За пару кілометрів від українсько-білоруського кордону заховалося село, аналогів якому немає, мабуть, у всій Україні. Якщо піднятися на пагорб або поглянути на нього з висоти пташиного польоту, здається, ніби посеред чернігівських лісів та полів спалахує справжнє срібне море. Понад 300 дворів — і на жодному ви не побачите ані традиційного сірого шиферу, ані сучасного кольорового профнастилу. Усі без винятку будинки, гаражі та навіть найменші сараї тут вкриті оцинкованим залізом.
Побачивши це дивовижне явище на власні очі, не поцікавитися його таємницею було просто неможливо. Перше ж запитання до місцевої старости — і вона посміхається:
«О, цьому є дуже цікаве пояснення!..»
Як виявилося, стовідсоткове «цинкове покриття» навколишніх садиб — це зовсім не випадковість і не раптова примха місцевих жителів. Це унікальний результат перетину історії, економічного розквіту та особливої прикордонної логістики минулих десятиліть.
Бартер, кордон та «гомельський блат»
Розгадку феномену повідали мені староста села та голова місцевої територіальної громади. Головний секрет ховається у 1990-х роках та специфіці прикордонного життя.
У ті часи постачання будівельних матеріалів сюди йшло не з глибини України, а напряму через кордон або ж стратегічною залізничною гілкою «Гомель — Чернігів». У сусідньому Гомелі та прилеглих промислових центрах на повну потужність працювали металургійні й заготівельні підприємства. Оцинковане листове та рулонне залізо там було масовим, доступним за ціною і, що найголовніше, високоякісним.
Його закуповували місцеві господарства, перевозили за бартером або «вибивали по блату». У той час як решта України шукала бодай якийсь даховий матеріал, сюди залізо йшло рікою.
Багаті колгоспи та «льонарські мільйони»
Проте існувала й інша, не менш важлива причина. Ще за радянських часів у цих краях шифер вважали… другосортним матеріалом. Шанувати себе — означало крити хату залізом. А можливість так жити давали заможні місцеві колгоспи.
На тутешніх родючих землях вирували прибуткові галузі: льонарство, деревообробка та розвинене тваринництво. «Льонарські» гроші дозволяли господарствам розгортати масштабне будівництво. Коли у 1970–1980-х роках тривала активна розбудова та оновлення сіл, керівники заможних колгоспів вибивали для своїх працівників не дефіцитний і крихкий шифер, а надійне листове оцинковане залізо. Ним крили підряд цілі вулиці новобудов — від хати до найменшої повітки.
Символ епохи та господарської гордості
Минули роки, змінилися епохи та державні кордони, але унікальний вигляд села залишився недоторканним. Оцинковані дахи, встановлені на совість кілька десятиліть тому, і сьогодні надійно захищають домівки від дощів та снігів, виблискуючи на сонці.
Для прибулих сюди — це справжня екзотика та готова локація для фотосесій, хоча прибувати сюди зараз, коли війна, — не раджу… А от для місцевих жителів — це пам’ять про часи розквіту, знак господарської гордості та нагадування про те, як історія та географія здатні створити неповторне обличчя одного українського села на Поліссі.
Сергій Вітер
