Люди найбільше виявляють себе в екстремальних обставинах – цю істину цілком підтвердили чернігівці Альона та Євгеній Боднарські. До війни вони вели звичне життя, працювали та піклувалися про трьох своїх дітлахів. Євгеній був приватним підприємцем, торгував люстрами...
Все змінилося 24 лютого, коли подружжя стало волонтерами та постійно, щодня, під шаленими обстрілами, допомагало нашим бійцям, згуртувавши довкола себе понад 25 небайдужих однодумців. Вони робили буквально неможливе, доставляючи вкрай важливі ліки, продукти, одяг, взуття та все найнеобхідніше… У них був свій фронт, і вони самовіддано трудилися в рідному Чернігові, оточеному загарбниками.
Вони завітали до редакції втрьох – зі своїм улюбленим, таким симпатичним собакою, якого назвали Байрактаром.
– Коли почалася війна, одна жіночка просто кинула напризволяще свій собачий притулок, а там же нещодавно народилися кумедні, милі цуценята, – розповідає Євгеній. – Я тільки-но поглянув, і вже просто не міг піти додому з порожніми руками. Власне, у нас і до цього було чотири собаки, однак тепер маємо п’ятого песика. Ця порода називається померанський шпіц. Він у нас – як синочок. Звичайно, щоразу Байрактаром ми його не називаємо – ласкаво кличемо Байріком.
– Будь ласка, розкажіть, як ви жили до війни? Скільки вам років? Ким працювали? Хто ваші батьки?
– Ми – корінні чернігівці, – говорить Альона. – Мені – 33 роки, а Жені – 31. На жаль, мої батьки рано померли. Пам’ятаю, тато був будівельником, а мама працювала прядильницею на нашому камвольно-суконному комбінаті. Я навчалася в Харківському медичному університеті…
– А мої батьки – підприємці, розповідає Євгеній. – Мама з перших днів війна також стала волонтеркою. Вона мешкала в школі № 18, на Подусівці, допомагала бійцям та цивільним. Матуся була там, коли в школу влучила ворожа бомба. Я теж знаходився неподалік і одразу ж кинувся туди. Це був жах! Мама дивом не постраждала, залишилася живою. Але уявіть собі її стан, коли вона розгрібала тамтешні завали й витягувала звідти небіжчиків... А це були майже всі її знайомі люди! Дивимося: кросівка валяється, а де господар цього черевика? А він, виявляється, висить мертвий… Справжнісіньке пекло! Все – в крові, вікна вибиті. Ніколи не забуду, досі все це стоїть перед очима...
Втім, моя матінка – дуже мужня жінка: після такої жахливої трагедії, все ж залишилася жити в розбомбленій школі й далі самовіддано трудитися волонтеркою. Її звати Ольга Олегівна, і я щиро, від усієї душі, пишаюся нею! Втім, вона – дуже скромна жінка: вважає, що просто виконувала свою справу – робила те, що могла, старалася бути потрібною в той страшний час…
– А як ви взагалі стали волонтерами?
– Відверто кажучи, ми нічого не планували наперед, адже зовсім не готувалися до війни, – пояснює Альона. – 24 лютого на світанку подзвонив приятель Жені та сказав, що почалася війна і росіяни обстрілюють Україну, зокрема й Чернігівщину. Ми були приголомшені, спочатку просто не могли таке усвідомити! Пам’ятаю, я тоді похапцем набирала воду в каструлі, Женя одразу ж поїхав на заправку, де була величезна черга…
– Хоча за тиждень до цього, – каже Євгеній, – моя рідна сестра, котра мешкає в Польщі, в Кракові, дзвонила нам і запрошувала приїздити до них, попереджала, що скоро росія нападе на Україну і тут буде повномасштабна війна. Але, чесно, ми з Альоною взагалі не могли в це повірити!
