Біла хата.Ілля Жеведь після поранення й реабілітації повернувся в стрій

Герой України Ілля Жеведь: «З дитинства готувався до війни». Про «незабутню весну» та чому сержанти – це хребет армії.

«Чесно зізнаюся – ніколи не був патріотом. Мене більше хвилювало благополуччя родини. На державу дивився з подивом», – каже Герой України Ілля Жеведь, який отримав найвище державне звання у лютому 2024 року. Зазвичай, такий указ повідомляє дуже коротку інформацію про людину – лише ім’я, прізвище та військове звання. Але за кожною «Золотою зіркою» стоїть історія людини та бійця. Ми продовжуємо писати історії тих, хто не втомлюється захищати українську землю і людей, наближаючи Перемогу.

«Якщо розібратися, то у нас багато хлопців заслуговують на «геройську відзнаку». Хтось із них виконував надскладні завдання, брав участь у більш небезпечних операціях. Я просто виконував свою роботу на совість», – ніби виправдовується військовий Ілля Жеведь, який десять років свого життя обороняє Батьківщину.

Захист Рубіжного, Сєверодонецька, Лисичанська, контрнаступальні операції на Лимані та в Бахмуті, і це лише за повномасштабну війну. Ілля – той, кого називають хребтом армії – він сержант.

Невійськові, мабуть, і не знають, що саме сержанти є базою професійного війська, лідерами у бойовому колективі й основними комунікаторами між офіцерами та солдатами. Саме вони стежать за дисципліною та навчають своїх бійців. А ще – ухвалюють військові рішення та підіймають моральний дух побратимам.

Про важливість недооціненого сержантського звання; вплив російської пропаганди; Революцію Гідності, яка стала точкою неповернення; оборону Рубіжного під артилерійським дощем; як бригада воює за стандартами НАТО; поранення та звідки бере сили продовжувати боротьбу на десятому році війни, відверто розповідає Герой України Ілля Жеведь.

Міни інформаційної війни: як російська пропаганда «вербувала» українську молодь

Ілля – киянин. Народився і виріс у столиці в родині робітників. Нині чоловік згадує, а точніше аналізує, як тоді у період його становлення, як особистості на все впливала російська пропаганда. Від фільмів, які вчили жити «по понятіям», до пісень, де українська молодь оспівувала москву і пітер, а не рідний Київ, Харків, Львів…

«Я – зі звичайної родини. Мама і тато працювали на заводі. Мені пощастило, що у школі у нас був дружній клас, в якому діти були з різних соціальних прошарків, але спілкувалися на рівних. Здається, завдяки цьому я не пішов «на вулицю». Хоча тоді було модно косити під бандита, розмовляти «по понятіям».

У 2001 році я закінчив школу. Пригадуєте оті всі російські фільми: «Бандитський Петербург», «Бригада» – тепер можемо зробити висновки, який вони мали вплив на нашу свідомість. Пісні, у яких співали про модний пітер і круту москву. Це пізніше до нас дійшло, чому… Чому ми не співаємо про наші міста? Звідки у нас ця меншовартість? Нав’язана нам меншовартість! Мені за це зараз дуже прикро», – зізнається захисник.

«Прийшов «качати понти», а не м’язи, – на вихід»

Ілля з вдячністю згадує, як мама з дитинства вчила його загартовувати своє тіло:

«Спорт загартовує не лише тіло, а й дух. Фізична сила та витривалість є вкрай важливими для військового. Не зважаючи на те, що мама постійно працювала, вона встигала водити мене в басейн. Пізніше були великий теніс і футбол. Футбол, до речі, я дуже любив. Хоча відношення там було ганебне. Постійні цькування і приниження від тих, хто старше, крутіше, при «баблі». Але я не зважав на це і продовжував займатися.

Ми росли в той час, коли треба було вміти себе захистити, і я це добре усвідомив. У дев’ятому класі пішов на єдиноборства у «Гермес». Там був нереально крутий тренер. Він не просто тренував тіло, а прокачував мізки. Виховував правильне ставлення один до одного. Це – місце, де не було цькування. Там займалися різні хлопці, але дисципліна була так налаштована, що коли ти прийшов «качати понти», а не м’язи, – на вихід».

Після школи хлопець пішов в училище, а далі – на строкову військову службу. Він зізнається, що насправді армія його дуже приваблювала, але до 2014-го року служба в ЗСУ була непрестижна.

«Військові були не в повазі. До них було слабке соціальне ставлення. Для мене особисто служба стала цікавою, особливо перші півроку. Служив у Десні – в розвідувальному батальйоні. Потім по розподілу потрапив у Гончарівське. Це був жах. Зоновські звички і «дідівщина».

Коли повернувся з армії, зрозумів, що треба розвиватися і заробляти гроші. Вступив до Київського славістичного університету. Вчився на заочному і працював у сфері торгівлі. Заробляв непогано».

