Запізніле відкриття, або Шлях до істини

Канів, таким чином, у цьому контексті набирає обличчя столиці, обличчя цілої держави… Саме так, бо тут знаходяться останки найбільшого і найпершого нашого князя. Це чи не єдине місце поховання, що збереглося від усіх до шевченкових величних постатей. Я не знаю, чи є у світі більш шанована могила в народі, аніж могила Шевченка.

Я певен, для кожного українця як в Україні, так поза її межами, могила Шевченка стоїть перед святою Софією, і перед пам’ятником над Дніпром рівноапостольному. Перший лауреат Нобелівської премії Росії Іван Бунін вирік: «Шевченко – совершенно гениальный поэт».

Про кого з класиків Росії було сказано ним з такою точністю і відповідальністю? Я не знаю. Ні про Пушкіна, ні про когось іншого з російських класиків подібного він не сказав… Отже, відчиняються ворота і ми потрапляємо на Чернечу гору: Гора Чернеча в Каневі – Круте її підгір’я, О доле, шлях на волю начертай.

Через віконце в камені, Пісок і воду моря Глаголицю сузір`їв прочитай. Звичайно, як вже споконвіку водиться, дорогу прочитання текстів мусимо, (з певних міркувань) постійно скорочувати. Критика уповні неспроможна охопити весь матеріал, для цього потребувалося б як мінімум втричі більше написати, аніж являє себе текст. Така вже природа літературознавчого викладу. А тому, йдучи за автором, лише на мить десь призупинимось і розміркуємо разом з читачем, як вона виглядає – наша мандрівка. Перед нами один із катренів: Мандрівним дням немає числа. Я вернувсь на дороги села. Йду до батьківських рідних порогів, А стежина туди заросла.

Не кажучи вже про гостинець, навіть «стежина заросла». І цей відрізок позначений не бозна яким періодом часу, а сьогоденням. Ми не знаходимось у часи голодомору, ми потрапляємо навіть не в село повоєнне. Тоді стежка не заростала навіть для фронтовика. Бувало, що він потрапляв до згарища рідної хати, але стежина до хати не заростала. Вчорашній воїн брався за топір, за вальок, за солом`яний сніп і простеляв не тільки стежку, а цілий шлях до рідної хати. Зринає в пам`яті Шевченкове: «Село неначе погоріло». І тоді Шевченко давав відповідь, чому? Що ж сталося з нами, що ми через півтораста літ не зрушили з місця, а подеколи навіть деградували, бо є в Шевченка й «село – і серцем відпочину», «неначе писанка село», а тут, через мало не через всю вічність, (адже над Україною пронеслись такі урагани, творець яких – людина, (а не Творець), вкоротила віку самій природі, зробила і робить той злочин, на який не посягнула рука самого диявола. Так, подібного до сьогодення, що творить людина, людина з маленької літери, природа не наважилася б.

Людина повстала проти самої себе, і як сказав В. Голобородько, а сказав він те, що думає кожен про себе: «ми самогубці». Ми постали в образі не якихось зайд, чи загарбників, ні. Ми присвятили себе на місіонерів самогубства… Тобто наша місія не що інше, як місія на самогубство.

Про це говорить не що інше, як статистика,– за час незалежності в Україні скоротилось населення, як мінімум. на 15 млн. Ось через що і «стежка заросла додому». Над цим явищем наші правителі не задумуються, а тому доводиться про цей факт не говорити, а у відчаї кричати – поетам.

Тому поетам, що їм болить біль всього народу, чого не скажеш про політиків, які самі і винищують свій. а може і не свій, (для них) цей народ? Чи в політиків, які ходять до церкви, для тих, хто замовляє із себе ікони і ставить поруч апостолів, не загніздився сам диявол? Від поетових слів віє безпорадною гіркотою і нічим цьому зарадити.

Село нині і справді вимирає. Земля, яка була для наших предків усім, земля, за яку вбивали брат брата (О.Кобилянська), або в Коцюбинського ФАТА-МОРГАНА, чи в Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні»? або ж Земля Довженкова, чи та, за яку Сталін зі своїми сатрапами заморив голодомором мільйони, стає нині непотребом. Це страшно. Так, це дуже страшно. Зі зникненням села може зникнути не тільки мова, а і сама нація. Адже місто України, (в основі своїй) вже русифіковане, а відповідно і денаціоналізоване. Чи зможемо ми вийти з цього порочного кола? Варто зняти мораторій на продаж-купівлю землі, як вся вона опиниться в руках іноземців. А тоді вже українцеві нічого робити на теренах не тільки його споконвічної вотчині, а й на теренах всієї України. Ми, в такий спосіб, заганяємо самі себе в безвихідь.

Ми позбулися найголовнішого при творенні держави Україна – національності. (мається на увазі графи в паспорті про національність). Нація без національності – всеодно, що людина без імені. Це, по суті, те саме, що держава без кордонів. Кордон являє собою шкіру, шкіру людини, чи тварини. Що може жити без шкіри? Безкордоння – ось що призвело до окупації як Криму, так і Донбасу. Бо навіть тоді, коли б у нас була першокласна армія, ми без кордонів не змогли б зупинити ворога, не встигли б…

Перед жорстокістю і зброєю нашого ворога, кремлівського агресора, втрачає твердь під ногами вся Європа. А Європа не Україна, Європа – Блок НАТО – із найбагатшою державою світу Без твердих кордонів ми не могли б протистояти супроти такого агресора. Але, на жаль, ми не тільки не створили своєчасно кордонів, ми (лиха та була година). віддали йому, майбутньому нашому ворогу і агресору, атомну і термоядерну боєголовку, це саме ті, (єдині) компоненти, що могли б змусити його подумати перед тим, як захопити Крим і Донбас. Ось через що звучить тривожно і застережно: Ми у своїй щоденній суєті Забули про покликання святі, Летим, неначе хтось наздоганяє, Хоча насправді всі ми взаперті. На жаль, це правда. Ми опинились взаперті, один на один з агресором, який може в будь яку мить використати супроти нас ту боєголовку, яку ми йому подарували.

