Біла хата.«Вусатий нянь», актор і рятівник: історія життя та творчості Тимофія Буйного з Хрипівки

Один газетний матеріал та випадковий телефонний дзвінок у редакцію можуть відкрити завісу над дивовижною родинною історією. Слідами спогадів журналісти вирушили в гості до Ольги Кузори (Буйної), яка береже унікальну спадщину свого батька — Тимофія Буйного. Його ім'я колись гриміло на всю Городнянщину: фронтовий санінструктор, який рятував життя в боях, у мирний час став талановитим режисером, актором та самобутнім художником, чиї картини й досі прикрашають стіни рідної домівки.

***

Після виходу статті Тамари Кржемінської про її творче життя через деякий час у редакції пролунав дзвінок: «Тамара Василівна розповідаючи свою історію, згадувала багато людей, з якими були пов’язані її молоді роки. Серед них – і Тимофій Буйний з Хрипівки. Це мій батько. Він залишив багатющу спадщину спогадів про культурне життя повоєнної Городнянщини. І свої картини. Все це зберігається у нашій родині».

І ось ми вже у гостях у Ольги Тимофіївни Кузори, у дівоцтві Буйної.

– Я народилася у Хрипівці у минулу війну, вже коли тато був на фронті, – розповідає пані Ольга. – Моя мама Віра Іванівна Буйна, яка до заміжжя носила прізвище Самойленко, теж родом із Хрипівки. Вони з батьком взагалі сусідами були, на одній вулиці жили, покохали одне одного і одружилися. Коли батька забрали на фронт, мама була мною вагітна. Тож я той час знаю тільки з розповідей мами та іншої рідні. Коли відбувались бої за Хрипівку, майже всі люди з села ховались у лісі. Біля села був тоді ще молодий лісок. Там місцеві знайшли нашого танкіста. Молодий зовсім був, десь від своїх відстав, бо його танк загруз у трясовині між Хрипівкою і Півнівщиною, а його самого сильно контузило.

Воїна звали Ілля Анатолійович Примак. Трохи отямившись від контузії, він зрозумів що залишився сам з танком, витягти з трясовини який не було можливості. У селі були німецькі солдати, воно ще не було звільненим. Ілля переховувався у скирті сіна на узліссі, де його й виявили жителі Хрипівки.

– Його, знесиленого, вночі тихцем принесли чи то притягли у хату, де жила моя родина: бабуся, мама зі мною і дві татові сестри Надя і Люся. Його виходжували мої тітки, мама й баба і переховували від німців. Йому було років двадцять чи трохи більше, зовсім молоденький, – розповідає Ольга Тимофіївна. – Мама розповідала, як він трохи зміцнів, то намагався хоч чимось допомогти жінкам, які його врятували. Але поки тут були німці, ні у двір, ні на вулицю виходити було не можна, отож він поки бабуся, мама й тітки порали господарство, няньчився зі мною малою. Носив на руках по хаті, колисав, забавляв як міг. Коли Хрипівку звільнили, він пішов далі воювати. Дійшов до самого Берліна і звідти у 1945-ому надіслав нам листівку, яку підписав: «Любящей Оленьке», тобто, мені. Мабуть, я теж дуже любила свого «вусатого няня». На жаль, більше ми про Іллю нічого не чули і про його подальшу долю дізнатись не вдалось. Але ця історія живе у пам’яті нашої родини, ми переповідаємо її дітям і онукам і досі бережемо ту листівку.

Пройшовши всю війну бойовим саніструктором, додому повернувся батько Ольги Тимофій Буйний.

– Тато одружився з мамою коли йому вже тридцять років було, – каже Ольга Тимофіївна. – А до того він закінчив у 1934 році Городнянський педагогічний технікум, навчався в Одеському театральному технікумі з 1936 року, звідки був призваний на строкову службу.

У театральний технікум Тимофія Івановича рекомендував Городнянський районний відділ освіти як вчителя Деревинської неповної середньої школи, який, працюючи вчителем, проявив себе як талановитий керівник драматичного гуртка.

