Найважча наука в цьому житті – навчитися сміятися... А зараз я зроблю собі маску: огірок, дещиця вівсянки, якихось ягід... А потім одягну свою найкращу сукню і вирушу на ту бісову вечірку до твоїх друзів, і буду танцювати, і буду щасливою... І голос мій буде густим та теплим, і всі питимуть його, як солодке вино... А я сміятимусь... І коли тільки ти, мій коханий, наважишся наблизитись до мене, я поцілю в тебе тарілкою з салатом чи фужером – усім, що підвернеться під руку...
***
Ти звик бачити мене завжди лагідною, урівноваженою. Мій милий! Цього разу я здивую тебе. Досить урівноваженості, немає дурних! Зараз я тобі все скажу, усе... І ти слухатимеш! Я так довго тримала це у собі – більше не можу. Зараз воно розірве мене на шматки. Хіба лише тобі можна звинувачувати, дорікати, висувати мені купу неймовірних фантастичних претензій?! Ти завжди умів це добре робити, а я завжди мовчала й з усієї сили намагалася у відповідь бути спокусливою і гарною, трохи байдужою... О, якби я лише дала собі волю, то моє обличчя перетворилося б на розлите озеро Байкал: самі сльози. Я б запухла від сліз... Хоча й таке було, щоправда, не у твоїй присутності... Цьому тепер край! Я не подарую тобі жодної сльози, не дочекаєшся...
У тебе взагалі скляне серце, або його зовсім немає. Приходиш, зникаєш, коли тобі заманеться. Ти рахуєшся лише з собою... Тебе не було рівно місяць. Де ти вештався? Скажи, де? Знову був у неї? Господи, він знову пішов до тієї, з вискубаними бровами! Вона лише намагається виглядати розкішною жар-птицею, а насправді – звичайна курка, так і знай! Я готова кинути гранату у ваше ліжко, і я зроблю це, побачиш! Я підпалю не лише вулицю, на якій вона мешкає, а все місто!
... І навіщо вони постійно повідомляють, що в африканській Сахарі +55° і англійська дослідницька експедиція загубилася в пісках?! Усі подуріли на тій експедиції, начебто її втрата – найважливіша подія у світі. Далася їм та Африка! А мені ось абсолютно байдуже до Африки, навіть до того, чи зійде завтра сонце... Ой, тільки не треба казати мені, що я бездушна, що всі люди – брати і що вони помирають там без води від палючої спеки... У мене – своя Африка...
Знаєш, ти – справжній плейбой, ти – сучасний Казанова, нещасний Казанова... Простіше кажучи – павич... Коли ти повернешся, я не пущу тебе на поріг! Усе! З мене досить! Ти примітивний, як чайник! Ти нічого не розумієш: ні погляду, ні позирку, ні звичайних слів, якими все сказано... А про натяки та якісь підтексти навіть не йдеться... Ти ж безпомічний, мов кошеня, ти навіть двері до квартири не можеш без мене відчинити, запалити газ... Ти розгублюєшся у найпростішій ситуації... Ти б і дихати перестав, коли б я тобі не нагадувала... Ти лише сидиш у кріслі й милуєшся собою... Ти – красива даремна декоративна річ, якщо хочеш знати! Ти – просто нерозумне дитя, до того ж, мабуть... з гіпсу. У тебе всередині порожнеча... Дивно, як в одній людині може бути стільки всілякої мішанини – гарного й поганого... Ти такий красень, увесь таємничий, загадковий, не зрозумілий нікому... Ха-ха! Теж мені «герой нашого часу»! Ти – не герой, не тішся, ти – проблема для будь-якої жінки. Ти ж нічого не бачиш довкола себе... Хочеш, я скажу зараз тобі одну таємницю, головну, жахливу таємницю про тебе? Ти – самозакоханий мамин синочок, егоїст, ти жебраку ніколи мідяка не подав, ти просто хворий, невиліковно хворий на свою винятковість, якої немає... Ти – такий, як і всі... Отримав? Ось так!
Я не сварлива, не треба, хоча й умію бути злою (злою, проте справедливою). Я вмію гучно кричати, грюкати дверима і кидати на підлогу тарілки... Дрібні домашні війни допомагають досягти гармонії. А, ти не знав? Ти багато дечого не знаєш! Що ти взагалі знаєш, наприклад, про жінок? А-ні-чо-гі-сінь-ко. Бо жінка – завжди безодня, небо, космос... Вона – завжди марсіанка... Ну, згодна, я – войовничий космос, агресивна марсіанка... Я, безумовно, не пряник, але ти – узагалі бридкий. З жінками небезпечно так жартувати, мій маленький! Вони готують свою помсту на повільному вогні, а потім несподівано виливають на голову й добряче ошпарюють...
Я знаю, ти хочеш, щоб ми зосталися друзями, бо ти ж збираєшся назавжди до тієї обскубаної курки. То знай: не буде такого ніколи! Кохання не плямують дружбою! Ти просто помреш для мене: я пройду повз тебе і навіть не привітаюся...
Ти гадаєш, доки тебе не було, я тут шалено страждала та мучилася? Наївний дивак! Усе нормально! Учора мене провідав один давній-давній знайомий, якщо хочеш знати, і ми пили з ним вино та цілувалися...