Поаплодуймо президентам, які залишили державу напризволяще без кордонів і без військових кораблів, віддавши їх майбутньому агресору. Арена політики – не ляльковий театр. Перед нами і над нами страшний і непередбачуваний тяж лиховісного Кремля, заснованого не ким іншим, як нашими предками, і чи не через те ми спокутуємо провину наших далеких предків – Володимира рівноапостольного, князя Юрія Довгорукого та сина його Андрія Боголюбського, та багатьох інших, і чи в нас самих через їхню недалекоглядність, чи й саму глупоту, не сидить жорстока непроглядна дійсність сьогодення?

Агресор віроломно і впевнено переступив через наше безкордоння і в його хижих щелепах хрускотять кістки наших хлопців через засліпленість наших попередніх президентів і політиків-парламентарів… то ж як не крути, а повернути втрачене потрібно… Це питання питань, та комусь його треба вирішувати.

Повертаючись до тексту автора, (на жаль я не знайомий з ним), я таким чином наближаюсь до свого дитинства. Відразу завважу – не доведи нас, світе, знову до епохи сталінського свавілля. Яке воно не було тяжке і злиденне, яке не було гірке і болюче, все ж крізь усі стіни часу цілої епохи. у серці моєму звучать дивовижно мелодійні народні пісні, Де ви зараз? – кажу я слідом за автором:. Мене з піснями спалено колись –

Печальний дим затьмарив синю вись, Але мої безсмертні птахи попелу, Що фенікси, оживши, піднялись.

Так, мені близькі ці слова. А кому вони не близькі, маються на увазі ті, хто пережив і війну і повоєнне голодне і холодне лихоліття. Коли вся наша (найкраща і найродючіша в цілому світі земля) не могла прогодувати невелику кількість люду. І тоді, будучи голодними і напівголими, ми співали. Ще й як співали.

На вулицях, чи понад ставком перегукувались із одного берега на другий чудові голоси. Відбувалося чарівне пісенне дійство. Та що там вечірня пісня на тому чи іншому кутку. Наші матері йшли з буряків з тих колгоспних яких проклинали, від яких ночами не могли спати через біль у суглобах, а йдучи додому, іноді долаючи 5-6 км, співали.

Співали, бо лише в пісні могли перелити свій біль, розважити своє стражденне життя. Так то воно так. А от чи співала тоді так Японія? Я це до того, що Японія, маючи у своєму складі трохи більше половини (до того ж, порівняно із нашим чорноземом, непридатної для повноцінного землеробства землі), годує втричі більше населення. Чи вона так співала, як ми? Порівнюю ту країну, яка свого часу теж зазнала лиха, не менше нашого. Можливо негоже літературі входити в економічну сферу, та як же нам бути, коли довкола лізуть в наше єство злидні, і, щонайгірше – понині.

Але повернемось до чотиривірша, якому передував даний текст.

Що ми бачимо і чуємо із першого рядка? Пісню, або ж пісні. Дивовижно точно визначено. В Україні, де б це не було, на Поліссі, чи на Поділлі, в Слобожанщині чи в степах Херсонщини, на Полтавщині, кожного вечора, хай то буде тяжкий будень, чи неділя – звучала вечері пісня. І та пісня, як вінець, якого б то не було, важкого натрудженого дня, клала разом з вечірнім небом в очі і в серця намученим тяжкою працею за день, своєрідні аметисти зірок та ангельські голоси дівчат, та парубків, які йшли їм навперейми. То були такі стихійні дійства, яких і в столичних театрах пошукати.

Скільки наших крушельницьких та солов’яненків пішло у безвість, про це вже ніхто не дізнається і ніколи. Ось тому і «печальний дим затьмарив синю вись» Так воно і було б, якби… а що «якби»? Сталося не передбачуване ніким. І сталося, можна сказати, на рівному місці. Не сподівалися, та що там не сподівалися, вони і в найстрашніших снах того не могли бачити, (маються на увазі кремлівські бонзи), що може статися такий поворот в історії імперії. Здавалося – все, поставлено останню крапку… і ось «безсмертні птахи попелу, що фенікси, оживши, піднялись». Здавалося б – збулось, Україна стала УКРАЇНОЮ, та от наступні чотири рядки повертають нас до жорстокої дійсності: Щомить не так… не те у нас щокрок – Розсіяні множинності думок – Сплели собі сутяжну павутину, Щоб кожен уявляв, що він – пророк. Цей різкий перехід в паузу песимізму показує нам гіркоту реальності і ставить нас у якусь не визрілу до кінця ситуацію, воно і справді так: ми опинилися перед дійсністю, як після операції хірурга-окуліста сліпий.

Доходило до того, що ми нагадували дулібів, яких обри запрягали в телігу замість коней. Лише на двадцять восьмому році прийняли закон про мову. Тисячолітня темрява – не побоюсь цього слова-вироку – рабства – позбавила нас тверезо подивитися на світ.

Реалії тисячолітнього схристиязованого консерватизму затьмарили нам наш розум, що, здавалося б, готовий до сприйняття будь якої дійсності. Так, ми опинилися над безоднею, яка має нас ось-ось проковтнути. І чи не тому жорстоке сьогодення з нами поводиться, як з нетямущими немовлятами: і тому всі т.зв. політичні пророкування на кшталт, що ось ми будемо, як Швейцарія – без зброї, обернулись для нас не самозбереженням, і не самодостатністю, а самогубством. Пам`ятаю, як президент висловився про те, що він щасливий. Можливо його щастя полягає в надмірному нещасті його народу? Адже війна, чоловіче, а ти щасливий. Виявляється, є такі, що кров, проллята на фронті, – не що інше, як щастя. Мушу зазначити: незважаючи ні на що, доба пророкувань невичерпна, хоча біблія вважає останнім пророкуванням в «Апокаліпсисі», або (його ще називають «Відкриття Івана Богослова» побудовою Нового Єрусалим)у – чи не на теренах нашої Вітчизни? Ось тому, і очевидно таки, саме тому постає тверде і незаперечне, впевнене і непохитне, таке, що відповідає принципу неприпустимості інших тверджень, бо саме так і належить йому бути: Навік співзвучний іншим я світам – Думки і почуття мої всі там, Тому я України дорогої Ніколи не покину й не продам. На перший погляд другі два рядки постають запереченням двом попереднім. І прочитується (в цілому) цей катрен, як парадокс.

