Вийшов № 13 , за 11 липня, обласної літературно-мистецької газети «Струна», що виходить другий рік і засновником та редактором якої є Петро Антоненко, котрий видає і газету «Світ-інфо».
Тема війни, зокрема, нищення російськими агресорами, заподіяні у сфері культури. духовності, – в публікації «Війна Росії проти України, світу, культури, духовності».
В літературно-мистецькій панорамі області йдеться, зокрема, про вихід нових книг, театральні прем`єри, виставки.
Як завжди, широко представлені літератори Чернігівщини. Надруковано оповідання Віталія Коржа, Петра Дідовича, Петра Антоненка, вірші Ірини Кулаковської, Олени Терещенко, а також Наталки Фурси, біографія і творчість якої пов`язані з нашим краєм.
В газеті розповідь про знищеного комуністичним режимом чернігівського поета Аркадія Казку.
Письменник, літературознавець з Києва Олександер Шугай розповідає про непросту життєву і творчу долю талановитої, покійної поетеси з Прилук Олени Шульги.
Продовжується публікація книги письменника і краєзнавця Володимира Сапона «Меди і полини історії». Також в газеті розповіді про життя і творчість художників Леоніда Могучова (Чернігів), Сергія Бондаря (Прилуччина).
Світова література: оповідання О. Генрі (США), Карела Чапека (Чехія), розповіді про письменників Марію Домбровську (Польща), Фенімора Купера (США), королеву детективу Агату Крісті (Англія). Друкуються цитати Махатми Ганді (Індія), Хорхе Луїса Борхеса (Аргентина), Яніни Іпохорської (Польща).
В рубриці «Діаспора» – розповідь про знаменитий роман Івана Багряного «Тигролови», про його автора, а також друкується перша глава роману. Надруковано продовження книги Валерія Шевчука «Із вершин та низин» – цікаве про українських письменників. Нелегка доля українських мистецьких скарбів – тема публікацій «Мистецтво у полоні» та «Більшість сакральних святинь Княжої України-Русі вивезено в Росію». Приверне увагу і публікація «Кар`єра Никодима Дизми» – популярний польський роман і серіал».
В постійній рубриці «Золотий фонд української естради» – стаття «Богдан Весоловський: класик міжвоєнної української естради».
Новий номер газети «Струна», як і попередні, розміщений в Інтернеті, на сайті газети «Світ-інфо». Обидві газети можна придбати в Чернігівському Культурно-мистецькому центрі «Інтермеццо» (вул. Шевченка, 9). Також з новим випуском газети ви можете ознайомитися безпосередньо тут: газета «СТРУНА»,№13
ЩЕДРИЙ ВЕЧІР.
Оповідання з газетного номера
Чи то справді так було, чи з роками все здається таким, яким ми хочемо, але пам’ятаю: в цю ніч на чотирнадцяте січня завжди була казково тиха погода. Як би не лютувала напередодні хвища, до ночі сніги влягались у височезні химерні буркуни, небо засівалось ясними зорями, над селом залягала тиша.
За старим календарем це була новорічна ніч. Чотири рази на рік ми, дітвора, могли ходити по хатах і вітати добрих людей зі святами, одержуючи скромні подарунки. Перше таке свято, колядки, минуло шість днів тому. До весняного христування було ще далеченько. А тут збіглось аж двоє свят: увечері щедрівки, на ранок – засівання.
Чи вірили ми в бога? Навряд. Ще малюками, плутаючись під ногами дорослих у церкві, ми сприймали все довкола за якусь урочисту і трохи страшнувату казку. Останні кілька років
церква у нашому селі взагалі була закрита, запущена і вже не викликала такого остраху. Ще пізніше, в старших класах та інститутах, нам розкажуть, що колядки та щедрівки – древні народні свята, а церква лише спритно прибрала їх до рук.
Але тоді нам було не до цих високих міркувань. Знали одне: щедрувати хочеться, а не можна. Вчителі забороняють. Особливо наша завуч, Дарія Макарівна. Вдень вона викладала фізику, а вечорами приходила з лозиною до клубу і розганяла по хатах рано подорослілих старшокласників.
І все ж, хоч ми боялися Дарії Макарівни більше, ніж бога і всіх святих разом узятих, знали точно: цього вечора вдома не сидітимемо.
Правда, уже третій рік наша дружна ватага – шестеро хлопців з одного кутка села — дивилася на щедрувальників звисока. Бо ми «водили козу».
«Водити козу» – це вам не проспівати під дверима нехитру щедрівку. До цієї справи ми готувалися зарані. «Козою» був Вася, найстарший з нас. У його класі було всього шість чоловік,
бо народилися вони в сорок п’ятому. Головне – гарно вбрати «козу».
Вася вдягав вивернутого кожуха, на лице натягував вільце, тобто маску з рогами, обмотаними кольоровим папером. Ззаду, з-під кожуха, стирчав барвистий хвіст із загнутої лозини, теж обкрученої папірцями.
