Дід Федька ніколи не вийде за двір нечепурний. Навіть коли хлібовозка зупинялася і вже сигналила на перехресті вулиць, похапцем накидає на себе кращий одяг, перш ніж піти по хліб. Бо по хазяйству коли пораєшся, хочеш ти чи ні, а забруднишся. Федька надто чепурний як для старого сільського чоловіка. Це його і плюси, і мінуси…
Життя як є. Гулящий
Років десять тому похоронив свою Настю. Намагався «підженитися», та не вийшло якось. Казали, що Федьці у молодості та Надька, яку вирішив за жінку взять удівцем, подобалася. І коли він запропонував жити із ним років за два після смерті дружини, вона як за соломинку вхопилася. Федька не п’ющий, акуратний, хазяїн, ще й «Жигуля» свого має. Надька давно вдова. Та й замолоду не знала ніколи, як воно ото поряд із чоловіком у машині проїхати кудись.
Замкнула свою хатинку та й подалася до Федьки. Ненадовго! Не догодила… Мовчки він довбався у юшці, яку старалася зварити на сніданок.
– Щось не доклала, чи переклала ти, Надю, у борщ, – казав без серця, – якийсь не такий… Тільки й того, що не доказував – «як у моєї жінки був».
– У кожної хазяйки свій борщ! – не барилася Надька із відповіддю. – Скільки жінок, скільки і борщів!
– Що ти вимиваєшся щодня, як молодик?! – кидала Федьці нова жінка. – Хіба біля молотарки був?
На подібні «шпильки» співмешканки Федька не відповідав жартом. Поряд із нею було йому сумно. Хотілося посварить її за те, що курчат у ящику приперла у хату, що пере так, аби тільки воду бачила та одежина. Взявся за ложку – до пальців липне. Зробив зауваження раз – насупилася і мовчала весь день, зробив вдруге – розревілася…
– Давай, мабуть, Надю, ми по-людськи попрощаємося, – сказав за сніданком і опустив очі. – Ми і з покійною не сварилися, і з тобою не хочу. Якось не так мені хотілося…
– А як? Чим я тобі не така? Люди мене засміють! Ану ж! У сємісять год пішла заміж, та назад вернули! – розплакалася і розкричалася.
– Не кричи! Ти ж знаєш, що я не люблю крику… Не буду брехати у такі года… стидно. Не лежить душа до тебе – і все. Пробач…
Тільки двічі і звозив Федька Надьку у місто на базар своїм «Жигулем». Як же гордо сиділа вона поруч і хотіла, щоб усі її побачили! Втретє сіла вже, голову опустивши, коли привіз її Федька назад до хати. На задньому сидінні речі у вузлах…
– Давай не будемо ворогами… – мимрив Федька, – прости, не сердься. Коли щось треба, я поможу… ти кажи.
Надька сердито закрила за ним хвірточку. І коли сусідки, побачивши увечері світло в її вікні, прибігли поспівчувати, не стримувала своїх емоцій і розказувала про Федьку і те, чого ніколи не було.
– Мабуть, якусь шльондру молоду знайшов! Це точно! Бо як не сказиться! Вимивається, наряжається – і з дому! Та навіщо мені таке треба! – розказувала подругам. – Покинула я його! Гулящий він і є гулящий до смерті! Хай живе тепер, як хоче!
* * *
Федька і жив як хотів. Роки… Розміняв вісімдесят. Та ще й при нормальному здоров’ї. Після Надьки вже нікого й не приводив додому. Жінки його віку Федьку не цікавили, а дивитися, на лавочці сидячи, на молодих ніхто не забороняв. Ось Таня, сусідочка його, така ж гарнесенька, як квіточка. І до нього, старого, дуже добра. Чоловік на війні, а вона дома із дітками все, як та бджілка. Ще, буває, і йому несе чогось добренького. Або ж і звичайного борщу. Кричить через тин:
– Діду Федько! Ідіть швиденько, каструльку візьміть!
– Та навіщо ти, Таню! Я ж юшку собі наварю! – віднікується.
– Юшка є юшка, а борщ є борщ! – беріть. – Все одно своїм варю!
Федька добрий сусід. Тягнеться до Тані, як би до внуки. Свої і діти і внуки по світах розбіглися. Добре, що хоч телефон є тепер. Йому, якби дома дожити.
– Ти, Таню, буряків нарви, а я й чиститиму потихеньку, – говорить сусідці. – У мене часу багато! Я ж гулящий!
– Діду Федько! Ви не кажіть такого слова – «гулящий»! – регоче Таня. – Навіщо на себе наговорюєте! Скажіть, що часу у Вас багато! Гуляєте днями без роботи! Бо ж «гулящий» – це не те…
– Та я був по всякому гулящий! – серйозно так мовить Федька…
Тані 35… і, якось, ніби й незручно із 80-літнім дідом таку тему заводить, та все ж цікаво.
– Діду… то Ви хочете сказати, що жінок чужих любили… – опустила вниз очі і цюкає буряки так, ніби їй і не цікаво почуть відповідь діда.