Однак при уважнішому прочитанні перед нами постає досить послідовна і упевнена сама в собі позиція: співзвучність стосовно інших світів не проявляється тут, як самоусунення від материзни, а швидше всього, як повага до інших світоглядів, думок, традицій, переконань релігійних постулатів тощо…

Таким чином, не зазіхаючи на утвердження протилежного і не заперечуючи чужого, а віддаючи йому належне, автор привносить до інших світів свій, бо кожна, не тільки нація, а й кожна людина, а якщо піти далі, кожен атом являє собою частку цілого організму світотворення, хоча воно, в природі своїй, протилежне. То ж останні два рядки не тільки не заперечують, а дбайливо утверджують цілісність даного катрена.

Таким чином парадокс зникає і натомість на його місці виникає чітка і цілком вмотивована структура довершеності. І на останок вважаю хіба-що визначитися публічно з прізвищем Шупта. На жаль ВТССУМ не подає цього слова, хоча воно напрошується само собою в ряд значущих іменників. І хоча цього слова найповніший нинішній словник позбавлений, вважаю його повноправним громадянином нашої прамови.

Десь у прадавні часи, можливо під час творення біблії в ґротах Кам`яної Могили слово Шупта прочитувалось, як розум. В побуті воно втратило свій жезл, але залишилось від нього дієслово шупити, що й означає розуміти і підтверджує сутність його, як необхідність…

Другий (умовний розділ) являється хребтом всієї книжки, і тому приковує увагу до центральної особи, і вже з першого вірша «Тарасова зоря» ставить читача в досить непросте становище. У цьому тексті перехрещуються дві неординарні постаті, а точніше мовити, два типи, які прочитуються неоднозначно, і щонайголовніше, вони настільки віддалені як часом, так і характером різних світоглядів і параметрів, що змушує хоч на мить зупинитися і бодай вставити якусь позначку.

Про Шевченка чогось нового неможливо сказати. Принаймні трудно сьогодні до нього приміряти рамки того, чи іншого часу хоч, кожен час створює того чи іншого генія як плід, чи продукт своєї епохи. Свого часу ставився під сумнів геній Польщі Адам Міцкевич, правда, німцями.

За те, що Франко підхопив німецький сарказм і розвинув свою думку щодо Міцкевича, йому поляки не простили, мабуть, понині. Шекспіра намагалися скинути з п’єдесталу (і це у Британії) самі ж англійці. А Шевченку ставлять пам’ятник у Вашингтоні. І (це ж парадокс), відкриває його сам президент США. Невже цей жест, виражений самим президентом найпередовішої країни на землі, знаменується лише згадкою Шевченка про одного з його попередників? Чи може він знав його творчість настільки, щоб віддати йому пошану, як генію і пророку?

Можливо, але я сумніваюсь, що президент вивчав його, та ще й до того, в оригіналі. Швидше всього, він керувався своїм, американським сьогоденням. Він бачив у постаті Шевченка того, хто дотримується демократичних засад. Очевидно Ейзенхауер, відкриваючи пам`ятник Шевченку, і мав його за свого сучасника, тобто за демократа. Сьогодні, коли, здавалося б, нарешті, збулися пророчі слова Шевченкового «Заповіту» і мала б настати зоря Шевченка у небі України, відбувається щось зворотне. Це паскудство відчутне своїм смородом із якогось невідомого нам загнилого і затхлого підвалу. Ним заполоняється простір не тільки в небі України. Комусь хочеться погасити сонце України, заради якого на Майдані вмирали найвірніші сини України, притлумити його святе ім`я і в деякій мірі їм це вдається. Але це не що інше, як всього на всього лише скиглення, те засліплене скиглення, що заздалегідь приречене. Сяйво Шевченкового сонця, як і народ, якому воно сяє, безсмертне. А те, що відбувається під егідою замовників і нечистих на руку різних бузин, відійде і зникне, як зникає затемнення. Звичайно, це тимчасове затемнення, як і кожне затемнення.

Поза сумнівом, час поставить все на своє місце і до тих пір, доки не зійде зоря першої величини України, рівна Шевченкові, або його перевершить, до тих пір кожен українець, де б він не жив, буде сповідувати ім`я Шевченка. Та навіть після того, хоча б тому, що він був першим. Цікавий і цінний цей вірш ще тим, що Україна постає в інтерпретації автора чи не вперше, як «Божа раса», а Шевченко постає, як Божий пророк, і ці увиразнюючі означення, як от Пророк і Шевченко, справді поєднуються. Він став не тільки провісником Божих справ на землях (України).

Він не тільки проявляв любов, першу заповідь Христа, найпершого гуманіста. Але він постає не в образі біблійного Якова, який був Богоборцем, бо його Богоборство не було зав`язане на міфі, витвореному уявою, коли б не якогось божевільного, а Богоборство Шевченка викликане всенародним горем, яке обсіло народ України.

Наш народ споконвіку був, є і буде сердечним. Він завжди подасть руку, підставить своє плече тому, хто в біді. Він ніколи не знищував своїх опонентів, чи ворогів, подібно до народу Авраама і Якова. Народ України і до народження Христа відзначався своєю добротою. Про це говорить РУСЬКИЙ ЛІТОПИС І чи не його доброта донині заважає йому стати в ряд європейських держав? Все це давно засвоєно і викладено в анналах шевченкознавства.

Але я мушу ще раз про це нагадати, бо кожен повтор, кожне нагадування сприяє закріпленню тої чи тої істини. Та ось перед нашим зором постає постать Колаксая. Шану воздаємо Колаксаю, Хоч століть минуло сотня сот, Доки ми внизу, над нами сяють Зорі наших геніїв з висот. Чому автор звертається до цієї, можна з певністю сказати, міфічної постаті?

Що для нас зробив, порівняно з Шевченком, третій син Таргітая, сина Зевса і Бористена, (одразу кидається в очі, що ім`я як Таргітая, так і його синів Ліпоксая та Арпоксая, нащадків Папая, та дочки ріки Бористен. Вся родослівна Колоксая має підвалини грецької міфології і жодних підстав вважатися скіфськими не може.

