Бабуся з боку матері має найбільший вплив на життя дитини

Як стверджують вчені, саме бабуся з боку матері має найбільший вплив на життя дитини. Принаймні так пишуть в інтернеті. Не знаю, чи справді вчені досліджували цю тему, а от що в житті це беззаперечно – саме так! Всі, хто зазнав у дитинстві щастя мати бабусю, це підтвердять.

Бабуся Катерина була моїм вихователем, вчителем, захисником, подругою і... співучасником дитячих «злочинів». На цім слові усміхаюся. Бо я і сама уже бабуся, і мені таки дуже подобається бути співучасником затій моєї внучки Катрусі. І коли вона, хитро усміхаючись, зачиняє на защіпку двері нашої кімнати, це означає, що їй хочеться бути тільки зі мною! Катруся на секунду таємниче прикладає пальчик до вуст і, сміючись, залазить під ковдру, пригортається, готова слухати бабусину казку...

І мимохіть зринають у моїй пам’яті такі далекі і теплі спогади про той час, коли я у такому ж віці, як моя внучка, горнулася до бабусі, приказуючи: «Бабусю! Я під крилечко!» і слухала то казку, то історії з її життя, які дуже любила і запам’ятовувала.

Я була наймолодшою із її п’яти внуків і, як мені здавалося завжди, найближчою. Мої старші двоюрідні брат і сестра приїздили до нас, тобто до бабусі, лише на канікули, бо жили у Ромнах. Потім навчалися в університеті у Харкові і відвідували бабусю раз у рік. Мої старші рідні сестри випурхнули з батьківського дому, закінчивши вісім класів. А я – бабусин «мізинчик», була із нею поряд від свого народження і до її останнього подиху у прямому значенні слова.

Бабусі Катерини не стало 5 лютого 1984 року. Мені на той час було повних 16 років. Це була перша тяжка втрата у моєму юному житті. Із нею я втратила цілий світ! І та порожнеча так нічим і не заповнилася. Бо бабуся – то є бабуся! І її ніхто не може замінити!

Моя не була схожа на всіх сільських бабусь…

Катерина – це сила, мудрість, благородство…

Впевнена, що піп, який давав ім’я моїй бабусі, у жовтні 1907 року у селі Харитонівка поблизу Срібного, точно не знав, з якими чеснотами асоціювалося це ім’я у давній Греції. Її батько, а мій прадід Семен Гнойовий мав золоті руки: ковалював, і взуття шити умів, тож і його чотирьох дітей піп назвав гарно: Катерина, Олександр, Лідія і Ганна. Та не судилося щастя цій великій родині. Десятки разів бабуся розказувала цю історію і щоразу витирала сльози. У її житті теж була бабуся...

– Тільки й захисту у моєму дитинстві було, що бабуся, тільки вона і пригортала мене... Я маму слабо і пам’ятаю. Я ж найстарша, а у неї все діти малі. Вона щось робить, а я гляджу малих. Батьки мали землю і худобу, й самі біля всього працювали. Мамі було всього 28 років, і чекала вона ще на брата чи сестричку нам. Були жнива, спека. Мама розпрягала кобилу, а та махнула ногою на муху, а вдарила маму у живіт, вона і впала там. Кричала і стогнала. Внесли її у хату, поклали на полу...

– А лікаря викликали?

– Тато когось конем із Срібного привозив. Лікар той, чи фельдшер подивився на маму і руками розвів. Каже, що, мабуть, від удару дитя в утробі загинуло і народиться не зможе... Відвіз його тато назад. А мама дуже стогнала і кричала, а потім стала все тихше і тихше. Почорніла вся і... затихла... Гальці, нашій найменшій, ще і року не було. Вона лізе до мами... грудь шукає. А мами вже немає... Наша бабуся, мамина мама, не з нами жила, але постійно нам допомагала. Плаче разом із нами. Та скільки не плач, треба жити. Бабуся наша знайшла відбитий коров’ячий ріг і пристосувала його як пляшечку для молока. З того рогу і випоювала я свою малу сестричку... Вона і спала зі мною, бо я ж була найстарша...

