Драматична поема «Кочубеївна» Христини Алчевської: історія створення, батуринська тематика, цензура та доля рукопису у фондах бібліотеки.
Феномен родини Алчевських та творчий шлях Христини
Відома родина підприємців, меценатів і громадських діячів Алчевських виховала плеяду чудових талановитих дітей. Всі шестеро (двоє доньок і четверо синів) стали блискучими митцями проукраїнського спрямування. Не оминули ці таланти і гетьманської тематики. Сьогодні мова йтиме про молодшу доньку родини Алчевських – Христину Олексіївну і її поему «Кочубеївна» (1918), яка побачила світ лише у 1991 році у часописі Спілки письменників України «Березіль», що видається у Харкові.
Народилася Христина 16 березня 1882 року в родині промисловця Олексія Алчевського (засновника міста Алчевськ) в Харкові. Її мати – Христина Данилівна Алчевська-старша (родом з м. Борзна) – була видатним педагогом, організовувала недільні школи для малозабезпечених дітей.
Дуже рано, з 10 років, Христя почала творити в літературній царині. Її перші вірші й оповідання постали в рукописному журналі «Товариш». Відтоді вона не відкладає перо, удосконалюючи українську мову, водночас опановуючи складну техніку французького вірша.
Громадська та педагогічна діяльність
Щира любов до народу, прагнення служити в міру своїх сил і таланту боротьбі за краще майбутнє завжди були провідними в культурно-громадській діяльності та літературній творчості Х. Алчевської. Закінчивши 1902 року харківську Першу дівочу гімназію, Христина продовжує навчання на вчительських курсах у Сорбонні в Парижі. А вже за рік повертається додому й працює вчителькою французької мови в гімназії й одночасно – у недільній школі своєї матері, де, попри загальну заборону, читає учням українські книжки. Також працювала у видавничому комітеті Харківського товариства грамотності, навіть планувала створити новий підручник з української літератури для трудової школи.
З 1902 року Христина почала друкуватися в періодичних виданнях, літературно-художніх альманахах. А 1905-го надіслала до редакції київської газети «Боротьба» революційний марш, що починався словами «Гей, на бій, за нами встануть!». Рукопис потрапив до жандармерії, в будинку був проведений трус. Відтоді за Христею велося пильне спостереження.
Але вперта Христина продовжувала друкуватися в українських часописах «Літературно-науковий вісник», «Українська хата», «Рідний край» та інших. У цілому за своє недовге життя авторка створила до 4 тисяч творів. Її друзями за листуванням були Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Михайло Павлик, Василь Стефаник, Олександр Олесь.
Поетичний доробок та доба переслідувань
Її поетична спадщина досить велика. Лише за десять років, з 1907-го по 1917-й, вона опублікувала 11 збірок, серед них – «Туга за сонцем» (1907), «Сонце з-за хмар», «Пісня життя» (1910), «Вишневий цвіт» (1912), «Пісні серця і просторів», «Моєму краю» (1914), «Спомини» (1915), «Мандрівець» (1916) та інші. Остання, дванадцята, збірка вийшла 1922 року в польському місті Каліші, у таборі для інтернованих осіб. Мріяла видати Христина своє двотомне видання художніх творів, але радянське видання «Головполітпросвіта» відмовило в друку творів, натякаючи Христині на її дворянське походження.
Поема «Кочубеївна»: історія твору та батуринська тематика
Образ Мотрони Кочубей у поемі «Кочубеївна» чимось нагадує авторку, яка на час створення поеми і сама опинилася в скрутній життєвій ситуації внаслідок жорстоких політичних змін та трагічних сімейних обставин. Можливо, саме тому з такою трепетною ніжністю вона подає образ закоханої Мотрони і величного Гетьмана. Події твору відбуваються у гетьманській резиденції в Батурині: «Мовчить Батурин, Зорі миготять, Але в душі моїй нема спокою…»
Для Христини Алчевської (молодшої) Батурин був не просто географічною точкою, а символом найвищого піднесення та найбільшої трагедії української державності доби Мазепи, осередком високої культури та політичної волі, де вирішувалася доля України. Саме тому основні події її драматичної поеми «Кочубеївна» розгортаються на тлі батуринських подій.
Високим благородним словом описує почуття двох закоханих Христина. І тут, звісно, не обійшлося без цитування текстів листів, які фігурували у судовій справі В. Кочубея та І. Іскри (1708):
Вона чита: Моя ясненька зоре!
Цілую члонки любії твої
І разом з тим Твою прохаю Милость
Прислать коралі з шиєньки твої…
Згадується у творі і лиха мати Кочубеїха, яка не могла змиритися з «неправильними» почуттями доньки: «Геть з вільними думками! Донька така не може жити з нами!»
Титульна сторінка часопису«Березіль», №9 1991 р.
Головна ж відмінність подачі образу Мотрони від проімперських авторів (О. Пушкіна, Є. Аладьїна та інших) у тому, що у поемі «Кочубеївна» Алчевська вивела Мотрю не як пасивну жертву обставин, а як свідому героїню, чия любов до «апостола боротьби» Мазепи була нерозривно пов’язана з любов’ю до Батьківщини. У 1922 році Христя переробила текст поеми під лібрето майбутньої однойменної опери, музику для якої вже розпочав писати український композитор Валентин Костенко. На жаль, маховик більшовицьких/радянських репресій не дозволив двом митцям реалізувати задумане. Поема більше 70 років була заборонена для друку, лежала неопублікована у «спецхранах», а опера так і залишилася незавершеною, у чернетках.
Збереження спадщини та трагічний фінал
Щастя, що рукопис цього твору зберігся і наразі є частиною національної літературної спадщини, окрасою збірки Національної наукової бібліотеки ім. В. Вернадського. Разом з іншими рукописами авторки зберігається у фондах Х і ХХVІІ, а публікації Христі – у відділі бібліотечних зібрань і бібліотечних колекцій. Символічно, що саме у вересневому номері часопису «Березіль» на одному розвороті із проголошеною «Декларацією про Незалежність України» вперше опубліковано поему «Кочубеївна» стараннями дослідника спадщини мисткині, професора Харківського університету Олександра Юрченка.
Фрагмент часопису «Березіль», №9 1991 р.
Апогеєм злого року, який знищив велику українську родину Алчевських, стала трагічна смерть Христини. Самотня, без засобів до існування, вона загинула 95 років тому, 27 жовтня 1931 року, на 49-му році життя.
Наталія Сердюк, науковий співробітник Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця»