Геродот знав про племена України вкрай мало. Для нього, очевидно, вся Русь вважалася не чим іншим, як Скіфією аж до Чорного моря. Про це мовиться в Літописі Руському. Для наших далеких предків скіфи були не чим іншим, як скитами, тими, хто скитається. Ті скитальці, очевидно, були не ким іншим, як згрями, чи загонами хозар.

Літопис руський оповідає: По сих же подіях (по смерті братів Кия, Щека і Хорива) поляни переховувались в лісах і на горах. Там знайшли їх хозари і вимагали від них данину. Даниною плян був меч. Чи не від того меча і пішло про те, що Колаксаю було даровано ще крім меча сокиру, ярмо, плуг і чашу.

Книга «Поділля» подає свідчення про те, що рільництвом на теренах України (між містами Вознесенськом і Хмельницьким) населення займалося мотижним землеробством ще в епоху неоліту (6 – 4 тис. до н.е.), за тисячі років до приходу сюди скіфів. Не думаю, що золоті плуг, ярмо, сокира, чаша і меч можуть слугувати будь кому у побуті, як перша необхідність тим більше, кочівникам. Золотими речами не користуються в побуті. Хоча є і така думка, що частина скіфів займалася землеробством. Але це ще треба довести.

Звісно, можна прочитувати по різному ім’я Колаксай. Над прочитанням цього імені схрестилися мечі вчених різних країн. На нього накладались різноманітні мовні елементи того, чи того етносу і жодного нашого, українського. Ніби в ті часи нашої мови не існувало. Думається, міф про Колаксая позначився на уявній політичній карті Геродота упереджено тому, що Русь була справжнім, непересічним опонентом стосовно Греції і він навіть не називає цього імені. З його подачі Русь була замінена Скіфією. Нема нічого дивного в тому. Сьогодні ми свідки того, що ми в очах світу не українці, а росіяни, рошен, і це вже в третьому тисячолітті. То що говорити про період за 500 р. до н.е. Можливо якийсь період і перебували на теренах сучасної південної України племена скіфів, які хто знає звідки прийшли і куди поділися. Про це свідчить пектораль, знайдена в середині 20-го ст. в Товстій могилі під Нікополем археологом Мозолевським, яка вважається скіфською, позначену четвертим ст. до н. е. На ній відображено мисливство, а також жорстоке пожирання жертви чи то грифонами, чи ще якимись невідомими нам істотами. Відтиснуто також полювання собак, можливо, на кроликів, чи зайців. Люди, зображені на внутрішній стороні, діляться якоюсь здобиччю. На берегах пекторалі є мисливі, є втікачі, є жертви, але жодного штриху пов`язаного з рільництвом, то ж думка про Колаксая, якому ніби то було даровано, відлитого в золоті (невідомо ким і де) знаряддя праці, швидше всього зміщений у часі і містифікований під греків, наш міф про Ора, який чи не першим розпочав рільництво на теренах не тільки України, а й цілої планети земля.

Археологічні дослідження промовляють до нас ралами, якими орали землю за 6–4 тис. до Христа. А щодо імені Колаксай, яке не дає спокою вченим,можна припустити наступне: імена Папай, Ліпоксай, Колакксай можна читати і Папа ксай, Ліпо ксай, Кола ксай. Ці звороти живо нагадують нам теперішні пан, сеньйор, гер, змінилась лише перестановка закінчення на ввічливі звертання, яке з часом переросла в повноправний іменник.

Наводить на цю думку той факт. що на Буковині донині збереглась форма імені Микола в скороченому Кола. У с. Шубранець це ім’я побутує і нині У нас побутує і прізвище «Кольчик» від імені Кола, яке пізніше пом`якшилось і літера а перейшла в я. Якщо піти далі, то слово «Микола» може означати – ми кола. Тобто кожен із нас не що інше, як коло. В нашій мові вираз коло досить поширене. Воно стало похідним до слів колосся, колесо, коливо тощо… Можливо саме через це ми «Шану воздаємо й Колаксаю». Так само прочитуються Імена Ліпо, що означає краще, і від якого пішло ліпше, а також папа, що означало для дитини хліб.

Мова наша древня і вона, як живий організм постійно змінювалась, перероджувалась, як і кожна з мов світу. А щодо плуга, ярма, чаші,сокири і меча, то можна це прочитати так: Плуг для оранки, ярмо для волів, яких запрягають в плуг, чаша символізує врожай, сокира для побудови житла і меч для захисту своєї батьківщини, чи Батьківщини. Ці атрибути побутували споконвіку у наших предків Бо коли хозари принесли меч своїм керівникам, ті стривожились і сказали, ми їх розігнали шаблями, а вони нас переможуть мечами. Меч двосічний…

Але повернемось до твору «Тарасова зоря».

Автор не просто вимальовує образ нашого генія. Він входить у його полюси енергетики і заряджається сам і нас ним заряджає: З кожним вдихом до Тараса чемна Нас бентежить вічна ненасить. Малювать по пам’яті Шевченка, Значить, у душі його носить. Ця тема продовжується. Автор заторкує Іменем Шевченка найвіддаленіші згадки як нашої, так, можливо, і не зовсім нашої історії.

Автор намагається у своїй роботі здобутися на всеосяжне відлуння як у наше століття і тисячоліття, так і в тисячоліття минулі, до шевченківські. які ще ждуть на лопату археолога, який прояснить нам нас самих у тих незапам`ятних часах. Шевченко, як відомо, теж доклав певних зусиль для невимирання і рятування старовини і старожитностей в укладі нашого побуту і ландшафту, а також архітектури. А через те З праскіфського далекого відлуння Крізь довгих двохсот років напролом До нас іде Тарасове відлуння – В серцях вогонь викрешує крилом. Немає нічого дивного в тім, що поет перебігає дорогу науковцям.

Так вже ведеться, що поети прокладають дорогу як науковцям (згадаймо момент проникнення Миколи Тесли в таємницю таємниць енергетики. Він проник туди завдяки Фаусту Гете. А якщо піти далі, то перед нами відкриються світи невмирущих Вед, або біблійних текстів, витворені своїми гомерами.

