Сьогодні країна вшановує тридцяту річницю з дня трагедії, яка сталася на Чорнобильській АЕС. Цілих тридцять років. Багато це чи мало? Питання риторичне. Зрозуміло одне: стільки часу ця подія є невід’ємною частиною долі людей цих поколінь.
Пам’ятаю, як 1 травня 1986 року, будучи ще дитиною, разом із родиною прийшла на святкову площу. Яскраве сонце тоді заглядало кожному прямо в очі. Усі ми раділи прекрасній погоді, додому ніхто не поспішав, урочисті заходи тривали до самого обіду. Хто з нас тоді міг знати, яка загроза чекає на кожного в майбутньому?
Усі ми були в передчутті свята, яке наближалося, – Великодня. Четвертого травня, освятивши паску в храмі, зібралися в родинному колі, щоб як говорять у народі «розговітися». Так і наша сім'я сиділа за гостинним столом у бабусі в селі. І, здавалося б, усе було добре. Але…
Біля хати зупинився колгоспний автобус, зайшли люди і наказали моєму дядькові Кривоусу Володимиру Федоровичу збиратися, адже він у свій час служив у пожежних військах, тож був військовозобов’язаний. Запанувала цілковита тиша, куди й подівся святковий настрій. Лякала невідомість, тому що в дядька була вагітна дружина, але, попри все, його забрали й повезли в невідомому напрямку, навіть не пояснивши, на який час забирають.
Далі зі спогадів Володимира Федоровича:
«Посадили в автобус, вирушили до Семенівки, по дорозі дозволили забігти додому (на той час він з дружиною вже мешкав тут), аби взяти хоча б якісь речі. Привезли до військомату, виявилося, що всіх сімох чоловіків, які служили в армії разом зі мною, теж привезли сюди. Потім поїхали до Прилук, там переночували просто неба, нам видали «сухпайок». Отримали 25 нових пожежних машин і вирушили колоною до Чорнобиля. Розбили табір у селі Оране, це за тридцять кілометрів від реактора. Жили в армійських палатках по 60 чоловік. Спочатку було навчання, а вже потім і перша зустріч із реактором...»
Коли слухаєш його розповідь, то від жаху волосся на голові дибки стає. Вважаю, що будь-яка стійка в складних життєвих обставинах людина повинна розуміти, що це за невидимий ворог, проти якого потрібно було боротися. Що ми тоді знали про радіацію? Та взагалі нічого, бо Інтернету не було, ЗМІ мовчали, ті, хто там побував, мов води в рот набрали. Кого звинувачувати зараз? І чи маємо ми таке право? Звичайно, ні. Бог усіх нас розсудить.
Дядьку важко про це згадувати, його голос тремтить від хвилювання:
« На зміну заступав через добу. Заправивши пожежну машину сумішшю, яку варили на армійській кухні, під’їжджали до реактора. Один з нас повинен був затягнути шланг на висоту третього поверху по драбині, вставити трансбой у самісіньке гирло — і відразу назад. Скільки разів за добу ми виконували таке завдання – не рахували. Особисто мені довелося один раз побачити на власні очі розжарену лаву в середині реактора. Коли повертались із завдання, нас обов’язково перевіряли на наявність радіації. Міняли захисні костюми, машини майже завжди після одного виїзду «світилися» від радіації і їх відправляли на утилізацію. Особисто я отримав велику дозу опромінення.
Пригадую, як селом бігало порося, на ньому не те, що жодної волосинки не було, а взагалі шкіра була червоного кольору. Повернувся додому 22 травня 1986 року, пробувши у Чорнобильській зоні два тижні. У Києві у нас перевірили стан опромінення, а в Халявині – психічний».
Пригадуючи події тридцятирічної давнини, Володимир Федорович ніби знову повернувся думками до того пекла, що називається таким коротким, але для нього таким болючим словом — Чорнобиль. На його очах з'явилися сльози. Що за ними криється? Відповідь одна — життя до та після.
Які пільги ви маєте як ліквідатор на Чорнобильській АЕС? — запитую у Володимира Федоровича. У відповідь чую, керівництво району нагородило медаллю, 20 років тому в магазині «Ветеран» мав можливість купувати товари за півціни, отримує «копійки» на харчування та пільги за комунальні послуги. Інвалідність? ЇЇ він не має, адже його визнали цілком здоровим.
Пройшло тридцять років від дня цієї страшної трагедії, а ми, діти й онуки тих, хто ризикував власним здоров'ям і навіть життям, так і не змінили свого ставлення до них. Таким чином ми повторюємо гіркий досвід пошанування ветеранів війни: у той час, коли їх було багато, то ми не приділяли їм гідної уваги, а тепер, коли їх залишилися одиниці, ми кинулися вшановувати й вітати їх.
Про подвиг ліквідаторів треба пам'ятати не тільки напередодні вшанування річниці аварії на ЧАЕС, а хоча б цікавитися як і чим живуть люди, такі як Кривоус Володимир Федорович, що віддали частинку власного здоров'я заради спасіння усіх нас.
Спасибі за подвиг! Спасибі за життя!
Олена Кресс, м. Семенівка, Чернігівщина