Через рік тато одружився. Взяв дівку. Мачуха була добра жінка, не обіжала нас, та й не пригортала. У них із татом ще народилися Іван та Олька. Тато все за мамою тужив. У горілку вкинувся. І дітей молодших не дуже любив, і мачуха була йому не люба... Все щось робить і робить, а нап’ється і в хату не йде, якби йому нікого не бачити... Як звернуло мені з 10 років, став мене тато у поле брать. А мені у школу хочеться. І, як важко не було, 4 класи я таки закінчила... та й годі. Працюю у полі, біля хазяйства... всі тоді так жили...

– Бабусю! Це ж ви революцію пам’ятаєте? – було, допитувалася вже старшенькою.

– Та що там пам’ятати?! Холод, голод, злидні... Банди всякі ходили і обкрадали людей. То тільки у книжки так ловко написали як було, насправді ж – морок непроглядний. Хвороби дітей косили. І ми, всі діти, лежали покотом. Хтозна, що то за хворь була. Довго лежали колодами на полу. Ми піднялися дуже кволі, а Галька, їй три роки всього, ще з тиждень лежала. Ми вже її оплакували. Та вона піднялася – стала глуха, ну і бач, не така, як усі...

Бабуся Галька, сестра моєї бабусі Каті, за моєї пам’яті постійно жила із нами. І я довго навіть не задумувалася, чому так. Її всі ми називали «тьотюнею». Гадаю, що так мій тато, який прийшов у прийми, назвав її.

– Мій тато помер у сорок років. Довго він не хотів жити без нашої мами. А Галька ж трохи не вся у нас. Мачусі і з своїми дітьми важко, а кому ж вона треба – сирота, та ще і хвора... Я ж не могла її залишить чужим людям, чи в який інтернат здать. Вона ж сестра моя... – було, каже бабуся.

Заміж – важливо не у скільки, а за кого!

Так завжди казала моя бабуся Катерина. Що б і про кого не розповідала вона, обов’язково десь, якось та згадувала у розповіді мого дідуся Остапа. На жаль, ми з ним розминулися у цьому світі. Він помер 27 листопада, а я народилася 21 грудня 1967...

– Бабусю! А ви любили дідуся? – допитуюся.

– Любила! Дуже любила! І тепер люблю, хоч і немає його...

– Як це?

– Пам’ять про нього люблю, вас усіх люблю... оце і є любов!

– Бабусю, а ви зустрічалися із дідусем?

– Не зустрічалися...

– А як же ви у нього закохалися?

– Я, було, іду до лавки у селі, а там хлопці стоять. І Остапа там бачила. Він жив на хуторі Грузька, а до лавки приходив, чи конем приїжджав. Він, було, так на мене дивиться! А хлопцям каже: «То моя дівчина пішла! Я на ній женюся!». Я те як чую, то серце як не вискочить. І другі хлопці залицялися, та я на них і дивиться не хотіла, і серце не стукотіло...

– А як же ви познайомилися?

– Я була дівчинка росла, хоч ще 15 років мала. За плугом давно ходила ж! От і почали хлопці сватати. Тато до мене був добрий, казав, що без моєї згоди ні за кого не віддасть. Ось і прийшли одні сватати, а я із хати – та до бабусі! Плачу, щоб бабуся порятувала, бо не хочу я заміж за того хлопця. Ну, я сховалася, а бабуся пішла до сватів і каже, що дівці 15 років! Мала іще! І приданого немає ж! Батько розплакався і руками розвів, тільки і каже, що якби заміж я пішла, то, може, і легше мені було б...

– А дідусь теж сватати прийшов?

– Прийшов! Воно ж, мабуть, розмови пішли, що така й сяка у Гнойових дівка, що свати ходять, а вона губу копилить! Якось із бабусею наперід переговорили його родичі: чи й Остап гарбуза отримає, коли прийде. Запитує мене бабуся, а я плачу і її обіймаю і кажу, що піду за цього, хоч і страшно-таки мені того заміжжя. І навчила мене бабуся, як себе вести, коли свати та наречений прийдуть. Ти, каже, не плач і не показуй, що боїшся, говори впевнено. Мовляв, мені тільки 15 виповнилося, другий місяць 16-го року іде. Я не готова дітей заводить. От, як пообіцяєш мені, що до 20 років дітей не буде, тоді піду за тебе. Так я і сказала впевнено сватальникам і жениху. І він при всіх сказав, що так і буде. Слово дав мені. Бо мені і справді було страшно, коли відразу діти... у мене ж і сорочок тільки дві було, немає що і на пелюшку порвать!

