Чернігівський журналіст розкритикував «план Трампа» та запропонував нові ідеї для України

Аналітичний погляд чернігівського журналіста Василя Чепурного на критику «плану Трампа» та альтернативна програма для України з п’яти пунктів, які пропонує сам автор («5 пунктів Чепурного»), є яскравими зразками виразної публіцистики з вираженим патріотично-радикальним спрямуванням, емоційною насиченістю та гострою сатирою.

Своє особисте бачення журналіст оприлюднив у соцмережі, що викликало неоднозначну реакцію читачів. Нижче ми подаємо два аналітичні погляди як реакцію на статтю Чепурного (вони розміщені після аналітичного огляду тексту пана Василя). А поки що висловлю і свою думку-враження після прочитаної авторської статті.

Критика «плану Трампа» та позиції Заходу

Автор розпочинає публікацію з різкого осуду ідеї пропонованого Дональдом Трампом «мирного плану». Чепурний класифікує цю ініціативу як фактичну капітуляцію України, вказуючи на її однобокість. Її суть автор вбачає у трьох основних аспектах:

• Поступки для РФ: демілітаризація Донбасу, скасування частини санкцій, повернення російських енергоресурсів на європейський ринок.
• «Пропозиції» для України: припинення вогню без тривалих гарантій, відмова від вступу до НАТО та примарні обіцянки інвестицій, які автор вважає вигідними насамперед для самих інвесторів.
• Проблема гарантій: публіцист піддає скепсису будь-які нові гарантії безпеки від США, проводячи паралель із Будапештським меморандумом, і критикує чинну українську владу за поступки щодо надр.

Історико-геополітичний контекст і деконструкція російських претензій

Чепурний реагує на заяви Володимира Путіна про «історично російські землі», використовуючи прийом геополітичного дзеркала. Він перераховує території, які з історичної точки зору належать іншим державам або були анексовані Росією:

• Міжнародні території: Курили та Південний Сахалін (Японія), Карелія (Фінляндія), Пруссія/Калінінград (Німеччина), Абрене (Латвія), Владивосток/Хайшеньвей (Китай).

• Історично українські та суміжні землі: Таганрог, Стародубщина, Східна Слобожанщина (Білгород), а також окуповані Росією регіони Молдови та Грузії (Придністров’я, Абхазія, Південна Осетія).

Як бачимо, автор статті аргументує на користь того, що апеляція до «історичних прав» є небезпечним прецедентом, який руйнує весь світовий порядок.

Альтернативна програма: «5 пунктів Чепурного»

Головний висновок автора, як на мене, полягає в тому, що Україна повинна перехопити ініціативу та висунути власні, максималістські вимоги для початку будь-яких переговорів:

1. Повне звільнення всіх окупованих територій України.
2. Виплата репарацій з боку РФ.
3. Зона безпеки під контролем ЗСУ в прилеглих областях РФ (включаючи Кубань) та повернення Таганрога, Шахтинської округи, Суджі й Стародубщини до складу України.
4. Ядерне роззброєння Російської Федерації.
5. Деінтеграція РФ через вільні референдуми про незалежність національних республік та регіонів (Татарстан, Башкортостан, Ічкерія, Якутія тощо).

Особливості змісту статті

Треба визнати, що хоча публікація Василя Чепурного є дещо іронічною (використання сарказму: «ну, невелика потеря», «уже навіть і не смішно»; посилання на класику — цитата Чехова про Таганрог; використання емоційної лексики — «проксі-росіяни», «здирницькі угоди»), все ж таки вона є відповіддю на спроби занурити Україну в невигідні компроміси. Цікаво, що серед адресатів критики автора є не тільки зовнішні гравці (США, РФ), а й внутрішня українська влада, яку автор звинувачує у відсутності власного чіткого «плану перемоги».