На жаль бібліотека Кам`яної Могили своїми текстами ще не розкрила нам обіймів уповні. Через серце і, можна сказати, душу вірша «Тарасове відлуння» прочитується зріз історії від маловідомого міста Голунь – столиці Скіфії, що на Полтавщині під Більськом, до наших днів. Про неї йдеться як в Геродота, так і у Велесовій книзі. Автор цього твору, як і попереднього, схрещує гіперболою: древній Голунь, холодноярські події гайдамаччини і сягає нашого сьогодення. Тут є над чим подумати як історикам, так і філософам.

Коли ми звертаємось до епохи скіфів, то в нашій уяві вони постають смуглими і чорнявими, Геродот змальовує голуньців, як расу типово білу, з голубими очима з русявим волоссям. Слово «голунь» нашими предками розумілося, як голий. Тобто, той, хто не має нічого. Тут вчені мужі схрестять мечі своїх знань і може колись визначиться і означиться це слово і засяє на всю Україну своїм світлом.

А поки що поету необхідно поєднати все на центральній особистості, оскільки ім`я Шевченка, не побоюся повтору – центрально-епохальне. Для мене особисто такі сентенції правомірні і необхідні. Хтось та має відкрити двері до висхідної. А подібне під силу лише поету, бо він сягає в найвіддаленіші куточки інтуїцією, тоді, коли вченому мужу знадобиться перегризти цілу скелю вимірами та підрахунками. Цікаве і сказати б, нове бачення проявляється в творі «Тарас у літньому саду», де ще, будучи юним і закріпаченим, він вже почувається аристократом. Із цього твору ми чи не вперше дізнаємось про написання балади «Причинна». Здавалося б, яка різниця, де написаний той чи інший твір? Але не так воно насправді. Щоб створити той чи інший образ, троп, або символ, треба вжитися в певне середовище.

Для одних для цього потребується зовсім небагато часу, для інших іноді і років не вистачає. Шевченко, будучи від природи (перш за все художником), легко вжився в атмосферу як білих ночей, так і в ландшафт Літнього саду Петербурга. Але головне не те. Головне, що вже тоді геній проявився на протиставленні могутті Дніпра перед. хоч і яскравою природою скульптур античності, проте убогості і недорозвиненості хирлявих рослин. На тлі напівмертвого Літнього саду загримів-заклекотав Дніпро горами-хвилями. І постала картина, та така, що пробудила і зворушила найпісеннішу і наймелодійнішу в світі Італію. А потім каземат, в якому народжуються цілий ряд шедеврів і, зокрема, безсмертний ВЕЧІР, якого вчені мужі ставлять його опис поруч із картиною Гомерового поясу. Таким чином ми відвідали і Літній сад, і морок столичного каземату. Цікаві поетичні розвідки в творах «Мойсівка» і «Тарас в Яготині».

Ці твори варт було б поставити поруч, тим більше, що вони як періодично, так і тематично майже однотипні. А головне, що саме ці твори несуть у собі чи не найбільший і чи не найвагоміший тяж минувшини і прагматизм (інтуїтивний) його місця в житті і творчості на теренах сучасної України. Так, безперечно, слава має свої крила. Вона йде попереду свого героя і веде його, хоч і не за руку, та від того їй не бракує відваги оприлюднити те, що було ним вже відвойоване від самого життя.

Звичайно ж, із нікому невідомого козачка постає і то не просто пан. а пан в киреї аристократа Духа. Він уже відомий художник, славнозвісний поет, то ж не випадково в Мойсівку на честь його приїзду зібрався як світ, так і цвіт всієї тодішньої України. Трудно переоцінити хвилювання моменту причетності до цього дійства вже обласканого долею поета. Справді, в далекому Петербурзі він отримав вольну, познайомився з придворною елітою.

Закінчив академію під егідою Брюллова – художника першої величини Росії того часу. І чи не найголовніше, у його викупі з кріпацтва брав участь сам цар. І ось, за Іванисенком, забута Богом і людьми Мойсівка: освічена Україна зустрічає не просто свого героя, вона, не відаючи того, зустрічає свого пророка, свого генія. І він її, такої малої і немилосердно винищеної, такої поганьбленої і сплюндрованої, такої, що до дулібів схожа своїм рабським падінням, – хіба наших селян не запрягали в колгоспі разом з коровами в плуги? – Так, Шевченко знав ціну своїм землякам і боліли вони йому тяжким і глибоким сердечним болем. І тим болем просякнутий привезений з Петербурга «Кобзар». Чи не в той день, у Мойсівці він посіяв зерно, яке вже через рік проросло в Яготині, звідки Варвара Рєпніна у листі до Ейнара віщує сильну грозу. Звичайно ж, грози в Яготині не відбулося і все ж вплив на громадськість і пробудженню суспільства дало про себе знати. Люди обнадіялись і повірили, що воля таки прийде. В моїй пам`яті збереглася старенька бабуся, в якої ми в Запорізькому, що на Січеславщині, купили хату, коли переїхали з Вінниччини. До неї вже торкалось століття, та пам`ять її дивувала все невеличке наше село. Вона знала напам`ять майже всього «Кобзаря», однак з іменем Тараса пов’язувала не стільки написання творів, скільки бунтівничого запалу. Вона вірила, що Шевченко не помер, що він очолив революцію 1905-го, а 1917 рік вважала роком зради Шевченкових планів. Але коли заходила розмова про смерть і похорон Шевченка в Каневі – плакала. І плакала через те, що він не дожив до звільнення з кріпацтва. Ось такі парадокси злої пам`яті тієї бабусі. Образ Шевченка в очах народу, (адже та бабуся народилася десь в чортомлицьких степах), як визволителя народу з московського ярма, мав, очевидно, більший вплив, аніж його поетичне слово як таке, чи виписана ним картина. Це говорить про те, що народ понад усе плекав надію на волю. Ми, будучи ще дітьми, «гострили сокиру», не розуміючи, хто такий Микола. І було це вже в середині двадцятого століття. Твір «Тарас в Яготині», не зав’язаний на вістрі боротьби, але на колізії сатири.

