Моя розмова з попутником із Росії відбулася за кілька місяців до вторгнення російських бойовиків на Схід України… Росіянин, як і інші його військові побратимі, переконаний, що загибель в Чечні бійців 104-го Гвардійського парашутно-десантного полку 76-ї Псковської дивізії повітряно-десантних військ сталася з великих прорахунків вищих чинів – військовиків-федералів…
У кожного своя зірка
Роса ложится на погоны,
Прижались мы к чужой земле.
Служить в десантном батальоне
Доверили тебе и мне.
Опять кого-то защищаем,
Бежим, стреляем и ползём.
Опять кому-то мы мешаем,
Опять чужой атаки ждём…
А я гляжу в ночное небо,
Ведь где-то там моя звезда.
Я кроме дома нигде не был
И девушек не целовал.
Как хочется домой добраться
И тихо в двери постучать.
Мне б только бы живым остаться
И друзей не потерять.
Мама, мама, помолись за меня —
Я вернусь к тебе не скоро.
И на этой линии огня
Я могу сгореть, как порох.
Таку пісню мені довелося почути в одному авто на російській автотрасі на шляху з Білорусі до Санкт-Петербургу. Водій великої вантажівки Микола, скориставшись тим, що я уважно слухав таку пісню, не заважав доти, поки я не запитав про те, хто її виконує. І хоча Микола сказав, що не відає хто автор цього музичного твору, але це вже не так було й принципово. В цьому я переконався дещо пізніше. Головне – незвичність у почутому.
«Ти знаєш, ? продовжував вголос розмірковувати водій фури, ? усі телеканали тільки й знають як показувати постійно попсу усіляку, а де серед знайомих не буваю, ось такі пісні все частіше звучать… Для вас, українців, війна закінчилася з Афганістаном, а у нас вона продовжується. По нашому тєліку ніколи не почуєш пісень, записи яких чи не в кожній сім’ї є – і то немов інша Росія… Он у мене братєнік рідний молодший пропав безвісти – служив в Чечні. А мій однокласник двома роками раніше теж там служив, так інвалідом залишився на все життя, ноги на міні повідривало. А однокласник в Псковській десантурі служив – загинув в Чечні… Я теж там ніс службу, але мене, слава Богу, минула біда, але хіба можна те все забути?»
За хвилину водій зупинив автомобіль на узбіччі. Але перед тим, як вийти з нього, він на хвилину схилив голову на передпліччя, які знаходилися на кермі авто. А вже, коли вийшов з кабіни, очі цього мужнього двадцятивосьмирічного чоловіка відблискували слізьми…
Микола багато чого розповідав… Серед всього іншого говорили ми у дальній дорозі не лише про Чечню, а й Афганістан. З’ясувалося, батько водія-попутника ніс військову службу колись, ще в Радянській армії, саме в цій країні. Але цього разу мова не про далекий Афганістан.
Історія з дійсності
Я хочу рассказать вам историю
О Серёге, что был дружбаном.
Как гоняли с ним по околицам,
Пели песни, пугали ворон.
Вместе в армию нас призывали,
Вместе в Грозный колонной вошли,
Но тогда ничего мы не знали,
Что нас ждало ещё на пути.
В Новый год нас забросили в город,
Приказали идти напролом.
До костей пробирал лютый холод,
И опасность таил каждый дом.
Как хотелось тогда домой к маме,
Крепко к сердцу родную прижать...
Только взрывы мечту прерывали.
Не хотелось нам всем умирать…
Помню, как из горящего танка
Ты меня на руках выносил.
Стиснув зубы, забыв о ранении,
Ты тащил, выбиваясь из сил.
А снаряды свистели как ветер,
И не было страху конца.
Пуля в сердце твоё угодила,
И улыбка исчезла с лица.
Очень часто в кругу собираясь,
И всё так же по-братски любя,
За спасителя, за героя,
Поднимаю я тост за тебя!
Як розповів Микола, по російському телебаченню не тільки не демонструють пісень, які складає народ, а й багато іншої інформації. Його, як і багато інших співвітчизників, й досі не залишає питання, наприклад, загибелі в Чечні усієї десантної роти зі Псковської дивізії…
Про цю трагічну подію в історії Росії офіційні владники країни мовчать, як і про інші серйозні прорахунки участі військовиків в операціях, по-іншому, війни на Кавказі. Росіяни, за словами мого подорожнього співбесідника, весь час все більше і більше запитують: за що гинуть на кавказькій війні молоді росіяни? «Про те, що гинуть і молоді здорові чеченці теж у війні, і рубці на серцях їхніх матерів так само залишаються, як і в наших, російських матерів, ? виговорив Микола, ? якось не усвідомлюєш там – розцінюєш їх як запеклих ворогів, і лише потім, вже через роки, розумієш і приходиш до неоднозначної оцінки, тверезо оцінюєш ситуацію минувшини».