На мій погляд, саме через це Чепурний пропонує вищенаведені п’ять пунктів, які скоріше мають ідеологічний та дипломатично-наступальний характер, ніж прагматично-компромісний. Хоча, можливо, я й помиляюся, бо я не політичний експерт, а звичайний читач, який трохи має схильність до аналітики (вибачте, що вживаю щодо себе такі терміни, але ж не дарма раніше працював аналітиком в одній із силових структур). Так от: під час читання «5 пунктів Чепурного» у мене склалося враження, що саме ця стаття автора є маніфестом українського максималізму. Основний меседж публікації, як мені здається, — Україна має формувати власний порядок денний миру з позиції сили та історичної справедливості, а не ставати об’єктом чужих домовленостей.

Сергій Кордик

Авторський текст Василя Чепурного:

Якби Україна не воювала, Трамп уже мав би хорошу угоду – так він каже. “Майстер угод” знову пропонує Україні здатися, адже його план, щойно озвучений, передбачає здачу Росії Донбасу (в обгортці демілітаризованої зони), зняття з Росії частини санкцій, російський газ і нафту у Європу.

А що пропонується Україні? НІЧОГО. Під виглядом припинення вогню (як надовго?). Зате Україна має відмовитися від вступу в НАТО (ну, невелика потеря, бо нас і так туди ніхто не візьме). А Україні обіцяють якісь колись десь інвестиції. Тобто за вкладений в Україну американський долар для американського ж прибутку (бо інвестиції без вигоди для інвестора не бувають апріорі) ми маємо відмовитися від 70 відсотків Запорізької і Херсонської областей, від Криму і Донбасу. Від своїх людей і своєї пролитої крові.

А – і ще гарантії безпеки від США. Спасибі, уже маємо – у Будапештському меморандумі прописані. Гарантії від США ? – уже навіть і не смішно. До речі, а що там з гарантіями Україні за передані 50 відсотків доходу від видобутку українських надр, підписаних владою Зеленського?

Власне, Путін щойно заявив, що всі окуповані території – історично російські. Він має на увазі не тільки Донбас, але й Крим, і не тільки окуповані частини Херсонської та Запорізької областей, а всі ці області, як також і Одесу, Миколаїв, Харків…

А як щодо історично японських Курильських островів та південного Сахаліну? А щодо історично фінської Карелії, окупованої Росією? Щодо історично німецької Пруссії (т.зв. Калінінградська область)? А щодо історично латвійського Абренського повіту, історично білоруського Смоленська, історично українського Таганрога (пам’ятаєте у Чехова: “Я родился в украинском городе Таганроге”?), української Стародубщини, східної Слобожанщини з Білгородом? Я вже не кажу про історичні території Придністров’я, південної Осетії, Абхазії, що окуповані проксі- росіянами? А що думають китайці про свої історичні землі, коли Владивосток досі називають Хайшеньвей?

Висновок: американці, росіяни і бозна-хто ще вигадуватимуть свої проекти здирницьких угод, доки Україна не висуне свій план миру:

1. Звільнення всіх окупованих територій України,
2. Виплата Росією репарацій,
3. Створення зони безпеки від контролем ЗСУ у складі прилеглих областей РФ з Кубанню включно, а Таганрог і Шахтинську округу, Суджанський район і Стародубщину повернути в Україну, як історично українську територію та як частину репарацій,
4. Відібрання в Росії ядерної зброї за погрози її застосування,
5. Проведення вільних референдумів про незалежність Якутії- Саха, Татарстану, Башкортостану, Ічкерії, Дагестану, Інгушетії, Далекого Сходу, Марій- Ел, Карелії і всіх інших республік РФ, які того забажають.

Все. 5 пунктів. І достатньо для початку переговорів. Бо досі від влади Зеленського ми не маємо плану перемоги, тільки прохання про припинення вогню.

***

Нижче наведено детальний критичний розбір і контраргументи до основних тез автора (Взяті як коментарі до статті Чепурного в соцмережі).