Сатира – зброя гостріша і страшніша за меч і за гармату. Вона пронизує через століття, а подеколи і через тисячоліття. Недарма І. Дзюба кинув якось: А де нинішній Щедрін? Та скільки б ми не запитували, Щедріна немає. Зате є архетипи щедрінської закваски. Саме про них, цих типів і пише Шупта. Мабуть із усіх творів цієї книжки найяскравіші Поема «Тарас в Яготині», присвячена відомому скульптору, художнику і широко-знаному колекціонеру, має в своєму арсеналі, крім заряду священної боротьби, зміїну отруту підступу і запроданства. Таких творів-інвектив у книжці не так вже й багато. Так, крім названої вище поеми, має місце інвектива «Шевченко у смушевій шапці» та «Торгівля». Ці твори, можливо, і не тягнуть на обопільне вістря меча, який «стинає голови з пліч» Леся Українка, – все ж говорить про характер автора з крицевою пружиною хребта. Варто на це зважити.

У цьому ж плані звучить і вірш «Пересторога». Так, це правда. Вона гола, як кожна істина. Не тільки в Одесі, а й в будь якому місті можна почути Шевченкофобію. Ця лють і жовч до Шевченка не згинула разом з царем від руки більшовицького ката. Шевченкове пророцтво збулось. Царя до ката таки повели, але в тих, хто розстрілював і палив останки царя, залишилась жовч і на Шевченка. Їм потрібен був образ Шевченка, але не той, який потрібен був нам, не той, який був насправді, а той, який був їм потрібен. Вони і понині не можуть дати ради з цим іменем. То їм хочеться його зробити російським, аякже, писав же російською. Он Гоголь, так той в усьому світі відомий, як російський, а цього ніяк не пришиєш і не приліпиш. Адже і цар, і вся Московія Шевченком піддається жорстокому шельмуванню. Один лише СОН чого вартує. І чи не через те кожен шовініст великорос, коли не вдається українця по голівці погладити зі словами «маладєц хахльонок», готовий пустити в хід зброю. Останніх п`ять років – яскравий приклад для констатації. Життя в оточенні одеситів, де за українську мову можуть і «по мордє врєзать» на шевченкофобів ліміту немає. То ж цей вірш визрів на ґрунті своєрідно обробленого. Та що там Одеса. Он в самих Моринцях до сих пір панує афоризм «спасибі Тарасу за світло та трасу». Тобто, Шевченко тільки й зробив, що для села Моринці світло, та трасу. Чи не за те йому стоїть пам`ятник у Вашингтоні? До Шевченка ще нам йти та іти. Те, із-за чого наш пророк поплатився, чому присвятив усе своє життя, призвело до окупації як Криму, так і Донбасу. Ні, україножере, тобі не вдасться зламати дух Шевченка. Про це свідчать як майдани, так і священна війна, яка ведеться з нашого боку виключно з добровольців. А добровольці не хто інший, як діти Шевченка. А тому грізно звучить пересторога до Шевченкофоба і україножера.

Згадається мого народу горе І пам`ятна звитяга повсякчас. Недарма чуєш: «Брешеш, людоморе!» Коли на тебе дивиться Тарас. Поема «Тарас в Яготині» і «Торгівля» мають під собою дещо ширший спектр. Тут ідеться вже не просто про однобічне обрамлення. Заторкується тут сфера дволінійності. Ідеться про тип юди і Христа. Цієї теми Шевченко, здається не розробляв, хоча дотик все ж відбувся. Він, правда, не називав таких своїми іменами. Занадто він був витонченим, щоб в таких пікантних моментах говорити прямолінійно і в лоб. Для нього слово і тут залишалось в пошані. Хоча із-під рожевої обгортки випадав інструмент більш потужний, аніж слова юда, чи донощик, інформатор, чи стукач.

Всі ці терміни злилися в один досить таки «доброзичливий вираз» добрі люди. Пригадуєте: «Не так тії вороги, як добрії люди»? Хоча присвята і відсутня, але напрошується чомусь Ім`я Козачковського, в якого Шевченко, будучи тяжкохворим, написав свій «Заповіт». Подібного заповіту людство не знає Та найголовніше те, що він, той його «Заповіт» таки збувся. А господар будинку, де був створений шедевр, на превеликий жаль, не зміг втриматись на висоті. Так уже сталось, І нічого тут не поробиш. Збулось не тільки написане в «Заповіті», а й в творі «Не так тії вороги…». Тут уже вигулькнув у кінці 20-го ст. якийсь Бузина, землячок Тараса. Він ще й претендував на Шевченківську премію. Не знаю, що з ним і як з ним, але він таки не забув Тараса «і на тім світі». Але що казати, часи міняються і ми з ними. Шевченко боровся з цілою імперією під назвою, викраденою в нас, для нього мало було цілої епохи, він оперував цілими світами. Його герої – царі, а не псарі, він вознісся на висоти, з яких зародилось християнство. І найвище ймення для нього було в імені матері. І через матір Ісуса Христа він освятив материнство всіх континентів. Десь та мала бути вершина того, хто названий сином самого Бога. І звучить цей твір МАРІЯ. Хто ще сягнув на таку висоту? До джерела тієї висоти йтимуть і йтимуть, і ніколи шлях не заросте до тієї вершини. Для нього було б дуже мілко і мерзенно дотикатися до стукачів, цього мерзенного охвістя. Хіба він не знав, хто його і його побратимів продав? Знав, як міг не знати, але чомусь не прохопився жодним словом. Цей факт багато про що говорить.

Великі малих просто не помічають. Тож подумати треба і нам, чому ми тепер так пильно взялися за стукачів? І все ж про стукацтво таки, на мою думку, варто сказати хоча б кілька слів. Загально відомо: в кожній державі є спецслужба, і є, відповідно інформатори Особливо це ганебне явище було в царській Росії. Навіть Микола Гоголь працював у третьому відділенні. Можливо через те і написані ним були як «Ревізор», так і «Мертві душі».

