Український історик, архівіст і етнограф, фольклорист, поет і перекладач, музикант і композитор Микола Маркевич народився 7 лютого 1804 року в селі Дунайці (Дунаєць) Глухівського повіту Чернігівської губернії (нині Сумська область). Нащадок древнього українського роду козацької старшини Марковичів-Маркевичів.
Його батько Андрій Іванович Маркевич деякий час працював старшим членом посольства в Константинополі, досконало володів латиною, французькою, німецькою мовами. Мати – Анастасія Василівна – дочка генерал-лейтенанта Василя Гудовича.
У чотири роки Микола Маркевич уже читав і писав російською, французькою, німецькою, а в десять – знав напам’ять вірші М. Карамзіна, грав на кількох музичних інструментах. Серед перших домашніх учителів маленького хлопчика був талановитий педагог І. Бернацький.
Початкову освіту Микола Маркевич здобув у Прилуцькому пансіоні відомого письменника і педагога П. Білецького-Носенка, пізніше навчався у Благородному пансіоні при Головному педагогічному інституті в Санкт-Петербурзі. Серед пансіонних друзів – М. Глінка, Л. Пушкін, М. Мельгунов.
У цей період перші вірші й переклади Миколи Маркевича друкуються в «Новостях литературы», «Московском телеграфе» та інших виданнях.
За традицією дворянських родів Микола Андрійович вступив на військову службу і мандрував зі своїм полком Україною. Служив у драгунському Курляндському полку спочатку юнкером, потім – поручиком. Але професія військового його не приваблювала. Після виходу у відставку в 1824 році більшу частину життя провів у родовому маєтку на Прилуччині, де віддався науковій та творчій діяльності.
Навесні 1840 року Микола Маркевич познайомився з Тарасом Шевченком. З того часу і розпочалася їхня дружба, яка відіграла велику роль у розвитку історичних знань Тараса Григоровича. У 1847 році Микола Маркевич поклав на музику вірш Тараса Шевченка «Нащо мені чорні брови». Тарас Григорович присвятив Миколі Андрійовичу вірш «Бандуристе, орле сизий».
Микола Маркевич – автор близько 200 різноманітних творів, переважно українознавчої та краєзнавчої тематики. Протягом літа 1838 – початку 1840 років підготував велику п’ятитомну студію «История Малороссии» (Москва, 1842–1843), у якій лише перші два томи містять авторський виклад, а три інші – документи, матеріали, примітки, покажчик імен тощо. Дослідник запропонував власну періодизацію історії України, побудовану за принципом контрастності – періоди слави та піднесення чергуються з епохами занепаду. Російська критика (В. Бєлінський, Й. -Ю. Сенковський та ін.) гостро засудила цю працю Маркевича за її науковий рівень та найбільше – за «малоросійський патріотизм» автора. У журналі «Библиотека для чтения» його звинуватили у написанні історії «мікроскопічної країни» Малоросії, в якій «…не більш як мільйон населення та сорок тисяч розбійного козацького війська».
Після публікації історичної праці «История Малороссии» упродовж майже 15 років не з’явилося жодної друкованої праці Миколи Маркевича. Друкувати його знову почали тільки після смерті імператора Миколи І.
У полі зору інтересів Миколи Маркевича були поезія і музика, історія та статистика, етнографія і політична діяльність. «Элегии», «Еврейские мелодии», «Украинские мелодии», історичні праці «Мазепа», «Гетьманство Барабаша», «О первых гетьманах малороссийских», «О козаках», «Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян», «Історичний та статистичний опис Чернігова», переклади з Байрона й Шиллера, початок словника української мови, початок словника енциклопедичного, опис подорожей – ось далеко не повний перелік його творчого доробку.
Помер Микола Маркевич після тривалої хвороби 21 червня 1860 року і похований у родинному склепі при церкві Всіх Святих у селі Турівка Прилуцького повіту Полтавської губернії (нині – Київської області).
Наталія Рослік, фахівчиня відділу краєзнавства Чернігівської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. В. Г. Короленка