Критика і контраргументи

1. Історико-територіальний контраргумент: небезпека «симетричного максималізму»

Позиція Чепурного: У відповідь на зазіхання Путіна автор пропонує висунути претензії на Таганрог, Стародубщину, Кубань, а також нагадує про історичні права Японії, Німеччини, Фінляндії чи Китаю на землі РФ.

Контраргументи:

• Руйнування міжнародно-правової позиції України: Сучасні кордони України визнані міжнародним правом станом на 1991 рік (включаючи Крим, Донбас, Запоріжжя та Херсонщину). Як тільки Україна почне висувати офіційні претензії на території РФ за «історичним принципом» (Таганрог, Кубань), вона автоматично легітимізує сам підхід Путіна — заперечення міжнародних договорів на користь «історичної карти».
• Втрата підтримки міжнародних партнерів: Західна коаліція підтримує Україну саме як жертву агресії, що захищає статут ООН і принципи непорушності кордонів. Висунення територіальних претензій до РФ зробить Україну в очах партнерів «агресором-ревізіоністом», що призведе до миттєвого припинення військової та фінансової допомоги.

2. Прагматика дипломатії: відсутність балансу між цілями та ресурсами

Позиція Чепурного: Вимоги про повне ядерне деззброєння РФ, деінтеграцію Росії на десятки незалежних республік та встановлення контролю ЗСУ над російськими регіонами є «достатніми для початку переговорів».

Контраргументи:

• Ілюзія позиції сили: У дипломатії переговорна позиція визначається не радикальністю вимог, а реальними спроможностями на полі бою та рівнем економічно-військового потенціалу. Висунення умов, які можливі лише після беззастережної капітуляції супротивника (подібно до Німеччини в 1945 році), за умов виснажливої війни на виснаження відрізає будь-які канали дипломатичного маневру.
• Ядерний фактор: Безпосередня загроза існуванню російської держави або її ядерного арсеналу задіює офіційну ядерну доктрину РФ. Вимога позбавлення ядерної зброї не має механізму реалізації без повного військового розгрому та окопування усієї території РФ міжнародною коаліцією, що наразі є нереалістичним сценарієм.

3. Геополітична реальність і відносини з союзниками

Позиція Чепурного: Автор піддає різкій критиці США за пропозиції «припинення вогню», знецінює можливі інвестиції та з іронією відкидає американські гарантії безпеки («уже навіть і не смішно»).

Контраргументи:

• Критична залежність від допомоги: Україна веде війну проти економічно й демографічно сильнішого агресора. Військовий бюджет, постачання боєприпасів, ППО та підтримка макроекономічної стабільності України наразі фундаментально залежать від США та Євросоюзу. Повний розрив чи різкий конфлікт із союзниками через відмову від будь-якого діалогу позбавить ЗСУ ресурсів для ведення навіть оборонних дій.
• Спрощення поняття інвестицій та гарантій: Скепсис щодо інвестицій як «вигоди для інвестора» ігнорує той факт, що залучення західного капіталу в українську інфраструктуру й надра створює довгостроковий прагматичний інтерес Заходу захищати ці активи.

4. Внутрішньополітична риторика та критика української влади

Позиція Чепурного: Автор стверджує, що від української влади «немає плану перемоги, тільки прохання про припинення вогню».

Контраргументи:

• Викривлення фактів: Офіційна позиція України (уявлена в Українській формулі миру та Плані перемоги) включає вимоги повного виведення російських військ, відновлення кордонів 1991 року, репарацій та притягнення воєнних злочинців до відповідальності. Звинувачення влади в тому, що вона прагне лише «капітуляції» або «просить про припинення вогню», є швидше елементом внутрішньополітичної боротьби, аніж об’єктивним аналізом офіційної дипломатичної лінії.