Ілля швидко створив родину, бо мріяв про сина. Жив, як більшість людей: робота – сім’я. Він зізнається, що тоді його геть не цікавило державотворення. Та й про патріотизм мова зовсім не йшла до певного моменту.

«Коли зустрів свою першу дружину, одразу закохався. Через два тижні ми почали жити разом. Я дуже хотів сина. Спитав у неї, чи народить вона мені його. Вона погодилася і через три місяці ми завагітніли. Через дев’ять – з’явився мій син. Я одразу став батьком для двох хлопців, бо у дружини вже була дитина, з якою ми чудово потоваришували.

Я багато працював і достойно заробляв. Чесно зізнаюся – ніколи не був патріотом. Мене більше хвилювало благополуччя родини. На державу дивився з подивом. Всі крали, розробляли якісь схеми, мутили і ніхто ні за що не відповідав», – констатує співбесідник.

«Все життя мені здавалося, що я до чогось готуюсь»

Вперше Ілля задумався про справжні цінності під час Майдану 2004-го року, а вже кардинально змінити погляди змусили події під час Революції Гідності.

«Все життя мені здавалося, що я до чогось готуюсь, що треба фізично себе підтримувати, розвиватися інтелектуально. Я чекав на якісь події. Саме про історичні зараз кажу. Під час Революція Гідності зрозумів – ось цей переломний момент. Ось – вибір мого шляху. Я приходив на Майдан, підтримував ідею, спілкувався з людьми. Там було багато освічених українців, професорів, викладачів з інститутів, науковців, бізнесменів. Для мене було приємним, але водночас дивним, що заможні люди привозили все необхідне, готували їжу і стояли за ідею.

Потім почалися активні дії і стало очевидним, що це все просто так не закінчиться. Коли росія вторглася в Крим, зрозумів – ось до чого я готувався ще з дитинства, коли вигадував цілі військові сценарії. Мене дуже приваблювали військові ігри, але не просто постріляти чи на танчиках «поганяти», а продумати кожен бій до дрібниць. Вирішив, що хочу йти воювати. Я не хочу цього зла, щоб воно сюди лізло, нав’язувало свої гнітючі цінності, свою мову, свої звичаї, гальмуючи розвиток української спільноти і стираючи нашу історію та культуру».

«Перший раз заплакав, бо не хотів повертатися до Києва на ротацію»

Ілля Жеведь одразу ж почав підбирати для себе підрозділ. Більше його приваблювали добровольчі формування, бо там були однодумці з Майдану.

«Мабуть, гени воїнів УПА та козаків прокинулися в мені, почали розквітати та давати свої плоди, – щиро посміхається Ілля, розправляючи плечі. – На початок війни мені було 30 років. Вважаю, що це – найкращий вік, щоб захищати свою державу. У мене вже були досвід, здобутки, певна мудрість, плюс я фізично й інтелектуально розвинений.

Ситуація у Збройних Силах мене не дуже приваблювала. Я хотів приєднатися до добровольчого батальйону, де свідомі, вмотивовані люди йдуть відстоювати єдину ідею. Поїхав з «Київ-1». Наша ротація тривала 40 днів. Звільняли Слов’янськ, Миколаївку. Я тоді вперше заплакав, бо не хотів повертатися до Києва. Там я розумів, що беру участь у становленні держави. Як так, ми ж ще не повністю вигнали ворога, я не можу повернутися у спокійне життя, я – активний громадянин своєї країни…

До того ж, коли я поїхав на війну, у мене зруйнувалися стосунки з дружиною. Під час ротації вона мені подзвонила й запитала, що я обираю: родину чи війну. Я відповів, що обираю захист країни. Ми розійшлися. На її думку, це була гра політиків, а не боротьба за ідею. У неї змінилося ставлення до всього, як і у більшості – після 24 лютого 2022 року».

Хребет армії

Весною 2016 року формувалася четверта оперативна бригада швидкого реагування Героя України Сергія Михальчука. Це – одна з перших бригад, створена за стандартами НАТО, ключовою відмінністю якої є експертне забезпечення, високоякісний відбір бійців і технічне оснащення. Вона постійно перебуває в бойовій готовності. Це – те, що приваблювало нашого героя. Так він приєднався до Національної гвардії України.

«Там готувався дуже міцний сержантський корпус. Все – абсолютно нове: від планування – до підходів та ведення бойових дій. Я пройшов відбір. Два тижні був піхотинцем, потім зайняв посаду замкомандира взводу в піхоті. З однієї ротації мене вигнали, бо я посварився з командиром. Але це я теж сприйняв за досвід, – зізнається Ілля. – Згодом мене відправили у взвод розвідки. Я цього дуже хотів. Бригада швидкого реагування «Рубіж» і досі рідна для мене.