Ветер потянется с гор, так потихоньку.
Солнце согрело лицо, как-то легонько.
Там, где стоял старый дом, только руины.
Рядом, согнувшись, старик, тронул седины.
Ночью случайный заряд рядом взорвался,
Жить поседевший старик чудом остался.
Но, не проснувшись, лежат дочка и внуки,
Рвут клочья белых волос старые руки.
Вся его долгая жизнь только работа.
Вся его трудная жизнь только заботы.
Здесь не стареют одни синие горы,
Думал последние дни встретит не скоро.
Старое вынув ружьё, тихо побрёл он,
Где-то звучали вдали смех, разговоры.
За деревянным мостом вьётся дорога,
Танки тянулись по ней в линию строго.
Встал на дороге старик, вскинув винтовку,
Руки держали её как-то неловко.
Парень какой-то кричал, вылез из танка,
И разрядил автомат, весь, без остатка.
Танки спешили вперёд в линию строго,
Солнце за гору ушло, вьётся дорога.
Сколько ещё впереди мирных околиц,
Кто-то сказал из солдат: «Чокнутый горец».
Бій у гірській ущелині
В той день, після запеклого і жорсткого бою біля Шатоя в Чечні, федеральне командування відрапортувало Президенту Російської Федерації Володимиру Путіну про успішне взяття цього населеного пункту. Все виглядало так, ніби «чеченський опір» на Північному Кавказі остаточно зламано. А згодом Москву проінформували про те, що протягом трьох тижнів будуть проводитися операції по знищенню «бандитів», які втекли від російських десантників. Однак ті, хто приймав участь у цій операції з боку «федералів» і залишився живим, впевнений Микола ? водій рефрижератора «Volvo», який воював теж в тій точці, надана в російську столицю інформація абсолютно не розкривала об'єктивної картини того, що відбулося в ті лютневі дні.
Микола, як і інші його військові побратимі, переконаний, що загибель бійців 104-го Гвардійського парашутно-десантного полку 76-ї Псковської дивізії повітряно-десантних військ сталася з великих прорахунків вищих чинів – військовиків-федералів. Об’єктивна картина подій, які відбувалися наприкінці лютого, офіційною версією була викривлена, інтерпретувалася як комусь забажалося.
Командири, які перебували подалі від епіцентру подій в Аргунській ущелині приймаючи об’єктивну інформацію з «гарячого» місця, продовжували спотворювати дійсність при повідомленні в центр, показуючи нібито всі шляхи противника контрольовані і перекриті. Насправді ж для нейтралізації ворога катастрофічно не вистачало сил і засобів…
Он из дома попал на войну в девятнадцать,
Сероглазый весёлый такой мальчуган,
Он еще ведь совсем не умел целоваться,
И не думал, не знал, что же ждёт его там.
А потом первый бой и тяжелая рана
И над ним бородатые лица одни.
Ну а в эту минуту, наверное, мама
У иконы просила: «Господь, сохрани!».
Потащили его по землице далёкой,
А он этой же ночью под утро сбежал.
Но поймали его, били долго, жестоко,
И он несколько дней без сознанья лежал.
Через день он опять убежал из ущелья,
Его выдала алая кровь на снегу.
Ну а мать всё просила у Бога прощения,
И шептала: «Сынок, без тебя не могу».
В него долго у камня большого стреляли,
Пули бились в скалу над его головой.
Только вспухшие губы мальчишки молчали,
И кровавое солнце легло за горой…
Хроніка бою
Зі слів водія-десантника, Хаттаб обрав просту, але ефективну тактику: провівши розвідку боїв, він мав намір опробувати найбільш слабкі місця, а потім, навалившись усією масою, вирватися з ущелини. І коли «моджахеди» пішли напролом, першими удар прийняли десантники 3-ї роти. Вони зайняли висоти в п'яти кілометрах східніше Улус-Керта. Загони Хаттаба безуспішно намагалися пробитися через грамотно організовану систему вогню і відступили, несучи значні втрати.