– І весілля у вас було?

– Весілля у сироти невеселе. Було якесь. Повінчалися у церкві. Забрав мене Остап на хутір, і стала я вже не Гнойова, а Рудик. Остап теж був дуже молодим, йому тільки 19 виповнилося. Батьки не перечили, що він так рано жениться, може їм і хотілося, щоб невістка була не балувана. Моя свекруха була унікальною людиною. Остапа вона народила у 50 років! А свекру ще більше було! Старші їх діти Грицько і Тетяна вже давно жили окремо. У свекрів багато дітей померло від хвороб, а свекруха за ними горювала. Тож мене, як свою доньку, прийняла і стала мені люблячою матір’ю. Вона не грамотна, та розуміла, що людям молодим треба до науки тягнутися. Я розказувала їй, як мені до школи хотілося... Переговорили сімейно і відправили мене... до школи у Карпилівку. Спочатку з мене насміхалися, що я жінка заміжня і у школу прийшла, а тоді як побачили, що я вчуся краще всіх, всі стали дружить зі мною. Так я семирічку і закінчила!

Свою старшу доньку Ольгу бабуся народила у 21 рік, у 1928-му. Та бажання навчатися не полишало жінку із хутора Грузька, і не тільки її. Моя неграмотна прабабуся Гапка понад усе хотіла, щоб син і невістка вчилися.

– Поки я ще не зовсім стара, то вам, діти, треба вчитися – було каже мати-свекруха, – розповідала моя бабуся. – Олька підросла, я глядітиму.

Дорога до знань моїх дідуся і бабусі була непростою і у прямому, і в переносному значенні. До Ромен від Грузької – кілометрів 40 пішки. Бабуся готувалася і вступила у Роменську медичну школу, яка готувала фельдшерів і акушерів. А дідусь потягом поїхав у Харків, звідти у Куп’янськ, вступив у ветеринарний технікум. Дідусь таки закінчив навчання і отримав диплом. Бабуся не довчилася три місяці. Це була зима 1933-го. Прийшла у Грузьку вимучена, холодна і голодна. Вижити б...

Бабуся завжди шкодувала про те, що так і не отримала свій диплом. Хоча все своє життя рятувала людей від різних недуг. А ще приймала пологи і була щаслива тим, що у свої руки благополучно «впіймала» 13 діток!

– І були б ми щасливі з Остапом, якби не той голод та війна. Вижили. Ніну, матір твою, народила у 1937-му на третій день Різдва. Морозяка був страшний. Я людям народжувать помагала, а мені й нікому. Вимучилася дуже, полізла на піч і заснула. Нічого не чую. А мороз був такий, що у мене на печі сорочка до стіни примерзла, а я сплю...

– А довчитися Ви не хотіли?

– Вже не до того було. Свекри старіли, дітей двоє. Зате Остап на лікаря ветеринарного вивчився, він був дуже хорошим лікарем у окрузі! Навіть коней оперував. Та через них і помер. Заразився і захворів на бруцельоз та й помер.

Я у Степовому завідуючою дитячими яслами працювала. Таких, майже освічених, не багато було у селах, то і взяли мене у комуні на дитячі ясла. Свекор, було, на мене каже «ділігенція», тобто інтелігенція, – бабуся згадує і сміється...

А я уявляю Грузьку, на якій за моєї пам’яті – тільки могили моїх пращурів, затишним хутірцем. І бабусю молодою, і маму маленькою...

– А мені перед початком війни у 1941-му, в неділю сон приснився, – розказує бабуся, – і сказала я свекрам, що уже війна почалася.

– Що ж Вам приснилося таке?

