Леоніду Івановичу Буслу 12 березня виповнилось 95. Це по паспорту. Насправді ж, каже, він на рік старший, бо в далекому дитинстві у Сеньківці в їхньому будинку виникла пожежа і частина документів згоріла, в тому числі й його метрики. Виправили нове свідоцтво, але рік народження написали з похибкою. Та він визнає той свій вік, який значиться у документах. Щоб усе по правильному. По закону.
СТЕЖКАМИ ДИТИНСТВА
– А тоді хіба хто пам’ятав свій день народження? – каже ювіляр. – Рік то знали, а дату… Питаєш: «Коли ти народився?». Відповідають: «У піст». А якого числа – то мало хто знав. Хіба тоді відзначали дні народження?
У родині, крім Леоніда Івановича, був ще його старший брат Володимир, який народився у 1928 році. А після війни народилася ще й сестричка Майя. Але то було вже тоді, як батько повернувся з фронту. На момент початку окупації Городнянщини Леоніду було 11 років. Він добре пам’ятає що тоді відбувалось.
– Батько мій працював у місцевому колгоспі завгоспом, – каже Леонід Іванович. – Потім був головою колгоспу в Берилівці й сільським головою в Сеньківці. Його забрали в армію у перші дні. Влітку 1941-го в Сеньківці вже господарювали німці. Хтось із сусідів показав на нашу хату – мовляв, тут живе родина активіста. Прийшли до нас високий такий німець у кашкеті з солдатом. Свиню з нашого хліва конфісковувати. Прив’язали льоху на мотузку і ну тягнути у центр села. А тоді високий давай забирати нас з братом. Мати у сльози. А він їй щось німецькою пробелькотів, погладив по плечу та й повів нас за собою. Приходимо в центр, а там людської живності – і кози, і свині, і барани, і телята. Словом, м'ясо для годування окупантів. Привів він нас, а ми босі, в полотняних штанах на помочі. Німці нас розглядають, а той високий щось на них гиркнув, то нам швиденько принесли по консерві у пласкій жестяній баночці, по бутерброду і по шматку хліба. І відпустили. Мати плакала від щастя, що нас повернули.
Батько Леоніда повернувся з фронту з нагородами. Був відзначений двома орденами Червоної Зірки, орденом Слави ІІІ ступеня, медалями «За взяття Кенігсберга», «За відвагу» та «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»
ЮНІСТЬ ПІДКОРЮЄ ПРОСТОРИ
Як Городнянщину звільнили від німців, життя у Сеньківці налагоджувалось. Молодь ходила до місцевої школи, а у свята та вихідні збирались на вечорниці. Танцювали, співали, грали на балалайці.
— Під час одного з таких гулянь два хлопці – Толик і Мишко принесли з собою десь роздобутий пістолет. Щось вони не поділили між собою і дістали того пістолета, – згадує Леонід Іванович. – А я якраз на скамейці біля груби сидів. Пістолет у їхніх руках вистрілив і мене поранило у плече. Місяць лікувався у лікарні в Городні.
Леонід закінчив чотири класи сільської школи, потім – семирічку у Городні. Після неї навчався у швейному училищі у Старих Юрковичах і працював там же у швейній майстерні.
Три з половиною роки служби в артилерійських військах юнак провів у Німеччині. Коли повернувся додому, каже, в колгосп не захотів іти. На той час грошей за важку працю не платили, розраховувались «паличками» за трудодні, на які потім видавалась дещиця якогось зерна. Тож вони з товаришем послухалися агітації вербувальника і поїхали на роботу на північ Росії, в Архангельську область. Їх зустріли на станції Лойга. Там був великий ліспромгосп, де хлопці разом з іншими робітниками працювали на підготовці деревини до відправки залізничними вагонами. Обрубували гілля, виконували інші роботи. І якось один залізничник подивився на двох парубків, які працювали вправно і відповідально, й спитав: «Хлопці, а на залізниці ви не хочете працювати?». Леонід з товаришем зраділи пропозиції і отримали адресу в селищі Кулой, куди звернутись з приводу працевлаштування.– Так я став на далекій півночі формувальником вагонів, – каже Леонід Іванович. – А була у мене мрія – побачити тепле море. От під час відпустки, отримавши на своїй залізниці безкоштовний квиток, я поїхав у Сочі. Як мені там сподобалось! І тепло, і море, і природа така, що дух захоплює. Потім через два роки ще раз поїхав у Сочі. І відпочилий і засмаглий приїхав і в Сеньківку. А там вчителька нова – молода і гарна. Познайомились з Ніною. Я їй розповів де я працюю. І вона згодилась поїхати зі мною вже у якості дружини.
НАЙСМАЧНІШИЙ ХЛІБ – УДОМА
Ніна Назимко була родом з Хотівлі. Дівчина після закінчення педагогічного училища в Городні по розподілу поїхала вчителювати в Сеньківку. Мабуть, так було написано долею, щоб вона зустрілась з Леонідом, який приїхав провідати рідню. Їхня старша донечка Олена народилася у 1964 році у далекому північному краю.