Та ситуація, все ж таки, зважаючи на значну перевагу ворога росіян, почала змінюватися. «Треба мати на увазі, що Аргуньска ущелина – це не одна точка в кілька метрів, вона має протяжність більше 30-ти кілометрів, ? розповідає десантник Микола. – А таке враження складалося, що деякі командири, які знаходилися «десь там» ? у штабних верхівках, цю ущелину сприймали, як місце на долоні. Срава в тому, що та підмога, яку нам кинули, були, переважно, з «зелених» братішек, які ще не були навчені гірській війні. Та що так говорити? Навіть на карті можна нарахувати в цьому районі більше двох десятків шляхів. А скільки тих, які на картах не визначені зовсім? Щоб блокувати кожну таку стежку, потрібно задіяти вояків з роту а й то й більше. Тими силами, які були в ущелині, не те що знищити, але надійно блокувати прорив банди не могли, а відтак контроль над розгалуженою незнайомою гірською системою взяти не можна було».
Вы о нас не прочтете в газетах ни строчки
И экран голубой не расскажет о нас
Мы обычные парни – батальона разведки
И «Летучие Мыши» называют здесь нас.
Пусть простят нам родные; что мы редко им пишем
Нам порой не до писем; да и что тут писать?
Жив, здоров, все нормально – у меня все в порядке
Ты прости, дорогая, что опять нужно ждать.
И никто не узнает, как нам больно бывает.
Что порою не в силах мы кому-то помочь,
Но уходят тут группы батальона спецназа
Крепко сжав автоматы, растворяяся в ночь.
Десантники вирушили в дорогу ще коли було темно. Їм належало за кілька годин зробити п'ятнадцятикилометровий марш-кидок у заданий квадрат і розбити новий базовий табір. Йшли з повним бойовим викладенням. На озброєнні у них була тільки стрілецька зброя і гранатомети. На собі тягли воду, продовольство, намети і пічки-буржуйки, без яких взимку в горах просто не вижити. За розрахунками, підрозділ розтягнувся на 5-6 кілометрів, в час проходили не більше кілометра. І ще. Десантники йшли на висоту відразу ж після складного кидка за маршрутом Домбай-Арзи, тобто без повноцінного відпочинку. Для вертолітного десанту можливостей приземлитися у цей квадрат не було, оскільки повітряна розвідка не виявила в гірській лісовій місцевості жодного відповідного майданчика.
«Десантники йшли на межі своїх фізичних сил ? це факт, який ніхто не зможе заперечити, ? розповідає Микола. ? Командування запізнилося з рішенням перекинути 6-ю роту на Істи-Корд, а потім, схаменувшись, поставило нездійсненні терміни. Ще до сходу сонця друга рота 104-го Гвардійського парашутно-десантного полку, посилена взводом і двома групами розвідки, була у мети…»
90 десантників, на перешийку в 200 метрів, перегородили шлях двохтисячному угрупованню Хаттаба. Але, як потім з'ясувалося, першими виявили противника все-таки чеченці ...
Я письмо напишу, и оставлю в кармане,
И с тоскою взгляну на закат, что в тумане.
Вот уже сколько дней отменили полёты,
Значит, с почтой уже не придут самолёты.
Здесь, в чеченских горах мы встречаем рассветы,
Каждый день от родных ждём в конвертах приветы.
Лишь прикрою глаза — вижу милые лица,
Только часто приходится на погоду мне злиться.
Винтокрылая птица не пробьётся в тумане
И письмо не возьмёт, что хранится в кармане,
От дождя потекут, заплачут страницы,
Как тогда на вокзале у любимой ресницы…
Противників розділяли десятки метрів. «За лічені секунди за допомогою гранат багато чеченців були знищені, ? продовжував свою розповідь Микола. ? Але вслід за цим ринули десятки «моджахедів».
Розвідники з пораненими на плечах відійшли до головних сил, і роті з ходу довелося прийняти зустрічний бій. Поки розвідники могли стримувати натиск чеченців, командир батальйону вирішив закріпитися на порослою лісом висоті і не дати чеченцям можливості вийти із заблокованої ущелини.