Щодо стандартів НАТО, за якими ми працюємо, – це, в першу чергу, планування бою, протоколи дій: як маємо рухатися, аналіз дій противника, планування, продумування кожного кроку, макет місцевості. Акцент – на збереженні особового складу та постійному розвитку і вдосконаленні.

До речі, сержанти у нас, як офіцери, мають багато повноважень. Їм доручається велика кількість завдань і вони несуть велику відповідальність. Сержант – це наставник, тренер, радник, командир. Це – ті люди, які ведуть солдат у бій. Офіцер дає завдання, а сержант скеровує бійців. Ми єдиний організм, і я цим пишаюся».

Про серйозну підготовку бійців бригади швидкого реагування добре знав і противник, запевняє розвідник.

«Про нашу бригаду говорили: що нас лабораторії НАТО вирощували, що з нас зробили зомбі і готували, щоб їсти громадян Донбасу, бо ми любимо донбаське м’ясо. І ці нісенітниці були у перехватах, в телеграм-каналах. Я не знаю, що в головах цих людей.

У 2019-ому році ми були на ротації на Світлодарській дузі. Змінювали наших побратимів з «Азова», які там дуже вдало попрацювали, просунулися вглиб оборони противника, звільнили нашу територію до кілометра, захопили полонених. У нас з «Азовом» було таке собі спортивне змагання. Для нас це було, як ніби нам передали важливу естафету – хлопці тримайте, бережіть.

Ми теж гарно відстояли ротацію, вразили противника, трохи просунулись. Але тоді було заборонено ведення активних бойових дій. Була чітка лінія розмежування. Ротація наша тривала дев’ять місяців. І я її вважаю гарним тренуванням до повномасштабної війни».

«Незабутня весна» або 69 днів під артилерійським дощем

Повномасштабну війну наш герой зустрів на Луганщині. Усі ключові міста українського сходу – Маріуполь, Рубіжне, Сєверодонецьк, Лисичанськ, Бахмут – були свого часу найгарячішими ділянками фронту. Не покладаючи рук і снарядів, рашисти намагалися стерти їх із лиця землі.

Українська армія тримала оборону, допоки це було можливо, і відходила лише у випадку оточення. І якщо битва за Маріуполь була у всіх на слуху, то найменш розказаною, певно, лишається оборона Рубіжного. Хоча там «відбувався» той самий Маріуполь, запевняє очевидець Ілля Жеведь.

У Рубіжному бої тривали 69 днів. Понад два місяці місто намагалися взяти в оточення. Окупанти стріляли з реактивних систем залпового вогню, артилерії та використовували авіацію.

«Ми прийняли бої на Луганщині – це було передмістя Сєверодонецька, населений пункт Трьохізбенка. До тої орди, яка сунула на нас, не були готові. Одразу зайняли оборону у Сєверодонецьку. Але противник робив маневри і просувався на Рубіжне, тому нас туди перекинули.

Це була «незабутня весна». Час, який закарбувався в пам’яті назавжди. У Рубіжному росіяни мали велику перевагу в усьому: в людях, озброєнні, в техніці. Піхоти у них було – дивишся, як мурашник, а не люди. Там я відчув цінність часу. Це було життя по чотири години. Саме так ділився день.

Ми жили відрізками. Прожив чотири години – добре. День був, як тиждень. Артилерія – мов дощ: постійно і завжди. Нам щастило лише в тому, що вона була не точна. Цистерни з азотом, які вибухали і знищували все навколо. У хлопців були отруєння, обпалені дихальні шляхи. У Рубіжному було те ж саме, що в Маріуполі, тільки Маріуполь був медійним».

Попри дуже важкі воєнні будні, найбільше вибивали з рівноваги втрати побратимів. Як зізнається Ілля, кожна втрата – це ніби пазл, який випадав із самого серця.

«Коли почав втрачати друзів і побратимів – війна стала не такою цікавою. Гинули особистості. Саме такими для мене були мої побратими. Найперша втрата була найболючішою. 9 березня ми втратили нашого Валерика Однороба. Його підстрелив снайпер. З дистанції – десь метрів 300. Ми його дістали, думали живий. Аж ні...

Я тоді був головним сержантом нашого взводу розвідки. І мені треба було підбадьорювати хлопців, правильно їх вивести з того стану. Це виглядало трохи дурнувато, бо самому мені було дуже паскудно. Але, як сказав мій командир – Герой України Віталій Литвин, геройство починається там, де закінчується професіоналізм. Тобто, якщо є жага емоцій, помсти, вона повинна бути холодною. Насамперед, має бути професіоналізм, бо найкраща помста ворогу – це його знешкодити. Що ми й робили…»

Після Рубіжного, були Сєверодонецьк і Лисичанськ. Там була слабка лінія оборони через непопулярні політичні рішення, вважає розвідник.