Загальний підсумок

План з 5 пунктів Василя Чепурного є емоційно зрозумілою відповіддю суспільства, виснаженого війною та обуреного поступками, які пропонують зовнішні гравці. Однак як практична програма він:

1. Плутає бажаний ідеальний фінал (деінтеграція РФ) із покроковою політичною стратегією.
2. Порушує принципи міжнародного права, висуваючи претензії на чужі території.
3. Ризикує ізолювати Україну від єдиного джерела зброї та фінансів — Заходу.

Микола Гриценко, історик

Інший погляд. «Прагматикам» і «реалістам»: Чому дипломатія Миколи Гриценка — це шлях до нашої самоліквідації

Історик Гриценко звинувачує Чепурного у «радикальному максималізмі», «порушенні міжнародного права» та навіть у ризику «втратити прихильність Заходу». Мовляв, Чепурний написав емоційний маніфест, який не має відношення до «прагматичної геополітики».

Що ж, давайте поговоримо про таку «прагматичну геополітику» Гриценка.

1. Про «міжнародне право» та Таганрог

Чепурному закидають: «Якщо ми згадаємо про Таганрог чи Стародубщину, ми легітимізуємо підхід Путіна!» Серйозно? Ви справді вважаєте, що Путін чекає вашої (і нашої) статті, аби «легітимізувати» свої танКИ під Харковом чи ракети над Києвом?

Міжнародне право, про яке ви так солодко печетеся, кремлівський упир давно змив в унітаз. Коли Чепурний нагадує про Таганрог чи Хайшеньвей (Владивосток), це не «порушення статуту ООН», це — наочна деконструкція ворожого марення. Якщо Росія відкриває скриньку Пандори під назвою «історичні землі», вона повинна отримати відповідь тією ж мовою. Або цей принцип працює в обидва боки, або Гриценко грає в шахи з павіаном, який просто ломає дошку об вашу голову, поки ви звіряєтеся з правилами ФІДЕ.

2. Про «ображених союзників» та допомогу

«Ми втратимо підтримку Заходу!» — бідкаються аналітики в теплих кабінетах. А що ми маємо зараз від цієї «дипломатичної виваженості»? Нам цідильницею видають зброю — рівно стільки, щоб ми не вмерли одразу, але й не дай Боже не перемогли. Нам забороняють бити по аеродромах агресора, поки наші міста рівняють із землею. І при цьому паралельно готують угоду, за якою ми маємо віддати чверть країни за «просто пообіцяти припинення вогню».

Захід поважає тільки силу та чітку позицію. Якщо ти виходиш на переговори як жебрак, який радий будь-якій кістці, тобі й кинуть кістку — разом із зашморгом. Якщо Україна сама не окреслить рамки своєї перемоги, за неї це зроблять інші — за наш рахунок.

3. Про «нереалістичність» деінтеграції РФ та ядерного роззброєння

Історик каже, що вимога позбавити Росію ядерного кийка та дати свободу поневоленим народам — це «ілюзія». А я скажу, що ілюзія — це вірити, ніби після чергового «мінська-3» чи «трамп-угоди» РФ розкається і стане мирною деморалізованою сусідкою.

Поки існує ця імперська потвора в її нинішніх кордонах і з ядерною кнопкою, війна буде вічною. Вона повертатиметься знову і знову — до ваших (і наших)  дітей, до ваших (і наших) онуків. Вимоги про ядерне роззброєння та самовизначення Якутії чи Ічкерії — це не емоції, це єдиний раціональний гарант безпеки для майбутнього України. Все інше — це просто відстрочка перед наступним етапом нашого знищення.

Висновок простий: 5 пунктів Василя Чепурного — це не «максималізм». Це нормальна, здорова переговорна рамка держави, яка захищає своє право на існування. Якщо «прагматизм» Гриценка полягає в тому, щоб тихо проковтнути втрату земель, людей і майбутнього в обмін на ілюзорну паузу — то це не прагматизм. Це звичайна капітуляція, красиво загорнута у дипломатичну фольгу.

Григорій Беркутов, м.Київ