Власне, у нас є магазин «Люстри-бра» на вулиці Мстиславській, 25. Це – родинний бізнес. Магазин знаходиться в підвальному приміщенні, працює вже 14 років. Тобто мешканці знають, довіряють нам… І з перших днів війни ми почали тут допомагати військом та цивільним. Не могли сидіти, склавши руки, хотілося реально щось робити та й була така дуже нагальна потреба! І ми подумали: хто ж, як не ми?! Спочатку до нас звернулися з лікарень – їм були потрібні перев’язочні матеріали…
Ми наразі розмістили інформацію в соціальних мережах, що збираємо допомогу для наших бійців, захисників Чернігова, вказали адресу, й багато жителів одразу відгукнулися – привозили найнеобхідніше: продукти, одяг, різноманітні товари, медикаменти, кошти перераховували. Це були невеликі суми, але від щирого серця. Буквально всі знайомі допомагали одне одному та підтримували, як могли! Мама теж стала волонтеркою, й тато, Олександр Анатолійович, також нас підтримав.
– Військові просто зверталися до нас і говорили, що їм потрібно, і ми старалися виконати всі їхні замовлення, – розповідає Альона. – Ми увесь час щось діставали: сигарети, перев’язувальні матеріали, зеленку, рушники… А ще, звісно, продукти – консервацію, печиво, солодощі, воду в п’ятилітрових пляшках… Всього неможливо навіть перелічити! Допомагали за магазином робити «Коктейлі Молотова» проти ворожих танків… А потім довкола нас об’єдналися понад 25 людей, які постійно допомагали: одні готували їжу для військових, інші возили все, що потрібно, на блокпости, Настя відповідала за медицину – діставала медикаменти.
Немало доброго зробила і Люда Єфименко, власниця трьох магазинів «Воєнторг». Вона передавала для бійців одяг, взуття, теплу білизну, хоча у неї – кредит на 700 тисяч доларів, взяла до війни. Однак, розумієте, людина переймалася, що наші хлопці мерзнуть, тому не можна зволікати, а все треба робити дуже швидко!
Ще один наш чудовий друг, Ігор Борисович, у якого – свій магазин на вулиці Мазепи, давав кепки, шапки. Також діставали балаклави, футболки та спортивні брюки, термобілизну, каремати і спальники, а ще – інвалідні візки, милиці, ковдри, матраци, «буржуйки», мобільні телефони й сім-карти; цукор, масло, борошно та пельмені… Нашим бійцям так подобалися пельмені, що вони постійно їх нахвалювали! Ще м’ясо маринували, тушили та смажили… Рибу роздавали… Звісно, привозили хліб, якось роздали аж дві тонни – всім бажаючим. Готували й вареники – Женя носив їх танкістам... у п’ятилітрових відрах, мало не на ходу закидав на танки і пояснював жестами, що це – харчі, а то ще хтось міг раптом подумати, що міни якісь, – посміхається. – І дітям військових, як могли, допомагали…
Тому ми з Женею тоді починали крутитися буквально з сьомої ранку, і все це щодня тривало до комендантського часу – по суті, без перепочинку… А як же інакше?! Всі знали – про нас, військові та мешканці, отож постійно зверталися… Наприклад, стало надзвичайно скрутно з сигаретами, тож бійці нас жартома просили: «Будь ласка, дайте хоча б щось, а то ми всі тут просто скуримо одне одного».
– Тобто волонтерами на війні стали звичайні люди, мешканці?
– Так. Діставали запальнички, шкарпетки, пояси, а також гуманітарку для цивільних – памперси, дитяче харчування… – пригадує Євгеній. – Коли рашисти відступили й нарешті закінчилися обстріли, ми багато гуманітарки роздали! Перший місяць блокади ми трудилися самотужки, далі зверталися до різних організацій, що ось ми такі є, волонтери, допомагаємо військовим... Відгукнулася Ніна Леміш, перший заступник голови обласної ради, вона нас підтримала, реально допомогла.
Наші аптеки під час ворожої блокади один час майже не працювали… То ми, скажімо, дізналися, де мешкає працівник аптеки, звернулися до нього. Він прийшов, відчинив приміщення своїм ключем, і ми придбали ліки на 90 тисяч гривень. Це було вкрай важливо! Ми діставали навіть інсулін, бо люди дуже просили – для декого це було просто життєво необхідно, і ми старалися. Розумієте, навіть десь аптека працювала, але хто про це знав? Світла, зв’язку не було. Довкола – пекельні обстріли. І як людині похилого віку навіть дійти до тієї аптеки? Та й пораненим дуже ліки були потрібні!
