Тяжкі шкільні роки ніколи не забудуться. Такі прикрі слова сказала матір учня Кобижчанської школи на Чернігівщині, бо її син, разом з однокласниками, вимушений був ходити до школи на уроки через день. Причина? Такої не пам’ятають навіть старожили: для учнів не вистачає шкільних класів.
Подібна проблема назрівала і після Другої світової війни, тоді учнів було в рази більше, ніж зараз. Вирішили її спорудженням нового приміщення школи № 2 в районі Савенців, хоча країна була ще в стані відбудови після нищівних руйнувань нацистськими окупантами.
Не легші часи переживає Україна й від «братніх» окупантів. Але питання створення для сільських учнів належних умов навчання виникло ще до повномасштабної війни з росією. У 2019 році був виготовлений навіть проект реконструкції великого одноповерхового приміщення, але будівельні роботи так і не розпочалися. За останні чотири роки споруда почала руйнуватися, як то кажуть, на очах, штукатурка посипалася зі стін і стелі, бо ще раніше її визнали взагалі аварійною.
Обстеження проводило ТОВ «Чернігівська ЕТЦ Б.П.», вартість цих послуг – 12 тисяч 102 гривні. У висновку фахівці порадили провести економічну експертизу, щоб встановити, що фінансово вигідніше: реконструкція старого приміщення чи будівництво нового? Але ще до повномасштабної війни була виготовлена проектно-кошторисна документація, яка визначала обсяг робіт, за ці розрахунки заплачено понад сто тисяч бюджетних гривень. З новими ж виправленнями в тому проекті, якими тепер вимушений займатися новий склад міської ради з новим відділом освіти, ця сума наблизилася до двохсот тисяч. Переважна більшість цієї писанини, замовленої «передвоєнними» самоврядними й освітянськими чиновниками, обернулася бідою для школярів: їхні класні кімнати позакривали, й учні залишилися, можна сказати, на вулиці. Учителі організували для них уроки через день.
Батьки учнів забили тривогу, бо відчули зниження рівня успішності дітей, зокрема й у випускних класах. Тож у різні обласні владні інстанції написані й відправлені листи з проханнями допомогти фінансово вирішити цю пекучу проблему. Мати учня восьмикласника Тетяна Беннетт особисто організовувала по сто і більше підписів батьків на посланнях до владних обласних структур. Поки що фінансової допомоги не одержали.
Костевич Олена та її тренер Ігор Чередінов-Чернігів-2024 рік
До вирішення цієї проблеми долучилися Кобижчанський старостат і керівництво Бобровицької міської ради, яке готове підключитися до спільного фінансування, планують виділити 20 відсотків кошторису вартості реалізації шкільного проекту. Виконувач обов’язків голови Бобровицької міської ради Геннадій Іванюк і депутат обласної ради Сергій Чубовський достукалися й до голови Чернігівської обласної державної адміністрації В’ячеслава Чауса. Керівник області зустрівся з ними і пообіцяв фінансову допомогу.
Є питання й до колишніх керівників громади й відділу освіти. Для наступників вони залишили величезну купу дорогих паперів, реалізацію яких можна було б почати ще до війни. Але для виправдання є «обґрунтоване» пояснення: відділ освіти тоді не був фінансово незалежним. Але він і зараз не зможе самостійно профінансувати 20 мільйонів гривень на реконструкцію старого приміщення, ще більше коштів – на нове будівництво. Не відремонтоване вчасно й одне крило дитячого садка «Лісова казка». Директор дошкільного закладу Олена Бурбурська роками носиться з давно готовим проектом ремонту приміщення, але реалізувати його у час великої війни, звісно, набагато важче, ніж раніше.
До вирішення шкільних проблем активно включилася підприємиця, місцева депутатка Ірина Бойко, але пробити стіну бюрократії дуже важко.
У Кобижчу навідалася з дочкою Марією, до них приєднався і місцевий внучок
Втім, останнім часом дуже активно кинулися у владні інстанції батьки учнів, розширений актив села, керівництво громади, добиваючись, щоб діти села, навіть у воєнний час, мали належні умови для шкільного навчання. Чому пасивними були в надто важливому питанні колишня місцева влада й відділ освіти? Відповідь на це риторичне запитання можна відшукати в мудрості китайського мислителя Конфуція: «Управляти – означає чинити правильно. При прийнятті рішення управлінського характеру необхідно усвідомлювати міру відповідальності за те, що робиш і як робиш».