Під час служби в армії Тимофій Буйний теж був відзначений керівництвом Київського Особливого військового округу «за активну участь у червоноармійській художній самодіяльності та гарні показники творчості». Служив він у Молдавії, у Молдавському військовому ансамблі пісні й танцю.

Після закінчення служби повернувся в Одесу – мріяв продовжити навчання у театральному технікумі. Та, попри обіцянки керівництва зберегти за ним місце, вільних місць не виявилось. Тоді Тимофій у пошуках роботи відправився у сусідню Білорусь. Працював художнім керівником танцювального і драматичного гуртків на хлібозаводі у Гомелі. Підробляв у різних клубах: у клубі для глухонімих вів танцювальний гурток, працював у Будинку інвалідів. І… мріяв про театр.

І тут втрутилася сама доля. На той час у Гомелі якраз відбувались гастролі Барановицького театру. У трупі трапилося горе: несподівано помер один з акторів. Актори звернулись у відділ культури з проханням знайти заміну. Звісно, вибір впав на Тимофія. Скільки ролей він переграв у відомих п’єсах – не перерахувати. Афіші тих вистав зберігав все своє життя. Нині їх бережуть діти та онуки.

-– Звісно, тато часто приїжджав у рідне село, – розповідає Ольга Тимофіївна. – А тут вже і сусідня дівчинка підросла та запала йому в душу. Хтозна як и склалося життя батьків, якби не війна: може б, переїхали у Барановичі і стали б акторською сім’єю. Та тата забрали на фронт, а мама народила мене у Хрипівці вже коли він воював. Пам’ятаю як він повернувся з фронту. Найперший мій дитячий спогад з татом – батьки йдуть пішки з Хрипівки в Городню, бо там у кінотеатрі показували фільм «Аленький цветочек». І тато ніс мене малу на плечах усю дорогу… Він жив театром, творчістю. У іншій професії себе не бачив, бо одразу ж по поверненню з фронту, у грудні 1945-го влаштувався працювати режисером у Городнянський районний будинок культури.

У подружжя народилася ще одна донька – Олена. І коли їй виповнилося два роки, Тимофія Івановича направили працювати у Тернопільську область, Білобожницький район. Старша Оля тоді вже пішла до школи, тож подружжя вирішило не переривати навчальний процес дитини. Оля залишилась у Хрипівці у бабусі, а батьки й молодша сестра поїхали на Тернопільщину.

– Потім було нове призначення: тата перевели у Сосницю, – каже Ольга Тимофіївна. – А вже після Сосниці батьки з сестричкою повернулись у Хрипівку. Тато працював художнім керівником у районному будинку культури, а мама – у місцевому колгоспі. То вже був 1957 рік. Пам’ятаю, тато і вдома влаштовував театр. Твардовського всі твори знав на пам'ять. У репетиціях брала участь уся сім’я. Він жив своєю роботою, горів нею. Було, по селах театральні вистави влаштовували. Не вдавалось знайти транспорту, то вся трупа пішки йшла, декорації на собі несли. А мама була у них суфлером – під час вистав слідкувала за текстом, підказувала в разі якщо хтось із акторів забувався. Це ж скільки треба було мати горіння й запалу, щоб після важких колгоспних буднів ще йти разом з чоловіком та його колегами на другу, вечірню роботу.

Тимофія Буйного знали у кожному куточку Городнянщини. Ольга Тимофіївна розповідала, що коли вона народжувала свою першу доньку Оксану у міському пологовому відділенні, медсестра, побачивши, як батько приніс їй передачу, зробила великі очі: «То ви – донька того самого Тимофія Буйного?». А пізніше, як вже працювала нянечкою у дитячому садочку, старша колега Віра Борисівна зізналась: «Коли у будинку культури ставили п’єси і у них грав твій батько, кидали всю роботу і спішили дивитися театр. Він так талановито грав! Не грав, а жив на сцені».