– Та … як тобі сказать, дівчино! Не так, щоб і любив усіх… а багатьох мав… ну… ти ж знаєш як… – цюкає Федька буряки і, ніби на них уся увага прикута. – А, як подумаю, то любив тільки двох – свою жінку, царство їй небесне, та ще одну… Ой і любив же її! Словами не передать! – дід дочистив бурячину, підвів очі до неба, усміхається…
– А кого дужче любили? – допитується Таня. – Жінку чи коханку? Діду! Так у Вас час, казали ж, що не було сексу, не було стосунків позашлюбних… чи… як там їх назвати.
– Та то слів ми таких не знали! А в натурі… все у нас було… І постраждало багато і хлопців, і дівчат через оту скриту любов… чи як там її назвать… Це мені повезло, що жінка така попалася, а якби друга, то пропав би я, їй же Богу!
– Так межу собі б установили! І знали б тільки одну жінку!
– Та… хтозна… – дід лукаво дивиться на осінню хмаринку, ніби бачить там когось. – Я дуже танцювать любив ще до армії. Як почую музику, то ноги самі несуть! І дівчата такі були! Пригорнеться до мене, а я і пропав… Були такі, що пригорнеться… та голову має, а були такі, що горнеться і дуже… А воно ж… молодість! І чогось-таки липли до мене дівчата… Як з армії прийшов, моя Настунька вже дівувать стала… Ну, це я вирішив, що вона моя. У армію не проводжала, ще мала була. Танцювала вона слабенько. Сором’язлива, гарнесенька, як намальована. То я тільки з нею і танцював весь вечір.
– Тільки танцював? – допитується Таня.
– Тільки танцював. І додому проводив. Доторкнутися не смів! Та грішний… Ще до армії була у мене дівка Олька. Ну, не моя дівчина… Танцювала так, як літала! Було, викрутить у танці з мене всі сили! А після танців, як вся молодь розійдеться, ми з нею… на сіно!
– Чому ж не женилися на ній?
– Мені ще ж у армію було... Та й не проводжала вона мене. І дома ні я, ні вона не казали, що у нас ото така любов дурнувата. Ну, воно ж, не по-людськи. Людям такого не скажеш. Вона, мабуть, через півроку, як мене забрали, і заміж вийшла. А я ж без претензій до неї. Бо не давала мені обіцянки… От, провів я Настю, чимчикую додому, як де не візьмись, Олька виглядає з-під бузку. На шию мені повисла. Я аж злякався, бо чоловік же її у хаті! А вона каже, що скучила до смерті. Чоловік п’яний, спить міцно. Дитина теж спить добре… І я так за нею скучив, що… під бузком і согрішили, Господи прости…
– Ну, Ви, діду, і даєте! А якби хто побачив! – ледь не цюкнула себе по пальцях Таня.
– Та чи хто про те думав! – усміхається дід Федька. Очі блищать, щоки рум’янцем взялися. – Так довгенько було у нас… Проведу з танців Настю до її хати, обійму, у щічку поцілую… І не більше. А Олька жде мене десь…
– А як Ви знали, де? Телефонів же не було! – дивується Таня.
– Та в такому ділі телефони ні до чого! Душа чула, де вона мене жде! Були у нас свої місця. А як весілля у нас було з Настею, і Олька ж із чоловіком гуляли. Так на мене дивилася!
– То Ви вже й не бігали до неї?
– Як же?! Все тільки починалося! Тільки першу шлюбну ніч і витримав я все, як полагається. Другого дня весілля у нас в селі «циганили», батьків на візку катали, веселилися. Олька мені і шепнула на вухо: «Прийдеш?». Я нічого не сказав, та ледь діждався, доки моя Настя заснула, а я через городи, як той вовк скажений, галопом під бузок. І Олька не спить, запримітила мою тінь під бузком, вибігла… цілуємося.
– Не дорікала Вам, що одружилися? Не пропонувала, що розлучиться та з Вами зійтися?
– Тоді мало хто розлучався… Жили, як жили… Як у кого виходило. Нас би в колгоспі із світу зжили, якби ми розлучилися. Та і хтозна, чи треба це нам було. Мені повезло із жінкою. Дуже красива була, і хазяйка, і мати хоч куди. Тільки дуже скромна. Воно то й ловко, як для сімейного чоловіка… Я знав, що вона тільки моя! А я – всіх! – засміявся по-молодечому Федька.
– Однієї коханки Вам було замало? – дивується Таня.
– Коханка була одна, а жіночок ще багато траплялося… воно ж зразу поймеш, як чужа жінка на тебе дивиться і як з тобою говорить…
– Жінка ревнувала?