У ЗДА письменники заздрили нашим письменника, що їх не переслідують, бо хоча б в такий спосіб можна було б, вважають вони, привернути до себе увагу. Можливо там не переслідують, знаючи, чим це закінчується і може це одна з причин дозволу на створення пам`ятника Шевченку в Вашингтоні? Ці вкраплення-ремарки я роблю не випадково. Звичайно, я не буду зупинятись на сатиричній поемі «Тарас в Яготині», читач і сам розбереться, якщо і не розбереться, теж не велика втрата. Адже цей твір не Джойсів «Уліс». Виклад твору досить простий, мушу додати, поет Шупта дотримується порад Шевченка бути простим у викладі матеріалу, хоча, як завважує слушно І. Дзюба, сам Шевченко поет складний. І все ж до нього я зроблю малесенький відступ. Виявляється, як сказав телефоном мені автор, повісився син капітана відповідних служб. І я цьому вірю. У Чернівцях сталася подія, яка мені живо нагадала випадок із повішеним, який ніби то повісився внаслідок підглядання у вікно з розчахнутої груші. Це був таки факт і залишився він в Чернівцях маловідомий. Мені розповів про нього водій авто, яким, той возив особу, з сином якої скоїлась та пригода. Двоє слів про ту особу. Скажемо так І. К. був членом обкому партії, і очолював газету, яку через активні дії, не буду втручатися в подробиці, перехопив із рук попередника в якийсь не дуже гарний спосіб. І от через якийсь час його дитина ковтає голку. Чим то все закінчилось – не знаю, бо після того, як мені про це розповів водій добродія І.К., я його більш не бачив, а через якийсь час не стало і самого І. К. Природа нікому нічого не прощає. А щодо твору «Торгівля», над цим варто подумати. Кілька років назад І.М. Дзюба давав інтерв’ю Гордону і на запитання, чи правда, що такі то писали лист Андропову, він відповів, що не правда. Таким чином дотичність тих осіб про яких йдеться в вірші до справи, залишається відкритою.

Пам`ятаю інтерв`ю одного лауреата Шевченківської премії, коли його запитано було про те, він відповів у звичній для нього манері: «Ну що? – що, опускаю очі» І все ж, хто зможе перевірити і доказати, хай зробить це. В такому випадку всі сущі в України зітхнули б полегшено. І про імена неназваних осіб, я їх також не називаю, – боюсь помилитись. Тоді писали не тільки ті, чий був підпис під доносом. Бувало і таке, що «підписант» ні слухом ні духом про те не відав, а довести нічим не міг. Тай кому було доводити? Все продають і неспроста… За тридцять юдинецьких срібних Хтось же Андропову листа Писав на Стуса і подібних.

Так писав, чи не писав? Автор твердо заявляє, що писав, і в тому, гадаю, нема нічого дивного. Адже все це відбувалось в ті часи, коли годі було кому що вірити. Зараз, коли відкрили документи про Василя Стуса і вони побачили світ під заголовком УГОЛОВНОЕ ДЕЛО №5, ми змогли побачити як тих, хто писав так, так і тих хто писав не так. Із цієї книжки, яка охоплює «6 томів справи» ми бачимо наочно хто ким і чим був. Але то були допити, у цьому ж вірші йдеться не про допити, а про лист до самого Міністра КГБ. Це вже інший дзвін і інше подзвіння. Цей факт розкриває нам іншу сторону медалі. А щодо Андропова, то цих документів я у «справі» не побачив. Вони або до сих пір під забороною, або їх знищено, або їх просто не було. Про це гадати тяжко і тому я не берусь ні стверджувати, ні спростовувати. А якщо навіть і писав, то стоїть знову ж таки запитання, як, при яких обставинах писалося про це? Ні, я не можу робити поспішних висновків. Ну от скажімо, те, що вони писали, є достовірна стовідсоткова істина, що із того випливає? Виходить те, що ці особи справді не просто стукачі, бо стукач, як правило або завербований, або під тиском, не маючи волі ішов на це з гіркою думкою і тяжким осадком на серці, відчуваючи себе зрадником…

Частіше всього таких інформаторів вербували, або заставляли із середовища самих дисидентів, або воїнів УПА, чи їхніх дітей. А були такі випадки, коли вербували студентів. Хто не погоджувався, відраховували з того, чи іншого ВУЗУ. А хто ж той, що добровільно писав, та ще самому міністру? Чи не постає ім`я того написанта перед очима історії – злочинцем? Постає. Бо якщо рядовий стукач, навіть убивця С.Бандери не що інше, як жертва, хоча цілком заслуговує і на ім`я злочинця, всеодно він залишається жертвою. І тут постає запитання. Хто ж справжній злочинець – убивця Бандери, чи ті, чи той, хто його на це благословив? Убивця віддається в руки правосуддя чужої, ворожої на той час держави. Чому він це робить? Якщо він відчуває себе (уповні) злочинцем, то він нікому не здасться на правосуддя. Він же здався і признався в усьому, очевидно лише тому, що не відчував своєї вини, бо не власною волею керувався, коли убивав. Цей тип злочинців (я не юрист і не можу дати повної відповіді, як їх називати, але їх не можна ставити поруч зі злочинцями, які роблять з власної волі. Ці злочинці досить яскраво постають у сіреньких свитках кочубеїв та іскор, за написання про них творів у радянські часи мали найвищі нагороди.

Я все це до того, що «полювання на відьом», яке ведеться десятиліттями інспіроване тими ж службами, які в колишні часи робили із найчистіших найбруднішими. І ті, хто вчора заставляв писати на рідного брата, сьогодні звинувачують бідолаху за написане під їхню диктовку. Та найголовніше те, що знову вони використовують своїх ближніх, яких тоді під’юджували і підгодовували: давали роботу престижну, премії тощо…

Таке відбувається понині Вони ходять в генералах, в полковниках, а їхні придворні псята і далі шавкають. Хто їх не знає? Я не буду їх називати з етичних міркувань, як колись відповідав на допиті Василь Овсієнко. Вони самі мусять піджати свій хвіст, бо таке не прощається природою, не прощається. Ні не супроти мізерних стукачів треба боротися. Я певен, що кожен, хто підписував якийсь папір в застінках, тяжко розкаюється, але чи розкаюється той, хто його до цього спонукав?

