. Мурахи торкнулися зап’ястя. І все пішло на край світу. У безпорадність ночей та ранкового чаю. Років, не менш, ніж на триста…
***
Можливо, ти ніколи не хочеш спакувати Всі речення В рюкзаки І тікати від думок-ворогів, думок-вокзалів Та прохолодних світанків. А я навіть не знаю, яке ти любиш печиво. Та зовсім не страшно, Бо сонце у червні нагадує саме тебе, І не біда, що розбите скло ріже під ранок вії… На спині виростають букети-міста, букети-епохи,букети-надії, Які тиснуть повітрям нижче шиї Та розривають струни, Зав’язавши все на вузлики. А твої очі – кольору хвилини, Що на лезах обставин здаються приречені. Дякую, що саме Ти сьогодні – життєво доречний.
***
Гортензія помирає та оживає в тобі, І коли на самому дні порізаного подиху Між поверхами розчиняється минуле, Десь є твої пальці,
Що не чинять комусь супротиву… І не сплять. А дрімають квітками вечоровими. Та вже на світі є душі, що порожні по краю свого контуру, Бо лише знещаслені вважають Голоси епохи своїм ворогом Та падають в тонкощі Після останньої музики. А хтось у себе на грудях Колише прозу та час (Пошепки співає тобі колискову). Смерть – коли сивими фарбами Захлинаються молоді відчуття, Тоді венами прямують у саме серце Кораблі із заліза та нелюбові. Можливо, околиці липня потонуть Сьогодні і у тебе в морях (Бо Ти розмовляєш із Морем) Та підуть туди, де починається небо. А взимку нас топить у собі гарячий чай, Та «Пори року», як у Вівальді (і це комусь треба). Твої очі лишать трішки себе на моїх роках. А гортензії помирають та оживають у тебе на скронях Неодноразово. Гортензія вміє у тобі жити не лише паперово.
Дарочка МОСКАЛЕНКО, м. Чернігів