На той час художня самодіяльність на Городнянщині була на високому рівні. І навіть обласні газети писали про те, що міський будинок культури славився на всю область добре організованою культурно-масовою роботою, і з цим пов’язувалось ім’я його художнього керівника Тимофія Буйного.

Окрім таланту затятого театрала, Тимофій Іванович мав ще одну пристрасть – малювання. Малювати почав ще працюючи у Сосниці. Там треба було для Будинку культури намалювати плакат, який зображував продаж парфумів з червоними маками. Портрет жінки з маками вразив усіх. Потім були власноруч намальовані декорації і вже тут, на Городнянщині.

Для себе ж, для душі Тимофій Іванович почав малювати вже у зрілому віці, коли мав онуків і навіть правнуків.

– Тато присвячував цьому своєму захопленню весь свій вільний час, – згадує Ольга Тимофіївна. – Купив фотоальбом Шишкіна і перемальовував його сюжети. Інколи створював і свої. Клав малюнки на фанері, на полотні, яке якимось чином наклеював на основу. Несподівано для нього самого на його картини з’явився великий попит. Люди почали замовляти й купувати їх на подарунки, для прикрашання стін кабінетів і осель. Продавав недорого, за символічну ціну. Більше дарував. Я навіть не знаю скільки картин він створив. Те, що бережеться у нашій родині – тільки маленька часточка його творчості.

Рамки для картин Тимофій Іванович теж виготовляв власноруч.

– Дідусь готував основу, а коли вона була ще м’яка, робив візерунки. Інколи брав мої заколочки для волосся з квітками, якось так прикладав їх, прикладав по рамі – і виходив чудернацький візерунок, – каже онука Тимофія Буйного Ірина. – Я пам’ятаю дідуся весь час з пензлем, перед полотном. Я любила розглядати його картини: на них оживали лебеді, олені, природа, дівчата у човнах на водоймах.

А ще Тимофій Іванович був знатним співбесідником. Скільки всього він знав! Скільки творів письменників і поетів цитував напам’ять! І все перемежовував посмішками й жартами. Слухаєш його і здається, що життя людини було цілком вислане квітами і усмішками. Але це далеко не так.

– Колись, коли тато поїхав у Київ виступати на якомусь конкурсі, трапилась непередбачувана зустріч, – каже Ольга Тимофіївна. – І там на сцені в акторі його колишній побратим упізнав. Прибіг за куліси, кульгаючи: «Санінструкторе, ти мене пам’ятаєш? Мені ж ногу відірвало в бою, на самій шкірі трималась. Ти тоді прямо на місці ампутацію провів і кровотечу спинив. Мене до шпиталю довезли. І я вижив дякуючи тобі. Хоч на протезі, зате живий!»

А у день, коли у Хрипівці прощались з Тимофієм Буйним, підійшов один з односельців, з якими теж санінструктор зустрівся на фронті під час бою. Розповів, що теж завдячує санінструктору Буйному життям, бо так зупинив кров і забинтував поранену ногу, що потім у шпиталі лікарі сказали: «Гарний товариш тобі ногу врятував. Якби він щось не так зробив – ноги б у тебе не було».

Стіни квартири, де живе Ольга Тимофіївна з чоловіком Володимиром, всі бережуть картини, намальовані її татом. Їх тут дуже багато – у кожній кімнаті. Є тут і портрет онучки Іри, намальований дідусем. І є вишивки його дружини Віри Іванівни, дбайливо оформлені у рамочки, зроблені Тимофієм Івановичем.

Добра пам'ять про хорошу і талановиту людину продовжує жити серед земляків – недаремно ж історія, згадана Тамарою Кржемінською, вилилась у спогади-розповідь. А ще більше пам’яті, вдячності і любові живе у родині, серед його картин, дітей, онуків і правнуків, кожен з яких несе у собі частинку талановитої душі Тимофія Буйного.