Я певен, що жоден із них не лягав у лікарню з серцем. Всі вони благополучно вийшли на плац і присягнули на вірність уже новій владі. Хоча вчора вони за цей прапор кидали в мордовські концтабори. Василь Стус упевнений був, що їх, тих, що його судили, буде судити незалежна Україна. Він казав, що він їх буде судити. Та не так воно сталось. Не зважаючи на те, що він відсидів свій термін сповна, не зрозумів Василь Семенович ні психіки, ні психології цих людей, які його судили. Він вірив у справедливість і якраз за те і поплатився. Світ, виявилось, зовсім не такий і тут напрошується на гадку відомий правозахисник, письменник і багаторічний в`язень ще сталінських концтаборів – Борис Антоненко Давидович. Коли його запитали в КГБ, що з ними зроблять дисиденти, коли прийдуть до влади, він відповів, що вони так само вірно будуть служити, як і тепер, тільки вже новій владі. Так воно і вийшло. То вже, якщо, тов. генерале, я звертаюся до вас ім`я рек, якщо ви заставляли писати доноси Г. Тютюнника молодшого, то подбайте про те, щоб той бідолаха самогубець був реабілітований. Адже в тім, що він робив, левова доля вашої вини. Я хочу запитати товаришів КГБ, чи хоч один хто із вас розкаявся в своїх злочинах? Чи хто публічно попросив пробачення за свої вчинки? Чому мають розплачуватись дзюби, захарченки, тютюнники, і багато-багато інших за злочини, скоєні вами, але їхніми руками. Чи задумувались ви над тим, скільки доль ви поламали, скільки талантів закопали. Я запитав одного вчорашнього КГБіста, а що, як завтра прийде нова влада? І що він відповів: «мені аби платили». Коротка, і точна відповідь. А от Стус говорив, що він буде судити своїх суддів. Хто ж, питається, із цих дох Людина з великої літери, а хто мерзотник? Якщо ви, товариші КГБісти, були вчора такі патріоти, що за якесь не так мовлене слово, а вірніше за слово правди розправлялися з інакодумаючими, не стали на захист вашої тодішньої правди?

А тепер повернемось до того, хто писав Андропові. Той хтось на цьому таки добре нагрів руки. Найвищі нагороди, поїздки за кордон, шикарні видання в найпрестижнішому видавництві, високі гонорари тощо. Саме ось таке мало відбутися з тими «хтось». Якщо це так, то їх треба було б поставити на своє місце, прикувати до стовпа ганьби. Де, питається, той стовп? А діється щось геть протилежне. Вони, ті, «хтось» і нині, як їхні вчорашні покровителі, вірні слуги вже нової, хоча знов таки – їхньої влади. Ні, ми ніколи так не виберемось із порочного кола. Ми справді самогубці, як сказав поет Голобородько, якого звинувачують, і хто? Тут би мала спрацювати совість, Совість? А що таке совість? Про совість говорити, на жаль, не доводиться. Будь яка влада совісті не мала, не має і не буде мати. Якщо б можна було хірургічним способом вставити її майбутньому володареві перед тим, як він сяде на стіл, ніхто б не захотів того місця. Якщо ж (підемо далі), ці, чи цей «хтось» писав лист Андропову, то чим вони (він) керувалися – вся? Просто так? Що, в них була така ненависть до Стуса тільки за те, що він чинив опір? Якщо ті, чи той, був такий що був(ли) такі патріоти, то чому так легко вони перекинулись на сторону, яку обстоював Стус, і чому вони вважають себе тепер чи не героями подій 1991 р.?

Розгадка проста. Ті люди не були ніколи патріотами. Вони були рабами, і лишаються рабами і їх ніхто ніколи не зачепить і не вилікує від рабської недуги… Рабами легше і бути і правити ними легше. Вони, писанти, таки схожі на дулібів, про яких йшлося вище. Так само поводилися обри, як теперішні володарі з тими, хто писав до Андропова. Вони, якщо і писали, то під диктовку, або за вказівкою. Це страшно? Страшно. Я чомусь думаю, що кожен член СП проходив через рогатки КГБ. Чому я так думаю? Тому, що в жодному довіднику не вказується дата вступу до СП. Так само не вказується, коли і за що дали тому чи іншому ту чи іншу премію. Таке враження, що робиться все це лише для того, щоб замести сліди. І ще, здається мені, що Шевченківську премію в часи они лише за високий художній рівень, без певної прокладки не давали нікому. Шевченківська премія являла собою не що інше, як кон’юктуру.

Вважаю, що питання про лист до Андропова лишається понині відкритим. А якщо так воно і було, то цей факт можна розцінювати, як рабську повинність. Це, здається мені, виконувалась воля навіть не Андропова, а самого царя оновленої в 1917-му імперії. А може і Андропова, бо пригадаймо1983 рік… рік його панування. Цей вірш не закінчується листом до Андропова. В останньому катрені знову появляється звідкись «хтось». Тут уже йдеться про того. хто в наші дні використовує людське довір`я. Так, тоді багато хто на людській доброті і довір`ї наживався і прямо на Хрещатику. Запиналися в в жовто-синій і під тим прапором утворювалась гора зелененьких з Леніним. Але ж тут не про них, а про того, хто «виторговує права (Тобі), Шевченку поставити каплицю».

І що? А нічого. Каплиця поставлена? Я не знаю, в Канів ніяк не можу потрапити. Раніше було просто – з Черкас чи з Києва на ракеті і дешево і приємно. Господи, може хоч та каплиця допоможе нам, прочанам добиратися до освяченої всенародною любов`ю могили Шевченка. І насамкінець про реактор. Цей вірш невеликий, і його можна привести тут уповні: Виступ у Чорнобилі З моєї біографії не викинеш «фактора», Хоч я 4 реактор і не чатував. Бував я в Чорнобилі біля реактора – Ліквідаторам українські вірші читав.

У четвертому реакторі горіли українці без українського слова –

Їм реактор горланив свій смертельний мотив.

З 4 реактора вихопив «Кобзар» і томик Миколи Рубцова,

А пільг собі звідти ніяких я не відхопив.

Що сказати? констатація фактажу? Можливо, але чомусь дуже живо відгукнулося в мені Шевченкове:

Та не однаково мені, Як Україну злії люди Присплять, лукаві і в огні Її, окраденую, збудять, Ох не однаково мені.

Для мене особисто ці, Шевченкові, рядки були найбільшою загадкою із усього написаного і мною прочитаного Шевченка. Про це я питав у Симоненка, Світличного, Кочура, та відповіді не було. Відповів нам усім 4 реактор. Пробачте, Тарасу Григоровичу, що ми такі нетямущі Ви бачили внутрішнім зором те, чого нам не дано бачити реальними очима. Подібне дається лише геніям і пророкам.