8 травня Україна вшанувала тих, хто виборов мир у 1945-му. Проте сьогодні цей день набуває нових сенсів, коли колишній союзник перетворився на загарбника. Крізь призму спогадів очевидців та долі героїв, що спочивають у братських могилах Городнянщини, аналізуємо, як виживало поліське село під час німецької окупації та чому історія знову змушує нас бути сильними.
На основі спогадів жительки села Дібрівне Єлизавети Петрівни Купрієнко (1916 р.н.), архівних даних та свідчень очевидців, ми відновлюємо картину того, як війна прийшла в наш край.
Перші дні: окопи замість жнив
Війна застала Єлизавету Петрівну на дорожніх роботах у Чернігівському районі. Замість звичних справ — наказ будувати майданчик для літаків у селі Пльохов та копати безкінечні окопи.
«День і ніч йшли колони чоловіків та молоденьких дівчат-медсестер», — згадувала жінка.
У самому Дібрівному евакуації не було. Колгоспну худобу просто вигнали за село, де вона розбрелася лісами, ставши здобиччю для наляканих мешканців навколишніх сіл. Люди готувалися до найгіршого: рили сховища у дворах, ховали зерно та речі в землю.
«Про війну дізналася коли працювала на шляхових роботах в Чернігівському районі. У селі Пльохов (Малейки) наказали возити пісок, камінь і будувати майданчик для літаків. А через час наказали копати глибокі окопи. День і ніч йшли великі колони чоловіків (які ще не були у формі) і багато було молоденьких дівчат, говорили, що то будуть медсестри. Повернувшись додому, ми у сусідів викопали великий окоп, куди сподівалися сховатися від німців. В селі не всі хотіли йти до Червоної Армії, деякі ховалися по чужих хлівах і в окопах. А один солдат (не з нашого села) умисно відстав від своїх. Його місцеві переодягли в цивільний одяг і теж ховали по хлівах»
Подвиг невідомої дівчини
Хоча основні сили вермахту пройшли повз Дібрівне, 28 серпня 1941 року на околиці села відбувся бій, що став легендою. Невідома дівчина у військовій формі з кулеметом «Максим» засіла в скирті соломи. Вона самотужки стримувала ворога, знищивши 35 окупантів. Героїня загинула, так і не назвавши свого імені. Лише через три дні, коли німці пішли далі, селяни змогли поховати сміливу захисницю.
Життя в окупації: виживання та зрада
Окупаційний режим приніс у Дібрівне страх. Влада опинилася в руках призначеного старости та його помічників, яких місцеві не обирали, а боялися.
- Примусова праця: З села до Німеччини вивезли 30 юнаків та дівчат. Єлизаветі Петрівні вдалося тричі уникнути цієї долі: то хитрістю (натирала шкіру до крові, щоб видатися хворою на комісії), то завдяки материнській схованці під піччю.
- Побут: Школу перетворили на стайню, церква згоріла ще до війни. Щоб не померти з голоду, люди впрягалися в плуги замість коней. Сіль була розкішшю — її добували, виварюючи білу речовину, схожу на добрива, знайдену в колгоспних клунях.
- Терор: Окупанти спалили 20 дворів, знищили пасіку. Вісім мирних жителів, серед яких голова колгоспу Корній Бачурин та лісник Тимофій Тупик, були розстріляні в Чернігівській тюрмі у 1942 році.
«Коли прийшли німці, радянських військових тут уже не було, а люди здебільшого сиділи по хатах, та деякі в окопах ще довго. Коли ми повернулись у свій двір, то вже німці були у нашій хаті. Харчі, які були в хаті, німці забрали і готували собі їжу. А в сусідів застрелили прямо в хліві порося і хотіли його там смалити, так господарі впали перед ними на коліна і вблагали не робити цього в хліві. Німці послухали і винесли порося у двір.Переслідування були. Забрали одну місцеву жительку і її більше ніхто не бачив. Людей видавали староста і його помічники. Люди в нову адміністрацію самі напросилися, ніхто з місцевих жителів їх не вибирав. Вони відправляли до Германії молодь. Мене теж хотіли відправити до Германії тричі. Перший раз мені порадили натерти під рукою до крові, що я і зробила. І на комісії мене забракували. Другий раз приходив староста, так мій брат його «замогоричив», а мати впросила мене не відправляти. Третій раз хтось матір попередив і вона сховала мене під піч. І я кілька днів там жила. Староста з помічником приходили тричі, але мене не знайшли. Їм підкорялися і їх боялися…»
Парадокси історії: від «Саду Дружби» до підступного удару
Визволення прийшло у вересні 1943-го. У боях за край особливу мужність проявив екіпаж танка під командуванням уральця Віктора Маркова. Він загинув у палаючій машині, посмертно став Героєм Радянського Союзу і був похований у братській могилі в Дібрівному.
Віктор Марков
У 1960–70-х роках між школою Дібрівного та батьківщиною Маркова (м. Сєров) існував тісний зв’язок. Діти разом садили «Сад Дружби», їздили в гості одне до одного. Тоді, 80 років тому, українці та росіяни стояли пліч-о-пліч проти нацизму.
Зустріч з учнівською делегацією з батьківщини Маркова
«І ніхто ні тоді, ні навіть нещодавно не міг подумати, що настане час, коли той, хто стояв поруч, зрадить і вдарить у спину», — йдеться у матеріалах дослідження. Сьогодні нащадки тих, хто колись садив сади дружби, прийшли на українську землю як нові загарбники, використовуючи ті ж терористичні методи, що й гітлерівці.
Мітинг біля пам'ятника у Дібрівному
Пам’ять, що гартує
З 350 жителів Дібрівного, які пішли на фронти Другої світової, 138 не повернулися додому. Їхні імена — на обелісках. Сьогодні історія робить новий оберт. Тепер у свідомості українців пам’ять про перемогу 1945 року нерозривно переплелася з болем нинішньої війни.
Ми творимо історію щоденно. І як показує досвід наших предків — незламність сильніша за будь-яку зброю.
Роман Пархоменко, учень Смичинського ліцею
Новини Городнянщини
Теги: #Городня, #війна, #Друга_світова_ війна, #росія, #Німеччина, #рф, #Україна, #російсько-українська_війна
