Творчість чернігівського Майстра слова Миколи Будлянського багатогранна й щира. У його поезії та прозі відчувається пульс сільського життя, тихої буденності, що приховує глибоку мудрість, і водночас — невгасиме світло кохання. Саме ці теми найчастіше стають осердям його творів. І цього разу перед нами — нова пісня на слова письменника «Ти знов наснилась, рідна хато», яка повертає читача до витоків, до образу дому як духовного прихистку й символу вічності.
Вірш (та й пісня теж) «Ти знову наснилась, рідна хато» звучить як ніжна молитва до дитинства, до того куточка світу, де все починається й куди завжди прагне серце. Автор малює образ хати не просто як будівлі — вона постає живою істотою, що тримає людину на землі, не дає їй загубитися серед тривог і втрат.
Особливо зворушує мотив матері: «молода, як ранок, мати з руки годує ластівок». Це не лише картина з дитячих снів, а й символ безмежної любові, яка навчає літати й водночас оберігає від падіння. Ластівки тут — метафора дітей, що пробують крила, а мати — вічний берег, до якого повертаєшся.
Поет тонко поєднує буденність із високою символікою: призьба, квіти, спів дверей — усе це стає знаками дому, що тримає людину у світі. Навіть коли життя розкидає нас по дорогах, у снах завжди повертається хата, мов духовний центр, який не дозволяє втратити себе.
Читаючи цей твір, відчуваєш, що він не лише про особисту пам’ять автора, а й про колективну пам’ять народу. Хата — це Україна, мати — це її душа, а ластівки — ми всі, хто вчиться літати й водночас прагне повернутися до рідного порога.
У цьому вірші — ніжність і сила, простота й філософія. Він нагадує: справжнє багатство людини — це її коріння, її хата, її мати. І навіть коли світ здається безмежним, саме стежка за поріг тримає нас на землі, щоб ми не загубилися у просторі.
Роздумував, читаючи твір Миколи Будлянського про рідну хату, Сергій Кордик
Микола Будлянський. Вірш про рідну хату
Ти знов наснилась, рідна хато,
Широка призьба і бузок,
І молода, як ранок, мати
З руки годує ластівок.
І я малий запряг уміло
Соняшникового коня.
Тебе об’ї́ду, світе білий,
І повернусь додому я.
Сюди, до рідного порога,
Бо ж ластів’ятонька малі…
Ще десь попереду тривоги,
Утрати, радості, жалі…
На посиденьки кличе призьба,
Співають двері – не скриплять.
І ластів’ята низько, низько,
Та уже учаться літать.
А як же їм радіє мати
І мене міцно пригорта,
Мовляв, навчишся й ти літати,
Моя дитино золота.
– А як же хата? Їй би крила,–
Кажу я мамі. Та крізь сміх:
– А хату, щоби не злетіла,
Тримає стежка за поріг.
Довкола літо. Стільки літа!..
Хотів би, в очі не вбереш.
І наша хата вся у квітах
Летить у голубу безмеж.
І я розгублений на чатах,
Але зробить не можу й крок.
… Мені наснилась рідна хата,
І молода, як ранок, мати,
З руки годує ластівок.
