Вночі вісімнадцятого листопада 2025 року росія забрала життя моєї мами — Калачник Галини Василівни. Людини, що все своє життя присвятила школі, дітям, роботі, яку любила до останнього дня.
Вона виховувала мене сама, залишившись вдовою, коли мені було лише 9 років. Моя мама тягнула на собі все, щоб у мене було майбутнє, щоб я не почувалася гіршою за інших дітей, у яких є тато, бабусі й дідусі. Вона мріяла дочекатися онуків — і дочекалася. Але війна розкидала нас по світу, і саме війна украла в неї можливість жити поруч з нами.
Шахед прилетів прямо у будинок беззахисної людини з інвалідністю, у якої навіть не було шансів урятуватися чи хоча б сховатися в погребі.
Будинок знищено вщент. Життя обірвані миттєво.
Разом з нею загинула її доглядальниця — Тупик Ольга Василівна.
Дві звичайні жінки, дві добрі душі, які нікому не зробили зла.
Мій світ сьогодні розбитий.
Я ніколи не пробачу цього.
Я проклинаю всіх, хто причетний до цієї війни й до кожного вбивства в Україні.
Вічна пам’ять…
Мамо, ти назавжди в моєму серці?
Анна Лебідь