Леонід приступив до своїх обов’язків на залізниці, а Ніна влаштувалася вихователькою у дитячому садку. Через шість років у подружжя знайшлась ще одна донька Наташа.
– Мій старший брат також приїхав на північ, влаштувався на роботу, – каже Леонід Іванович. – Він став начальником станції Лойга. Володя там залишився назавжди, там і у засвіти відійшов. Зарплати на півночі були гарні, природа не така як у нас, але ж і грибів було багато: рижики ми діжками солили. І журавлини було море, її з болота корзинами носили. Цілу зиму потім компот варили. Але все одно не так, як вдома. Тож ми прийняли рішення повернутись додому, в Україну.
Молода родина поселилась разом з батьками Ніни у Хотівлі. Леонід Іванович влаштувався на роботу знову на залізницю, але вже у Гомель. Ніна Юхимівна деякий час працювала на місцевому торфопідприємстві, а потім перейшла на роботу теж на залізницю. Потрібні були кошти для купівлі власного житла. Складали копійчину до копійчини.
– А у Гомелі від підприємства я вступив у житловий коооператив, щоб отримати квартиру, – каже Леонід Іванович. – Тут же якраз підвернувся оцей будинок у Городні. І якраз по наших грошах. Ми його купили у 1978 році й оформили на дружину. І ось уже через пів року моя черга підходить, щоб отримати трикімнатну квартиру, а мене викликають і кажуть: «Нє положено!». Мій колега з залізниці, який працював у Хоробичах, доклав керівництву, що будинок у Городні записаний на дружину. Отак і вийшло, що мене з кооперативу викинули. Так ми й залишились жити у Городні.
Молодша донька Наташа пішла до другого класу Городнянської школи, а старша Олена залишилась на рік у Хотівлі у бабусі з дідусем, щоб закінчити восьмий клас сільської школи, а навчання у дев’ятому продовжила вже в Городні. Ніна Юхимівна влаштувалась на телевізійний завод «Агат», оскільки влаштуватись вчителькою у міську школу було нереально.
– Я перейшов працювати «башмачником», – сміється Леонід Іванович. – Так називали між собою операторів регулювання швидкості руху вагонів. Ще рік працював й після виходу, але тоді прийняли закон: або зарплата, або пенсія. Пенсія у мене була хороша – 122 карбованці у 1986 році. Потім ще підпрацьовував різнорабочим у місцевій військовій частині. Весь мій трудовий стаж становить 49 років.
НАЙБІЛЬШИЙ СКАРБ У СВІТІ – ТО БАТЬКІВСЬКА ЛЮБОВ
Ніна Юхимівна пішла у засвіти у віці 84 роки. Подружжя встигло відсвяткувати золоте весілля, на якому зібралась уся велика дружна родина.
Леонід Іванович нині проживає разом зі старшою своєю донькою Оленою. Він у свої 95 років – цікавий і жвавий співрозмовник. Цікавиться усім, що відбувається у громаді, країні й світі. Доки дозволяв зір, дуже любив читати. І книжки, й газети. Нині знаходить розраду у спілкуванні з дітьми, онуками і правнуками.
Має ювіляр двох онучок – Надійку і Наташу. І чотирьох правнуків: дев’ятирічного Романа, п’ятирічного Андрійка і двійнят-дівчаток Сашу і Валю, яким по два з половиною роки. Велика кімната у будинку вся прикрашена портретами онуків і правнучат. То найбільший життєвий скарб дідуся Льоні.
– Мама з татом виховували нас не у строгості, а у великій любові, – кажуть доньки Олена і Наталія. – У дитинстві ми не знали нужди – батьки робили все, щоб ми мали все необхідне і навіть більше. Мабуть, власне воєнне і повоєнне дитинство глибоко запало у пам'ять. Тато розповідав, що його батько тримав овець, з шерсті яких валяв валянки для своїх дітей. То у ті часи було єдине доступне зимове взуття. Нам же батьки бажали кращої долі і робили все для цього. А тато ще й шив усім бурки та обшивав усю родину. Навіть випускні сукні для старшої доньки шив власноруч.
Оглядаючись на прожите життя і милуючись онуками та правнуками, Леонід Іванович тішиться тим, що прожили вони його з дружиною не даремно. Єдине, що сьогодні ятрить його душу – це війна, яка калічить долі.– Хіба в це можна було повірити? – каже він. – Коли б мені хтось раніше заїкнувся про те, що Росія стане нашим ворогом, я б сказав, що він з глузду з’їхав. Хай би там якась інша країна. Але та, з якою ми стільки років жили фактично без кордонів, з якою разом воювали проти фашистської Німеччини – у голові не вкладається… Як згадаю, якою квітучою була наша Сеньківка. А тепер від неї залишились самі руїни… Це проти всіх законів порядності і людяності…
Спілкувалась Світлана Томаш,
Новини Городнянщини