«Перед початком штурму хаттабівські польові командири вийшли по рації на комбата десантників і запропонували йому пропустити« моджахедів:«Нас тут разів у десять більше. Подумай, командире, чи варто ризикувати людьми? Ніч, туман ? ніхто не помітить ... ». Що відповів комбат, не важко уявити. Після цих «переговорів» бандити обрушили на позиції десантників шквал вогню з мінометів і гранатометів. До опівночі бій досяг найвищого напруження». Гвардійці не здригнулися, хоча противник перевершував їх більш ніж в 20 разів. За словами Миколи, чеченці просунулися до позицій на кидок гранати. На деяких ділянках десантники зійшлися в рукопашному бою. Одним з перших в 6-й роті загинув її командир ? куля снайпера потрапила йому в шию…
Скамейка, крест, обложена могила
И надпись пацана «Родился и погиб».
Без трех недель ему ведь 20 только было ?
Теперь в земле «Груз 200» из Чечни.
Стоит комбат и проклинает это время,
Ведь слишком часто стали провожать
В последний путь, кого взорвали, кто застрелян
В последний раз над гробом помолчать.
В прибывающий поезд не нужен билет
И уже обнимаю с разбега
Ветерана с войны девятнадцати лет
В начале двадцять первого века.
Он мальчишка лицом,
Он со мной как с отцом,
По жилому шагает Арбату.
Нам удобней пешком,
Он был лучшим дружком
Моему не пришедшему брату.
И сказал он в тоске:
"Как красиво в Москве,
И куда ни взгляни — пьедесталы,
Пьедесталы подряд, ну а там для ребят
Только скалы, одни только скалы…
Як відомо, саме в ті дні, коли чеченці знищили кілька десятків російських десантників, Росія переживала іншу трагедію ? в Чечні загинули 20 бійців ОМОНу з Сергієва Посада. «Військове командування побоялося по телебаченню оголосити одночасно про ОМОН і десантників, ? висловив точку зору багатьох росіян Микола-десантник. – Втрати були дуже великими…»
2 серпня Росія відзначає річницю Повітряно-десантних військ.
У цей день Володимир Путін приїхав у 76-ту дивізію ВДВ,розквартированій у Пскові, щоб віддати данину пам’яті героям-десантникам 6-ї роти, яка полягла в Аргунській ущелині в Чечні. Зустрівшись з воїнами та сім’ями загиблих, президент вперше, як розповідає Микола з Росії,за стільки років безпринципної й безглуздої російської політики на Північному Кавказі публічно приніс покаяння перед людьми і відкрито визнав провину Кремля «за грубі прорахунки, які доводиться оплачувати життям російських солдат
Спасибі, панове президенте!
Дуже відома в Росії естрадна група з колишніх десантників, які воювали в Афганістані (чи не тому має назву «Голубые береты») і яка розпочинала свою музичну кар’єру ще в роки Радянського Союзу випустила в світ музичний твір, який має назву «Спасибо, господин Президент». Звісно, цю пісню ніхто з росіян по телебаченню не побачить і по радіо не почує, лише в записах.
Спасибо Господин президент
За мертвые пустые глаза
За то, что теперь можно все
А жить нельзя.
Спасибо за обещанный рай
Ни нам, ни нашим детям, ни внукам.
Но жаль, что привыкнут они
К обманчивым звукам.
Спасибо вам за нищих в метро,
За грязную серость Москвы.
За то, что огромным базаром
Нас сделали вы.
За проданную доллару Русь,
За страх перед завтрашним днем.
За то, что живем мы в канаве
Наполненой злом.
За русских, что оставили вы,
Которых теперь гонят вон.
За жен офицерских в Сибирь
Земной Вам поклон.
За цены, что бьют наотмашь
По нищим больным старикам.
За жизнь, что смеется над нами ?
Спасибо вам…
Жахливе відлуння
Сьогодні Росія ? на межі нового лихоліття. Путін зі своїми кремлівськими «воєводами» вже воює «своїми» росіянами на території нашої держави. Чи не стане Україна для них новою війною, яка принесе в домівки розпач і горе? Українські матері вже зазнали через путінські ворожі устремління непомірних втрат. Слізьми оплакують вони своїх синів та чоловіків. А хто залікує рани покалічених молодих людей, хто відповість за їх зіпсовані долі? Ти чуєш, сволота Путін! Зупинись! Бо покарає тебе небесна сила за невинну кров, яку ти розв’язав поки що в Україні заради своїх амбітно-шизофренічних планів.
Сергій ВІТЕР, м.Чернігів
В публікації використані тексти музичних творів Сергія Ноябрьського, Олександра Маршала, Павла Проскуріна, групи «Голубые береты», а також невідомих авторів.