– А сниться мені, ніби у великій ямі дуже багато людей, над тією ямою мухи рояться, і похмуро так. Люди не знають, як із ями вийти. І почало сходить сонце із-за хмар. Як дивлюся я – а то Сталіна кашкет, освітив дорогу, і люди стали виходить... От і кажу я свекрам – війна уже почалася. Буде важко, але вона кінчиться у нашу користь. А свекруха христиться і просить нікому такого не казать, бо час такий, що мовчать треба... Як не встигли ми договорить – їде посильний конем і каже, що на нас німці напали...

– Найстрашніше було в 1943-му, як відступали. На одному бугрі – наші, на другому – німці. Люди з хутора тоді хати покидали і пішли ховатися у яр, і худобу забрали з собою. Перед війною мені у ясла прислали помагать дівчину, яка з дитбудинку вийшла. Ясла закрилися, а вона не знає, куди їй подітися. Забрала я додому її. Так і жили всю війну – свекри, я, Галька, Ліда та мої діти. От я і відправила Ліду у яр із коровою. Свекрів я не залишу, а вони негодящі зовсім стали, Олька ногу підвернула, Ніна мала. Двигтить наша хата від стрілянини. А ми всі біля печі – старі і малі сидять, а я стою. Думаю, як убиватиме, то всіх разом! І бачу, що калачик на вікні цвіте... значить, Остап живий. Здається, вічність минула... стрілянина вщухла. Хтось іде до хати. Наші! Свекруха як заплаче... і впала навзнак. Не діждалася сина... Хлопці викопали яму і похоронили її вранці біля погреба, та й пішли далі фашистів гнать...

А дід твій Остап у полоні був, німці на кавалерію пішли танками. Додому тільки взимку 1949-го повернувся. Тільки я і вірила, що живий! Бо калачики цвіли... Усіх, хто з полону вертався, у наші тюрми саджали, а його... не взяли. Та довго знищить хотіли. Підставили, жеребця племінного отруїли. Тільки Верховний суд виправдав його. Судьба-таки... Навесні 1949-го стали людей із хуторів виганять. Ось тут, у Новоселівці, де ми тепер живемо, було поле, розбили кілочки – помітили, де чия садиба має буть, ну і сказали переселяться. З чого хоч, із того ту хату і роби, хоч з лободи! Тоді стали підганять: хати ж соломою криті, так послали людей по наряду хати розкривать. Нам наділили якраз там, де картопляні бурти були... Тому й спориш у дворі не росте...

Так і знесли хутори. Я хоч раз у рік приїжджаю на могили моїх прадіда і прабаби. І, ніби знову тут чую голос своєї бабусі.

Дари Божі Катерини

Вона розгадувала сни і лікувала невигойні рани. Навіть гангрену при цукровому діабеті...

У часи мого дитинства у селах мало хто лікувався в лікарні, хіба коли вже траплялося щось складне. А як нарив, чирка вискочила, хтось опікся чи поранився – всі йшли і їхали до Катерини Семенівни, чи просто – Рудички. Бабуся робила мазі, зналася на травах. Із молитов, крім «Отче наш», ніякої більше не знала. Жила з Богом у душі... І нас так учила.

– Першому ворогу дай, піддай! І хай іде! – було, каже.

Ой, як же багато часу минуло відтоді, коли я стала розуміти значення цих слів. У дитинстві в моєму розумінні ворог був один – фашисти...

– Бабусю! А що ворогу треба дати і піддати? – запитую.

– Читай, Шуринко! Багато читай – і поймеш! Кобзар читай!

Кобзар у нас завжди був на печі. Іще до школи мною читаний-перечитаний. А «Тополя», «Лілея», «Катерина» – то й напам’ять вивчені.

Згадується, якось прийшов до нас із Срібного далекий родич. Працював продавцем і вколовся мерзлою рибою. Хворів на діабет, тож заживало погано. У лікарні відтяли палець. Запалення ішло далі, збиралися відрізати руку по лікоть. Він утік з лікарні і приїхав до бабусі. У нас семеро чоловік сім’ї... дві кімнати... Дядько лежав на розкладушці серед хати. Назавжди запам’ятався той моторошний запах гангрени. Бабуся від нього не відходила. Із простирадла робила бинти, кип’ятила їх у печі... Дядько стогнав. А я звішувала ноги з печі і розказувала йому поеми Шевченка...