«Ми заїжджаємо у Сєверодонецьк, а люди збираються на роботу. Ми заходимо у квартири займаємо вогневі позиції. Просимо їх виїжджати з міста, бо через дві-три години буде страшний бій. А вони сперечаються. Та коли посунула орда, всі швидко заметушилися.

Я не люблю нарікати, але є такі рішення командирів, генералів, які на голову не налазять. Є така 115 бригада «Корпус резерву». Через них, чи правильніше сказати, їхнє командування ми втратили Сєверодонецьк. Бо вони для його захисту нічого не зробили. Якби вони нормально організували оборону, поки ми тримали Рубіжне, Сєверодонецьк тримався б ще до нового року точно.

Чому це відбувається, я не можу знати напевно. Але є такі командири, у них провал на фланзі, а вони бояться про це сповістити вищестоящим. Якщо є помилка – треба визнати, зрозуміти і зробити все, щоб її виправити».

«Ну все, Іллюшка, немає в тебе ніжок»: про поранення та лікарів, які у вихідні не працюють

Поранення розвідник бригади «Рубіж» отримав 24 березня 2023 року. Підрозділ військового тоді був біля Курдюмівки на Бахмутському напрямку. Штурмували щільно заміновану посадку.

«До противника лишалося метрів сто. По плану дій спочатку повинні були прийти сапери, кинути тропу, це такий мінорозміновувач. І потім вже ми мали зайти на позиції ворога, знищити його і закріпитися там.

Поки чекали саперів, хлопці, що нас вели, з аеророзвідки, передали нам інформацію, що противник біля кулемета вошкається, готується відкривати вогонь. Посадка була дуже вузька, там акації – дерева тонкі, по суті, сховатися не було де. Поруч – окопи, і я вирішив скочити в один із них. Стрибнув і вибухнув. Перша думка – немає ніг. Друга, а як же я тоді стою?

Потім спробував вискочити з окопу, не зміг. Ну все, Іллюшка, ніжок таки немає, промайнуло в голові. Потім розсіявся туман, дивлюся, права нога нормальна, а ліва – розірвані берці і пальці стирчать у різні боки. Думаю, та нічого страшного, тільки пальці розірвало, намагався вилізти з окопу – не зміг, тому що обидві ноги до того ж були переламані.

Покликав хлопців, сказав їм, що «затрьохсотився», вони мене дістали, надали медичну допомогу, а далі вже група евакуації забрала мене. В лікарні тільки до мене дійшло, що медики прибігли по краю посадки, а виносили мене – по самій посадці, яка була замінована. Як ми лишилися живі – не знаю».

Стабілізували пораненого бійця і відправили в Дніпро, а звідти – у Вінницю. Пошкоджену стопу довелося відрізати. Для розвідника виготовили спеціальний протез.

«У Вінниці трохи ще відрізали ноги, бо наші лікарі у вихідні не працюють. А мене в п’ятницю увечері привезли, і я просто лежав у реанімації в Дніпрі і чекав на евакуаційний потяг. Ніхто нічого не робив. Коли привезли у Вінницю, думав, підшиють, дадуть якийсь шкарпеток і буду бігати. А лікар каже мені: «Ти ж лежав, воно прогнило, треба відрізати». І тому я втратив ще частину стопи. У Києві зробили ще операцію. Потім реабілітація і протез».

«Я не знаю, скільки у мене є часу, але я вдячний за нього. Вдячний, що можу захищати Україну і українців».

Після реабілітації Ілля Жеведь уже повернувся в стрій. Нині він – головний сержант Північного Київського територіального управління. 24 лютого цього року військовий отримав від Головнокомандувача Володимира Зеленського найвищу державну відзнаку – орден «Золота зірка» та звання Героя України.

«Коли мені подзвонив мій командир – Віталій Литвин і сказав: «Збирайся, тебе будуть нагороджувати», я почав відмовлятися, що не поїду, не заслуговую. А він мені: «Ти що, хочеш зі мною посваритися, хочеш, щоб я тебе видалив із телефону?». Для мене це було переконливо, бо я його дуже поважаю, – посміхається Ілля. – Потім я приїжджаю у Головне управління Національної гвардії України і мені кажуть: «Ви знаєте, чим вас будуть нагороджувати?”. «Ні», – відповідаю. А вони: «Героєм».

З одного боку мені – приємно, та з іншого – не вважаю, що я чимось особливий. У моєму підрозділі, в тих боях, де були наші піхотинці, – всім повинні давати Героя».

Іллі вдалося відносно швидко відновитися, бо, ще будучи на кріслі колісному, він займався спортом, постійно їздив до своїх побратимів, допомагав, чим міг, і робив усе для того, аби знову стати на захист Батьківщини.