Решта вирушали у своєму звичному вбранні: куцих ватяних піджаках з облізлими комірами, підшитих валянках, бурках з глибоченними колошами, заячих шапках-вушанках.
…Тісним табунцем вийшли ми з нашої хати на вузьку, переметену глибокими буркунами вулицю. Посеред неї вився слід від саней, а в ньому – протоптана за день стежка. Десь поза хатами, на сусідніх вулицях, уже лунали щедрівки. Перегукувалися собаки.
–Можна з козою?! – постукавши у двері першої хати, якомога гучніше басує котрийсь з нас. Ввалюємось у сіни, на ходу оббиваючи сніг. Хтось намацує закрутку на дверях, і «коза» зі своїм почтом далі ввалюється в хату.
У хаті – благодать. Прямо біля порогу гаряче дихає піч, в якій весело потріскують солома і хмиз. Господиня, тітка Маня, молода розпашіла жінка, смажить млинці. Рум’яні, пухкі, вони
шкварчать у салі на розпеченій сковорідці.
Але час і за роботу. Вася вискакує на середину хати і починає тупцювати під пісеньку, яку ми заводимо у п’ять голосів:
«Добрий вечір вам,
чесним господам!
Ми не самі йдем,
ми козу ведем».
Чоловік тітки Мані сидить на лаві коло столу і в такт пісні гупає чоботом об долівку. Двоє дітей з припічка уважно спостерігають за «козою».
А коли Вася, заради сміху, наставляє роги й плигає на дітлахів, ті, весело запищавши, шмигають на піч.
«Позолотіть козі роги!» – дружно крикнули ми останній рядок пісеньки. Тітка Маня вручила нашому скарбникові кілька зім’ятих карбованців і дала кожному з нас по гарячому
млинцю. Повагом розпрощавшись, виходимо з хати.
Далі по вулиці живе дід Павло. Колись він працював волосним писарем, рахівником у кооперації, вчителював у лікнепі. Дід Павло інколи давав мені почитати гарну книгу. У бога
він принципово не вірив, і на покуті у нього висіли портрети Маркса, Леніна і Шевченка.
Як завжди в цей вечір, дід був зодягнутий у свій парадний кітель і білу сорочку.
Пісню про козу дід Павло вислухав дуже уважно, склавши сухі руки на колінах і насупивши брови. Мабуть, не вловив особливої фальші, бо подобрішав, схвально крякнув і дістав зі столу десятку – гроші для нас нечувані.
В наступній хаті наше «Можна з козою?!», видно, не почули, інакше б нас не впустили. Ми й самі, ввалившись у хату наугад, ладні були втекти.
За столом, поруч з господинею, тіткою Мотрею, сидів вічно насуплений фермівський конюх дядько Василь.
Ми, звісно, чули, що він «ходить» до тітки Мотрі. А чоловік її, напевно, зараз десь п’яний никає по селу.
Сяк-так відспівавши «козячу» пісню, ми одержали троячку і швидко вибралися з хати. Я почув, як дядько Василь бурчав у сінях: «Носить їх тут нечиста сила. А ти б двері замкнула. Напатякають Миколі».
«Хай він здохне, кровопивця, п’яниця нещасний», одрізала тітка Мотря.
А оту хату ми обминали і вдень. Жив тут дід, якого ми не знали толком, як і звуть. Працював усе життя пічником і кажуть: у війну добре нажився, тягаючи всяке добро з міста, з розбомблених складів і магазинів. Жив удівцем, відлюдьком, майже завжди ходив у одній і тій же затертій куфайці і, здається, зроду нічого не купував у магазинах. Жодна сила не занесла б нас у його хату.
Зате в наступній хаті нас чекали.
Тітка Ганна, прибрана в білу в горошок кофту і чорну спідницю, радо стрічала нас на порозі:
– Заходьте, заходьте, дітки.
Потім вона сіла на лаву, під портретами вбитих на війні чоловіка й сина, і нерухомо, як свята на іконі, дивилась на нашу веселу «козу», на розчервонілі з морозу обличчя. Вона тихо плакала.
Пісня скінчилась. Вася прибився до гурту, і ми якийсь час тихо стояли в порогах. Затим тітка Ганна змахнула сльозу, заметушилась:
– Ой, господи, що ж це я. Ну, спасибі, дітки. Ось грошей трохи. А то ще до столу сідайте. Голодні, либонь?
До столу, звісно, в такому ділі сідати не випадало. Як виходили, тітка Ганна затримала мене у дверях:
– Скільки це тобі років?
– Дванадцять, – кажу здивовано.
– А моєму Вані дев’ятнадцять. Він колись теж з козою любив ходити…
На тітчині очі знову навернулися сльози. Я знав, що її Йвана вбито на Дніпрі, за тиждень по тому, як забрали на війну.
Вихопившись надвір, я побіг здоганяти хлопців. Щедрий вечір тривав.
По вулиці тепло світилися вогні хат.
Там на нас чекали люди, кожна зустріч з якими залишала свій слід в наших дитячих душах.
1980 р.
Петро Антоненко, м.Чернігів