Дядько видужав і пішов додому. Він щороку приходив на храм і приносив шоколадні цукерки бабусі і мені!

– Бабусю! А якби він помер? – запитувала я її вже старшою.

– Якби судилося, то й помер би! Ніхто своєї судьби не обійде! Та судьба судьбою – і сам не будь дурним!

– Бабусечко! А Ви не помрете? – так хотіла почути, що – ні!

– Помру! Усі помремо, тільки не в один день! Як помру, сумувати не треба – значить, я своє прожила, вже й онуки виросли... І Остапа на стільки пережила! Як похороните мене, живіть, як і жили. Телевізор вмикайте, і хусток чорних не носіть довго. Не люблю я такого!

Я так і не дізналася, що ж приснилося бабусі тієї ночі. Вранці я збиралася до школи, а вона попросила мене обрізати їй нігті на правій руці. Незадовго до смерті вона була зламала руку, тож не могла сама це зробить.

– Бабусько! Як із школи прийду! – пообіцяла я і, як завжди, «цьомнула» її у щоку.

– От таки дурна ти дитина! Обріж! Бо я вмирать буду! – сказала без суму, – мені сон приснився...

А я не спинилася... побігла до школи. Мою маму бабуся попросила нагріть води і помить її, бо вмирать зібралася. Мама, хоч і поспішала теж, відставила все, бо вже знала життю толок! Бабуся так і не сказала, що ж снилося. Викупалася і... заснула.

Коли я прийшла із школи, бабуся спала, а мама сиділа біля столу і плакала. То був не звичний сон... так тривало три доби. Ми з мамою сиділи по черзі біля її ліжка і зволожували їй губи водичкою. І чому я побігла до школи, чому не обрізала нігті, чому не запитала, що їй снилося?

Вранці 5-го лютого мама пішла видоїти корову. Я сиділа біля бабусі і гладила її руку. Вона дихала із себе все тихше і тихше, а потім – ніби зітхнула і... замовкла. Зайшла мама і сказала, щоб я гукала сусідку і сама не йшла в хату, доки бабусю нарядять...

У літній кухні мамині подруги готувалися до похорону. Переді мною висипали кілограмів два білої гречки наполовину із відходами, бо нормальної гречки тоді у селі не бачили. Я мала перебрати її по крупинці... Минуло так багато років, а я пам’ятаю до дрібниць той холодний день. Пам’ятаю, як приходила із школи у порожню хату, бо всі ж по роботах, і безутішно плакала. Мене страшенно сердило, коли чужі бабці на поминках говорили, що бабуся і так чимало прожила. Бо для когось вона була чужа, а для мене – найдорожча і найрідніша, і так мені хотілося, щоб вона жила вічно...

Думаю, що вона і живе у кожній із нас, жінок її роду, і я – одна із них! Ваші дві праправнучки носять ваше ім’я – Катерина!

Бабусенько! Я давно знаю як це – першому ворогу дать ще й піддать, та нехай іде собі! Навіть кров’ю власною поділилася... і не шкодую. Тепер багато різних ліків, навіть через інтренет люди лікуються, та коли хтось згадує, що Ваша мазь – це сила, я збираю компоненти і варю її. Бо Ви казали, що відмовити допомогти людині у хворобі, то є гріх. Бабусенько, я вже знаю як то бути бабусею... це вже інше, ніж мамою, але, ніби ще солодше... Цікаво, щоб Ви, бабусенько, сказали на те, що я, аби обійняти свою внучку, змушена через океан летіти... Бабусенько, я теж бачу сни і... розгадую... іноді. Проти неділі (має збутися) 20 лютого 2022-го я теж бачила сон... у Києві. Я залишала моє улюблене місто студентської юності із сльозами, бо серце підказувало – так більше не буде... Війна вже дихала у спину! А коли від гулу ворожих колон тремтіли стіни хати – я не знаю, чому саме тоді стала сіяти огірки у горщики... і з надією дивилася на калачики. Вони цвітуть, бабусенько! І сон мій збудеться, обов’язково! Я вірю!

Олександра Гостра