А ми моталися скрізь, буквально під осколками, і це – не якась кіношна страшилка, а реальне життя, адже ми, по суті, щомиті могли загинути. Однак про таке намагалися не думати, головне, щоб Чернігів вистояв, не скорився лютим загарбникам.
У наших сусідів був до війни спортзал, тож вони його нам надали для гуманітарки. З одного боку там було бомбосховище, укриття, там люди жили й ночували. А з іншого – різноманітна допомога. Ми все впорядкували, чітко знали, де що у нас лежить. Окремо зберігалися продукти, окремо – ліки, далі – речі. У нас були комірники – Рома, два Саші, допомагали Лариса й Олена…
Дівчата вишивали, виготовляли такі нашивки на одяг – «Добрий вечір, ми – з України!» та про «Руський корабель…», котрі користувалися великим попитом. Одні все вантажили, інші розвозили… Знайшли дівчат із медичною освітою – Машу, Світлану, Олю, які нам теж допомагали. Віталій домовлявся щодо медикаментів…
А знаєте актора Сергія Лефора? Він знімався, наприклад, у фільмі про війну 2014-го «Позивний «Бандерас». У його персонажа там був позивний «Говерла». То Сергій теж узяв собі цей позивний. Він був волонтером, тепер захищає Україну від окупантів. Його дружина Анастасія Кузук працювала в театрі, а стала волонтеркою, займалася медпрепаратами…
Тобто волонтери – це не кілька людей, а велика мережа. І без них було б просто неможливо воювати і в 2014-му, і зараз. Я, звісно, знав про наших мужніх волонтерів, котрі багато разів, ризикуючи життям, їздили на Донбас, захоплювався ними, але тоді навіть подумати не міг, що настане час, і я сам стану волонтером разом із дружиною та батьками! Все відбулося зненацька, це було таке загальне душевне та патріотичне піднесення, покликання.
Ми ж не думали тоді про власні статки чи винагороди, про якусь славу, бо навіть не знали, чи взагалі виживемо в отому всьому жахітті, яке коїлося довкола… Не могли вчинити інакше, адже розуміли, що це – дуже потрібно та важливо! Може, я зараз занадто пафосно говорю, однак саме так і було – необхідно було рятувати рідне місто.
І я переконаний, що, під час ворожої блокади Чернігова, героями стали не лише наші звитяжні бійці, які боронять Україну, а й прості, звичайні люди – медики, комунальники, волонтери та мешканці, котрі в усьому допомагали військовим. Взагалі ж, на Чернігівщині люди з великою повагою, довірою та любов’ю ставляться до наших бійців. Авторитет ЗСУ – дуже високий! І це – та реальна підтримка, яка необхідна українській армії. Наші вояки постійно відчувають, що вони – справді, вдома, захищають свою землю від ненависної російської орди, яка вдерлася, щоб знищити наш волелюбний народ.
– Зараз, попри війну, життя в Чернігові поступово налагоджується. Вже з’явилися вода, світло та Інтернет, їздять маршрутки й тролейбуси... Мешканці поступово повертаються до своїх осель, знову працюють і щиро мріють про нашу Перемогу над окупантами, про мир на українській землі та відбудову рідного міста.
– Так. А ми з Женею тепер чекаємо народження нашої дитини, – радісно посміхається Альона. – Мріємо, щоб дитина народилася вже в мирній Україні і не зазнала ніякого лиха. Щоб усе було гаразд, і люди довкола нас були щасливими! А ще треба наразі думати про просторіше житло, адже ми мешкаємо в однокімнатній квартирі... Втім, головне, щоб закінчилася ця війна! А все інше ми зробимо, аніскільки в цьому не сумніваємося. Бо люди у нас – дійсно працелюбні, чудові. Важливо, щоб ми цінували те, що маємо, жили в мирі та злагоді між собою. Тоді, як то кажуть, все буде Україна!
Спілкувався Сергій Дзюба