Правда, відповідальність за роботу на важливій посаді – це ніби якась космічна норма. Згідно з нею, винних немає.
З початку війни з Кобижчі виїхало за кордон більше півсотні родин з дітьми, головну з проблем батьки називають неналежну організацію навчального процесу. Це підтвердила й Наталія Шиян, мати вісьмох дітей. Шестеро з них вона забрала з собою, коли на початку війни виїжджала у Фінляндію. Дві дорослі дочки залишилися жити в Кобижчі з чоловіками й дітьми, їм школа вже не потрібна, а меншеньким сестричкам і одному братику вкрай потрібна. Довелося шукати її аж у холодній Фінляндії.
За обстеження аварійного приміщення чернігівській фірмі віддали більше 12 тисяч гривень
Перше враження від чужої країни охарактеризувала мати трьома словами: добродушне ставлення до біженців. Далі більш детально:
– Ще в Польщі прикордонники повідомили нас з чоловіком, що фіни вже підготували для нашої родини просторий будинок. Аж не вірилося, здавалося, що то якусь казку нам розповідають. Але невдовзі ми опинилися в казковій реальності. І в школу наші діти пішли без ніяких проблем. Місцеві вчителі допомогли їм «підтягнутися» з мовою. Богдан і Ангеліна навчаються вже в коледжі, обоє облюбували справу автомеханіка. Чоловік Ігор жартує, що тепер уже не він, а діти допомагатимуть мені, якщо трапиться якась неполадка в моїй автомашині. Допомогли мені чужі люди справитись і з нервовими стресами від вибухів і стрілянини неподалік нашого села. Від цього страхіття я була просто роздавлена.
Із вдячністю згадує Наталія й українську школу, яка надала їй можливість вивчитися в Новобиківському учкомбінаті на швачку, ця професія знадобитися їй у Фінляндії. Чоловік працює в лісництві. Їхньої зарплати вистачає на безбідне проживання в чужій країні, де на дуже високому рівні турбота про дітей і взагалі про родини з дітьми.
Кобижчанську школу згадує добрим словом дочка Марія, яка ще до війни її закінчила, але вже тоді назрівала проблема з одним великим одноповерховим приміщенням старовинної школи. Та дівчина вчасно, ще без родини, виїхала у Фінляндію, тож їй не доводилося чути вибухів неподалік Кобижчі, і лише тепер, коли з мамою відвідала село, дізналася про проблеми з навчанням для молодших земляків. Поживши певний час у Фінляндії, їй аж не віриться, що в рідній Україні могли до такого допустити.
Здивована і її мама Наташа, але вона побачила й позитив. Каже, що раніше такого не було, щоб так організовано збирали й вивозили сміття з їхнього села. Ще більше вразило її вранішнє прибирання в Бобровиці центру міста, зовсім як у Фінляндії. Але водночас засмутили серйозні проблеми в школі.
З цього питання поспілкувалася в старостаті, з колишніми сусідами, зі старшими дочками, що залишилися в Кобижчі. Довідалася й про інші сільські труднощі. Але й тут побачили невеличкий шматочок європейської країни: кобижчанці згуртовуються навколо вирішення шкільної проблеми. І керівництво громади не стоїть осторонь.
За ці проекти заплачено майже 200 тисяч гривень
Водночас шкрябає душу інше: як чиновники допустили до цього, затягли вирішення важливої проблеми до початку широкомасштабного вторгнення росії? І ніхто не несе відповідальності. Це вже далеко не Євросоюз, куди так рвуться на довгих язиках політичні обіцяльники. Що заважає Україні на цьому шляху – розповіла і Наталія Шиян, але це окрема тема, до неї повернемося трохи пізніше. Можливо, до того часу почне реалізовуватися й обіцянка голови обласної державної адміністрації В’ячеслава Чауса стосовно фінансової допомоги для Кобижчанської школи. Дивись, може пробудиться любов до рідного села, до рідної школи і в небідних підприємців та владних чиновників, вихідців з Кобижчі? До речі, друзі одного видатного земляка привезли в село портрет, щоб увіковічити його пам'ять на видному приміщенні. Благородна справа, але, певно, ще більш благородною вона стане, коли друзі допоможуть рідній школі, рідним юним землякам, щоб у їхній пам’яті не залишилися тяжкі спогади про важку школу.
Григорій Войток