Як важко дається вірність один одному, не те що ідеї чи державі... З цим простіше, а ось один одному... Усе чудово, усе чудово... Просто я сама винна у власних нещастях. Моя сестра, наприклад, живе чарівно. Дивиться собі щовечора мексиканські серіали, шиє сусідам наволочки, пече сметанники з лівером і повністю задоволена своїм Павлом Петровичем – так вона називає свого чоловіка. «Павло Петрович захотів...», «Павло Петрович сказав мені вранці...». Усе прекрасно, Павло Петрович – і Бог, і Цар. І вона при ньому – Цариця... Усе просто та геніально... Її казка завжди з щасливим кінцем. Її казка – не моя казка. «Що було, що є, що буде»... Поки що – лише Африка, та спека, та Сахара... Цікаво, чи їх врятують? А ти так само зник... Згубився серед барханів...
О! Я ж маю десь цікаву статейку із сакраментальною назвою «Як його повернути»... Ось зараз знайду, прочитаю і буду у всеозброєнні...
Так... «Володійте собою» (з цим зрозуміло і просто: я спокійна, як табуретка). «Підтримуйте з ним тісний контакт...» (тісніше бути не може). «Хай він трохи відпочине від вас». Аякже, зараз! Жодна нормальна жінка не погодиться. Я буду тактовно нагадувати тобі про себе. Прийду забрати ключі від квартири, усе одно ти щоразу плутаєшся в тих замках. Інколи буду телефонувати й запитувати: «Пробач, котра година? Ох, уже 12-та... Саме час для пестощів». «Хай відпочине», – ну й поради!
Чому частіше за квіти ти дарував мені зморшки, скажи, чому? Ми ж усе для себе з’ясували ще під час першої зустрічі: визначилися з улюбленими письменниками, стравами, барвами, захопленнями... Одна половинка ходить по землі й мерзне, шукає іншу, свою... Я – твоя половинка. Я знаю: ти – не принц, ти – жива людина, і в тебе є недоліки, і я рахуюся з ними... І ти рахуйся з моїми... Бо коли береш жінку, то береш її з усім: слізьми, нерозважністю, істериками, дивацтвами, з її безмежними ревнощами й величезним всепрощенням.
Я знаю: не можна виснути на людині... Якщо я тобі заважаю в житті, ти скажи. Я все зрозумію... Я осягнула: з’ясовувати стосунки – примітивно і немудро. «Ти сказав...», «Я сказала...». Я знаю: зламати людину легше, ніж здається. Але коли тебе немає, то і мене немає. Сенс, захований в абсурдності... Послухай, якщо ти мене не кохаєш, то я одна кохатиму – за нас обох... «Був», «цілував» – не люблю дієслів минулого часу. Люблю час теперішній і майбутній... Самотність чомусь – уже стільки віків! – жіночого роду. Це – хрестоматійна річ, що на 1000 жінок припадає 600 чоловіків. Я знаю формулу жіночої печалі. Її винайшов один славетний класик. Його героїня Анна сказала: «Хочеться кохання, а його немає. Отже, усе скінчилося». Померти для неї було легше, аніж жити з цим.
Не треба тільки кепкувати, жіноча сентиментальність завжди видається вам дивною та нещирою... Вам не збагнути...
Зараз я одягну теплий светр, бо так холодно, хоча й літо, хоча в Африці – +55о...
Ніби закінчилися колії, а станції все немає. Станції під назвою «Усе ще буде...», як в Анни.
Я була несправедливою: у тебе не скляне серце, ти далеко не егоїст. Ти – не красива декоративна річ. Ти – мій коханий (цікаво, скільки разів за життя жінка каже ці слова?). Не перелічити кохання... У ньому все: твій позирк, метелик з блакитними крилами, який сідає на долоню, жовте латаття біля берега тієї ріки, де ми купалися з тобою... Я так люблю жити біля води й квітів! У тій Сахарі я б померла через годину. Там пісок скрипить на зубах і немає метеликів, немає ні ріки, ні латаття... Куди податися, у які сніги? Ти чуєш: серце моє вже давно збожеволіло. Навіщо ми блукаємо серед кривд, розставань, нерозуміння? Я ж з тобою навчилася все розуміти і все пробачати. Я хочу обійняти тебе зараз, і щоб це було для обох, як відпущення всіх наших гріхів. Бо те неприємне в минулому – ніщо порівняно з тим добрим, яке ще може бути... Однак я не хочу бути другою чи там третьою, хочу бути першою та єдиною. Я зморилася бути «третім лебедем справа».
Ти – моя безцінна радість, мій шовковий погляд... До чого тут та курка? Повертайся! А краще за все – не розлучаймося більше ніколи... Поцупимо валізу з діамантами і поїдемо до Венеції... Там темно-зелена вода і зчорнілі сходинки до неї... Там стіни з тріщинками-павутинками... І ліхтарі... Чого ж я плачу, скажи? Ось виплачусь і заспокоюся... Либонь, найважча наука в цьому житті – навчитися сміятися... А зараз я зроблю собі маску: огірок, дещиця вівсянки, якихось ягід... А потім одягну свою найкращу сукню і вирушу на ту бісову вечірку до твоїх друзів, і буду танцювати, і буду щасливою... І голос мій буде густим та теплим, і всі питимуть його, як солодке вино... А я сміятимусь... І коли тільки ти, мій коханий, наважишся наблизитись до мене, я поцілю в тебе тарілкою з салатом чи фужером – усім, що підвернеться під руку...
Лілія Черненко, м.Прилуки
