Микола Будлянський з Чернігова не перестає дивувати своїх шанувальників новими чудовими творами, як поетичними, так і прозовими. Читаючи його поезію, ще раз пересвідчуєшся, що поет і прозаїк ‒ людина від землі. Інакше б такі твори не народилися з-під творчого пера пана Миколи. «Бабине літо» ‒ це ніжна й водночас глибока поетична медитація про красу природи, про материнську щедрість землі, про любов, яка не поспішає відходити, а тримає серце теплом навіть тоді, коли літо вже хилиться до осені.
У вірші «Бабине літо» Будлянський малює світ, де природа ще не віддала себе холодові, а тримає останні дари тепла. Сонце «ще день трима на підвіконні», бджола не квапиться до вулика, а горобці весело лущать соняхи. Це образи дитячої радості й простоти, які нагадують нам: життя складається з дрібних, але щирих моментів.
Особливо промовистим є образ груші, що «зігнулася до землі», тримаючи плоди, наче дітей у подолі. Тут поет виводить символ материнства, яке завжди повертає любов плодами. Це не лише картина саду, а й метафора жіночої долі, що втілює терпіння, турботу й відданість.
Далі звучить мотив любові, яка ще не хоче йти з життя ліричного героя: «Іще не йди з життя мого, любове». Це прохання до почуття залишитися, як залишається бабине літо — останній теплий подих перед холодами. Любов і природа тут переплітаються, стаючи єдиним джерелом світла й тепла.
Поет майстерно використовує образи срібної павутини, зоряного нічлігу, переспілого соняха край стежини — усе це створює атмосферу затишку й водночас тривоги перед неминучим відходом літа. Вірш завершується молитвою сирітки-хати, яка ніби стає навколішки перед Богом. Це кульмінація твору: поєднання земного й небесного, буденного й сакрального.
Зрештою, «Бабине літо» Миколи Будлянського — це гімн землі, матері й любові. У ньому природа постає як жива істота, що дарує людині тепло й плоди, а водночас нагадує про швидкоплинність часу. Поет показує, що навіть у перехідну пору, коли літо вже відходить, залишається світло — у плодах, у любові, у молитві. Це твір про вдячність і про вміння бачити красу навіть у прощанні.
Читав «Бабине літо» Сергій Вітер.
Пропонуємо нову пісню на слова Миколи Будлянського “Бабине літо”:
Микола Будлянський. БАБИНЕ ЛІТО
Ще сонце день трима на підвіконні,
Іще бджола у вулик не спішить.
І горобці завзято лущать сонях
Й сміються так – аж пір’ячко летить.
Доокіл ще хоч бабине, та літо
І день ще ходить босим по траві.
Жовтаві груші схожі на макітри
Зігнули тітку грушу до землі!
Стоїть, трима діток своїх в подолі,
Чекає мовчки, як щороку, знов
Така вже матерям судилась доля –
Плодами людям повертать любов.
Нахилить небо зірку вечорову.
Ти почуттями душу не бентеж!
Іще не йди з життя мого, любове,
Ще літо в нас, хоч бабине, та все ж
Тремтить-бринить на срібній павутині,
З шовкових трав плете зорі нічліг.
І сонях переспілий край стежини,
Як маминої хати оберіг.
Хтось розігнав насмішників крилатих
І тиші настає нарешті час.
Навколішки стає сирітка хата,
Щоб Богу помолитися за нас.