– Ревнувала тихенько, і плакала тихенько… А я, було, і пальчики їй на ногах обцілую та кажу – квіточко моя! То ж люди заздрять, що ми з тобою так гарно живемо! Вона і розтане… Дітки у нас пішли одне за одним… аж четверо. Тільки завагітніє вона – то вже їй так, щоб чоловік і руку на неї не поклав. Я й не проти… Не повіриш, дівчино, я років десять по тому, як оженився, не бачив її роздягнутою повністю. Все їй соромно. А Олька була – вогонь! І втомлена, і хвора, а біжить на побачення і… викрутить мене так, що ледь ноги волочу… Було, каже, це так тобі, щоб більш ні на кого і не дивився. Та я і від неї трохи гуляв, як траплялося… а до неї повертався… на сіно, а до жінки – у хату…
– То це ж спробуй було так жить, та ще у селі!
– Непросто! Я шоферував. І хату будували, і хазяйство велике…
– Упасти і заснуть! – сміється Таня.
– Тільки не в молодості! Та вже і в зрілі года… від роботи наче й падаю, а до жінок тягне!
– А дітей спільних у вас не було з Ольгою?
– Хтозна… Вона така скритна. Довго не казала, що вагітна. Поки не стало видно. Так і не зізналася, чий син. Заміжня ж… Душа моя відчувала, що мій, а вона не каже… Мо й сама не знала. Думаю, що таки мій, бо тричі женився… І так мене тягло до тієї дитини. Та я волю почуттям своїм не давав. Не треба дитині було того й знати. У Ольки чоловік дуже пив, та не бив її. Він тільки горілку і знав. Молодим ще замерз п’яний у тракторі…
– Тоді не хотіли щось змінити у стосунках?
– Та, хтозна… Вже і діти у нас піднялися… Настя ніколи не ходила за мною і не стежила, куди я пропадаю. Знала… По-любому знала. Воно ж, дочко, любов та грішна, як кашель… не приховаєш… І дітям ніколи нічого лихого про мене не сказала… І сини, і доньки дуже мене любили. Бо так їх мати виховувала, та і я ж їх виховував нормально.
– Що? І не сварила Вас дружина?
– Сварилися за хазяйство, за щось таке… побутове. Ну, я ж розумію, було, що не тому вона сердиться, що свині корито розбили… Та мовчки корито лагоджу. А Олька стала мене підбивать, мовляв, переходь до мене. Діти виросли. І так усі знають, що ти до мене ходиш. Воно вже ж і система партійна розсипалася. Вже ніхто нікого не воспитував. Роби що хоч. Коли чесно, то я і собі не раз таке думав. От насмілюся і скажу своїй жінці все, як є, що вже тридцять годів до Ольки бігаю... Що досить бігать. У неї залишуся. Син якраз наш одружився. Невістку привів до нас. Живіть сім’єю, а я – до Ольки. От лежимо ми із Олькою у ліжку і продумуємо, як це буде. Обіцяю їй, що прийду додому і вранці скажу Насті все, як є. Так і порішили. Вийшов я за хвіртку, як хтось на лавці під двором у Ольки сидить. Боже мій! Настя моя! Мовчки поряд сів і я. Вона мене взяла за руку і каже: «Федя! Мені невістку соромно. Запитує, де батько. А що мені казать… Пішли додому. Може досить уже до неї бігать? Вже ж не молоді?». Так і йшли ми додому, за руки взявшись. І нікуди я не пішов з дому…
– І до Ольки вже не бігали?
– Бігав… Тільки все рідше і рідше… Вона злилася на мене, дорікала, що після смерті чоловіка ще б заміж вийшла, якби не я. Так і життя минуло. Старі стали. У мене внуки. А Олька поїхала до старшої доньки дітей глядіть, та десь у Кременчуку і залишилася. І син там жив. Було, коли на проводи в село приїдуть, так мені її сина хочеться побачить. І він завжди поговорить зі мною. Мені здавалося, що ми схожі. Тільки мені повезло із жінкою, а він тричі женився… Може, досі і ще більше… Не знаю. Ольку мою у Кременчуці похоронили. Давно її немає. Давно і моя жінка померла… Тихенько, як і жила… Зітхнула, руки склала і… все… Живи, Федько, скільки хочеш!
У Тані в руках буряк за буряком аж підскакує. На очі сльози навернулися. Згадала бабу Настю, яка її, дівчинку, завжди чимось смачним пригощала і усміхалася.
– Діду Федько, Ви дуже за ними сумуєте? – шморгнула носом.
– Сумую… Дуже сумую за обома… – дід знову ловив очима хмаринки. – Так, що, дівчино, я таки гулящий був.
– А якби життя назад? Кого б вибрали собі в дружини?
– Смішна! Хіба ми вибираємо? Нас жінки вибирають! А ми вже тоді рішаємо, що із тим робити. Олька мене вибрала – і все! І Настя мене вибрала, хоч і по-скромному, і не відпустила нікуди. Ото, як прийшла та сіла на лавочці, я собі думав – якби оце скандал затіяла, я б відразу пішов. А вона бач як повернула… І діти у нас хороші, і внуки, вже і правнуки!
Федька поглянув на город:
– Та буряків ще у тебе до гибелі! Ти тільки рви, а я потихеньку перечищу. Що мені днями робити?! Я ж гулящий!
І засміялися обоє…
Олександра Гостра
